<< Главная страница

МЕНТАЛЬНIСТЬ ОРДИ



Категории ЄВген Гуцало ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Публiцистика [Книга аналiтичних роздумiв вiдомого украïнського письменника про коренi росiйськоï експансiонiстськоï полiтики, погляди в минуле i сучасне.] БУСЛАЄВЩИНА, або ж не вздовж, а впоперек каменя... 1 Вийшов i надiсланий передплатникам № 6 журналу Новый мир за 1994 р. Я з давнiх пiр читав i читаю це, (не повертається язик сказати — русскоязычное) видання. У свiжому, червневому числi знайшов статтю академiка Д. С. Лихачова Нельзя уйти от самих себя... (Историческое самосознание и культура России). Згоджуюся з тезою, винесеною в заголовок, як i з гiркою необхiднiстю трьох — наче три каменi на шиï — крапок; за всiм цим не просто констатацiя, а й вiдчуття приреченостi. Здавалося б, безвихiдноï приреченостi, та коли дочитуєш статтю, то бачиш, ще це начебто не зовсiм так, i добре, що не зовсiм, точнiше, повинно б бути добре для всiх — i для правих, i для винуватих. Звичайно, статтю написано з позицiй росiйського патрiота-iнтелiгента (Я не проповедую национализм, хотя й пишу с искренней болью по родной для меня и любимой России), i дивно було б стосовно вiдомого академiка, якби статтю було написано з якихось iнших позицiй. Уся глобальна концепцiя статтi, широкий спектр ïï суджень — це намагання проаналiзувати феномен Росiï протягом ïï iсторiï, осмислюючи ïï нинiшнє становище, думаючи й дбаючи про ïï становище завтра. Не вдаватимусь до специфiки всього спектру цих спостережень i суджень, до ïхньоï об'єктивностi, на жаль. Сiзiфова це праця, камiнь скочувався й скочується. Але є один аспект у статтi, на цьому аспектi хотiлося б зупинитися й наголосити, бо ж думалося над цим i ранiше. Хоч би як вiрив академiк Д. С. Лихачов у те, що вiн не проповiдує нацiоналiзм, та варто прочитати бодай одну таку його фразу, як Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это немало, — щоб переконатися, що таки проповiдує нацiоналiзм, i що його форми захисту нацiоналiзму дещо вiдмiннi вiд форм захисту нацiоналiзму, скажiмо, в генерала Лебедя чи нардепа Жириновського, в котрого, як вiдомо з його заяви, мать — русская, отец — юрист. Заносить, заносить мене вiд обраного аспекту, але в тому, що — заносить, мабуть, є своя логiка. Осудивши профанiв i дилетантiв, якi некомпетентно й упереджено судять про Росiю, автор Нового мира заявляє: Я просто за нормальный взгляд на Россию в масштабах ее истории. Читатель, думается, в конце концов поймет, в чем суть такого нормального взгляда, в каких чертах национального русского характера скрыты истинные причини нашей нынешней трагической ситуации. Отже, обраний мною аспект розмови — саме росiйський нацiональний характер, причiм не весь характер у всiх його виявах, а лише один нюанс характеру, але, на мою думку, такий нюанс, який є далеко не вбогим Iвашком чи безрiдним Петрушкою помiж iнших нюансiв i, можливо, саме вiн незмiнне генеральний заводiяка менструального заквасу, згубний змiй-спокусник, який водночас i кондове творяще начало. Що ж це за змiй-спокусник? 2 Доля окремоï людини мало чим вiдрiзняється вiд долi окремого народу, а доля окремого народу мало чим вiдрiзняється вiд долi окремоï людини, i взаємозалежнiсть тут є завжди, а не в якусь тiльки епоху, чи тiльки в силу певних обставин. Окремий представник етносу надiлений вдачею, якою надiленi всi iншi iндивiдуальнi представники цього етносу, а в своïй сукупностi вони й творять вдачу етносу, що передається з вiку в вiк, з поколiння в поколiння з фатальною закодованiстю. Нацiональний характер, або, як ми тепер стали говорити, менталiтет. У глибинах нацiонального характеру, себто в глибинах менталiтету, — корiння й причини саме такоï, а не iншоï, iсторичноï долi народу, характеру його державностi, майбутнього його держави, а також стосункiв з iншими етносами, iншими державами. У зв'язку з цим цiкаво й повчально крiзь призму нацiонального характеру поглянути на iсторiю будь-якого народу, i народ украïнський чи народ росiйський, яким роковано бути народами-сусiдами, тут зовсiм не є винятком. Академiк Д. Лихачов у статтi Нельзя уйти от самих себя... цiлком справедливо, — цитую вибiрково — зазначає: Никакой особой миссии у России нет и не было. Судьба нации принципиально не отличается от судьбы человека... И не надо ни на кого сваливать вину за свою несчастность — ни на коварных соседей или завоевателей, ни на случайности, ибо и случайности далеко не случайны, но не потому, что существует какая-то судьба, рок или миссия, а в силу того, что у случайностей есть конкретные причины... Одна из основных причин многих случайностей — национальный характер русских.... Широк, очень широк русский человек — я бы сузил его заявляет Иван Карамазов у Достоевского... Центристские позиции тяжелы, а то и просто невыносимы для русского человека... вера в свою предназначенность... Стремление уйти от государственной опеки навстречу опасностям в степи или в леса, в Сибирь, искать счастливого Беловодья и в этих поисках угодить на Аляску, даже переселиться в Японию. I т. д. 3 Ще з дитячих лiт вiдомi рядки про Iллю Муромця та Солов'я-Розбiйника. А то свищет Соловей да по-соловьему, Он кричит злодей-разбойник по-звериному, И от его ли-то от посвисту соловьего, И от его ли-то от покрику звериного, То все травушки муравы уплетаются, Все лазоревы цветочки осыпаются. Ну, це Соловей-Розбiйник, це його молодецтво, так буйствувати йому велено. А ось билина Сорок калик со каликою, тут — калика со каликою з монастиря в Боголюбово йдуть до Єрусалиму святiй святинi помолитися, в дорозi вони стрiлися з великим князем киïвським Володимиром — i: Клюки-посохи в землю потыкали, А и сумочки исповесили; Скричат калики зычным голосом: Дрогнет матушка сыра земля, С дерев вершини попадали, Под князем конь окорачился, А богатыри с коней попадали. Правда ж, вражаючий вияв молодецтва не якогось там Солов'я-Розбiйника, а сорока калик со каликою, якi йдуть Господню Гробу приложитися, во Ердань реке искупатися, нетленною ризой утеретися? З усього видно, яка це смиренна та богобоязлива публiка, як-то для душевного очищення ïй прагнеться в Єрусалим. Чи не такого самого молодецького заквасу i Васька Буслаєв, який теж iде до Єрусалиму i щиро зiзнається: А мое-то ведь гулянье неохотное. Я чомусь певен, що всi вони з тiєï самоï хороброï дружини, якiй i Соловей-Розбiйник не чужий, теж — плоть вiд плотi, хай вiн чи поганин, чи iдолище, бо хiба той поганин, вiн же автоматично й iдолище, також не доклав своïх зусиль до творення тiєï унiкальноï плотi й тiєï унiкальноï костi, що згодом начебто остаточно й стали єдиним росiйським народом — тим, виявляється, не таким уже в нинiшнiх умовах СНД i єдиним та недiлимим народом, у нутрi якого дедалi виразнiшає тенденцiя до свiдомого виокремлення й поганина, й iдолища. 4 Фольклор, билини — таки дзеркало. Й дзеркало не таке просте, що в ньому можна побачити тiльки минуле, а значно складнiше — в ньому можна побачити своє сьогоднiшнє. А також — i своє завтрашнє, себто майбутнє. Думку про таке чародiйне дзеркало (яйце-райце! футурологiя-голографiя!) викликає билина Илья Муромец и голи кабацкие. Не впевнений, що хтось iз дослiдникiв фольклору чи полiтикiв учорашнього-сьогоднiшнього дня може похвалитися паралеллю мiж Iллею Муромцем i Ленiним, а я от хочу похвалитися смiливiстю такоï ретроспективноï аналогiï, вважаючи, в силу рутинноï iнерцiï, Iллю Муромця ленiнцем-предтечею, як самого Ленiна таки вiрним i послiдовним муромцем, i якщо вже — Iллiч, то чи Iллiч не вiд Iллi Муромця?! Висновки грунтуються ось на чому. Хоч i де вештався богатир у чистому полi, та дiстався стольного Києва. Тут захотiв похмелитися, а що його мошна спорожнiла, то попросив три бочки сороковые зелена вина безденежно. Чумаки целовальники йому вiдмовили, обiзвавши старим собакою. Що ж чинить предтеча ленiнiзму? Да не много-то Илья у них спрашивал, Да не много с ними разговаривал. Приходил он ко подвалу кабачному, Он пинал правой ногой во двери подвальны, Брал он бочку сороковую под пазуху, Да другую брал под другую, Третью бочку он ногой катил. Выходил Илья да на зеленый луг, Закричал он во всю голову человечию, Во всю силу свою богатырскую, Он зычным громким голосом: Ай вы братцы мои пьяницы, Да вы голи кабацкие, Кабацкие голи, мужички деревенские! Вы пожалуйте ко мне на зеленый луг, Да вы пейте у меня зелена вина до пьяна, Вы молите Бога за старого Звичайно, голи кабацкие вiдгукнулися, не вiдмовилися (як i новгородцi не вiдмовилися на клич Васьки Буслаєва пить и есть из готового), — як i не вiдмовилися на клич муромця Iллiча, кинувшись iз сокирою на рiдну матушку Росiю й на неньку Украïну, бо ж, бачте, без пограбування украïнських багатств — вугiлля, руди, хлiба, росiйська революцiя загинула б, i справдi — загинула б, а так он на скiльки розтягнулася ïï агонiя, що й досi краю не видно. 5 Цей, билинноï слави i билинноï невмирущостi Васька Буслаєвич Со пьяницы, с безумицы, С веселими, удалыми добрыми молодцы До-пьяна уж стал напиватися, — А и ходя в городе уродует: Которого возьмет он за руку, Из плеча тому руку выдернет; Которого заденет за ногу, То из гузна ногу выломит; Которого хватит поперек хребта, Тот кричит, ревет, окаречь ползет. Васька зiбрав хоробру дружину — з тих, кто хочет пить и есть из готового, всi — вiдчайдухи та шибайголови. А така сила завжди повинна прагнути виходу й утвердження. Ця сила ось так i утверджується в Новгородi: Какой зайдет, убьют его, за ворота бросят. I все це без будь-якоï мотивацiï, бо коли молодецтво домагатиметься мотивацiï, то автоматично перестане бути молодецтвом, себто — удалью. Пiсля нападу на царський шинок хоробра дружина вдається до традицiйноï забави. Начали уж ребята боротися, А в ином кругу в кулаки битися: От тое борьбы от ребячия Началась драка великая. Прибили уже много до смерти. Вдвое, втрое перековеркали, Руки, ноги переломали... И дерутся они день до вечера. Молоди Василий син Буслаевич Со своей дружиною хороброю, Прибили они во Новеграде, Прибили уже много до смерти. Ось така буйна вдача у Васьки, ось такi масштаби i велич народного характеру, який не є чи нетиповим, чи винятковим, зовсiм нi, вiн — плоть вiд плотi народноï, i ця плоть народжує саме таких значних героïв, i Васька Буслаєв уособлює ïх найяскравiше i найдостойнiше. Духовнi побратими вiдзначаються тими самими дiяннями: которого заденет за ногу, то из гузна ногу выломит. О, бiйка-драка на Русi, цей апофеоз народного молодецтва, чи не найколоритнiше й найзагадковiше в загадковiй росiйськiй душi, оспiване багатократно як у фольклорi, так i в художнiй лiтературi, i як тут не згадати Песню про царя Ивана Васильевича, молодого опричника й удалого купца Калашникова М. Лєрмонтова. Как сходилися, собиралися Удалые бойцы московские На Москву-реку, на кулачный бой, Розгуляться для праздника, потешиться. 6 Билини — вiддзеркалення iсторiï; звичайно, дуже специфiчне вiддзеркалення, тож i донесена до нас у такий спосiб iсторiя може видатися специфiчною, хоча то вже, очевидно, бiльше залежить вiд самоï iсторiï, нiж вiд дзеркала. Ось популярна билина Братья-разбойники и сестра, один з варiантiв якоï записав i О. С. Пушкiн. У багатоï вдови було десятеро дiтей: четверо загинуло, А пять-то сыновей да все в разбой пошли, Все в разбой пошли, стали разбойничати, Стали разбойничати да подорожничати. Десяту дитину, дочку Марфушку, багата вдова вiддала замiж за багатого поморина, ось вони ïдуть у гостi до матерi-тещi: Отколь, отколь взялись воры-разбойнички; Убили, убили поморина; Малого младенца в море сбросили; Молоду молодушку во плен взяли. Неважко здогадатися, що п'ять братiв-розбiйникiв напали таки на рiдну сестру з ïï дитиною та чоловiком. Чи випадково? Може, й випадково. Але водночас — i закономiрно, бо ж було в традицiях розбiйничати не тiльки помiж чужих народiв-племен, сусiднiх, а й у гущi свого ж таки — рiдного! — народу, а тут уже було й не такою випадковiстю порiшити матiр гострою сокирою чи сестру проворним ножичком. Розбiй був промислом, як i всi iншi промисли, мав своï легенди та свiй розбiйний фольклор i, як усякий промисел, мав своï вiковiчнi традицiï, свою етику й свою фiлософiю: таки так, i в розбоï не обходилося без народноï етики i народноï фiлософiï. 7 Буслаєв — не просто герой фольклору, а й особа цiлком конкретна. Заводiяка помiж буйного парубоцтва, що зажило слави походами на пiвнiчнi народи. Пiсенне джерело доносить, що пиячив з п'яницями, злодiйствував iз злодiями, розбiйничав з розбiйниками, кривдячи невинних. А що вже любитель усiляких бiйок, якi були буденною потiхою-забавою не тiльки новгородцiв, коли — стiнка на стiнку, коли — морду в кров, а зуби виплюнуто на землю. Iнше пiсенне джерело доносить, як Васька Буслаєв зi своєю дружиною вiдчайдушно надумав iти в Єрусалим. Пливучи до Єрусалиму, розказує купцям: Гой еси, вы, гости-корабельщики! А мое-то ведь гулянье неохотное: смолоду бито много, граблено, под старость надо душу спасати. У народнопiсеннiй пам'ятi ватажка новгородських ушкуйникiв бачимо в пантеонi витязiв. Скiльки таких ушкуйникiв — i таких овiяних народною славою, як Васька Буслаєв, i менш знаменитих, i зовсiм невiдомих! Коли знайомишся з iсторiєю Росiï, коли знайомишся з п iсторичною белетристикою, то складається враження, що це iсторiя ушкуйництва, iсторiя розбоïв тисяч i тисяч славетних Васьок Буслаєвих — менш знаменитих, i зовсiм невiдомих. Ушкуйники — росiйськi пiрати, себто розбiйники, а ушкуй — це невелике розбiйницьке судно, переважно у новгородцiв, на ушкуях добры молодцы розбiйничали на Волзi, на Оцi та на iнших рiчках — у гонитвi за здобиччю. За якою здобиччю: за хутром, золотом, самоцвiтами, за зелен вином i красными девицами? Так, за золотом, самоцвiтами i хутром, але здобували ïх не працею на лонi щедроï природи, а силою зброï вiднiмали в iнородцiв, у невiрних, позбавляючи ïх не тiльки багатств, а й життя, так само вiдбирали в них зелен вино i красных девиц. Пам'ятний похiд новгородськоï розбiйницькоï вольницi в Югру 1032 року. Новгородський владний iстеблiшмент був дуже зацiкавлений у цих походах — тодi численнi васьки-буслаєви менше розбiйничали б у самому мiстi, та й результатами розбiйницьких походiв буде ще й приєднання пограбованих i завойованих земель, розши. рення держави, тобто ушкуйники виступали ще й патрiотами собирателями русских земель. Бачте, нi сном нi духом не вiдали тi землi i народи на тих землях того, що вiдали про нид ушкуйники: русские земли. Цим розбоям нема числа, тьма-тьмуща. Вирiзали поганих, нищили культовi споруди, житла, поселення. Але в тiм-то й рiч, що органiзовано розбiйничали й помiж своïх! Скажiмо, в 1375 роцi розбiйницька рать у пiвтори тисячi пiд орудою Прокопа розбила пiд Костромою п'ять тисяч вiйська костромського воєводи Плещеєва, потiм цiлий тиждень грабували Кострому, потiм грабували Нижнiй Новгород, потiм подалися вниз по Волзi, по дорозi грабуючи всiх. Хто такий Єрмак? Хто такий Разiн? Хто такий Пугачов? Хто такий Хабаров — цей начебто добытчик и прибыльщик? Розбiйники, причiм розбiйники всенародного масштабу й непроминущого iсторичного значення. Булавiнськйй рух — розбiйницький рух. Вони, цi за своєю суттю розбiйники, були i є не просто героями фольклору, а й улюбленими героями росiйського народу. Скажiмо, той самий Єрмак Тимофiйович — спочатку був просто отаманом однiєï з розбiйницьких козацьких банд, пiзнiше — став завойовником Сибiру, теж збирав, виявляється, русские земли у вiдомий кривавий спосiб — на славу Росiï; далi — Радянського Союзу, тепер — СНД. У пiснi Разбойный поход на Волгу спiвається, як на мор Каспiйському збиралися стары бродяги беспашпортные, беспашпортные хайлы, да все разбойнички, вибрали вони соб отаманом Єрмака сина Тимофiйовича, а вiн i кинув ïм клич: Еще полно нам, ребята, На море стоять, На море стоять, ребята, Здесь разбой держать. Не пора ли нам, ребята, Отправлятися Во тое же ли Во матушку За добычушкой, За добычушкой Во Россиюшку! Як бачимо, спiвається без будь-якого дипломатичного полiтесу: За добычушкой во Россиюшку! I всi цi беспашпортные хайлы, да все разбойнички подалися пiд Казань — остаточно долати татарське ханство, рити пiдкопи пiд фортецю рiзати й палити, а кажучи братолюбною лексикою нашого часу — демонструвати активнi iнтернацiональнi почуття, iсторично глибоко закорiненi в народних масах. Саме цими пiснями захоплювався революцiонер-демократ Вiссарiон Бєлiнський: В них весь быт и вся история этой военной общини, где русская удаль, отвага, молодечество и разгулье нашли себе гнездо широкое, раздольное и привольное. Невiдомий автор Казанськоï iсторiï, очевидець подiй, зокрема, писав, коли Казань уже взято, ...ведь на одного казанца приходилось по пятьдесят русских! Русские же воины быстро, словно орлы или голодные ястребы, летящие к гнездам своим, полетели к городским башням, словно олени, скачущие по горам, помчались по улицам города; и рыскали они, как звери по диким местам, туда и сюда, рыча, словно львы, в поисках добычи, разыскивая казанцев, скрывающихся в своих домах, и молельнях, и погребах, и ямах. И если где-то находили они казанца — старика, или юношу, или средних лет человека, — тут же вскоре смерти его предали; в живых оставляли только юных отроков и красивых женщин и девушек: не убивали их по повелению самодержца за то, что много умоляли мужей своих покориться ему. Переможцiв не судять?! Хоча, звичайно, переможенi мало чим вiдрiзнялись вiд переможцiв — i тут iсторiя не поскупилася на картини не менш кривавi... Нещодавно у казахського письменника Ануара Алiмжанова довелося прочитати таке. В степу бiльше чотирьох вiкiв iз уст в уста передається народна поема Жармак (Єрмак). У поемi йдеться про молодого батира Сатбека, який увiрвався в намет до Єрмака Тимофiйовича i, перемiгши в сутичцi, скинув його зi стрiмкого берега рiки, помстившись за рiки кровi свого народу, за сотнi вирiзаних аулiв у Приiртишшi. (Як тут ще раз не процитувати академiка Д. С. Лихачова: Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих просторах около двухсот народов... Тебе вирiзують на твоïй територiï, а потiм ще й беруть на себе клопiт зберiгати тебе на твоïй же територiï!..) Iм'я Сатбека було заборонене, як i поема Жармак, а на казахськiй землi поставлено пам'ятник Єрмаку. Чи не безлiч таких самих картин бачили ми донедавна по всiй територiï iмперiï? О. Солженiцин, який нинi побивається — как нам обустроить Россию, щоб не випустити з постiмперських обiймiв Украïну, Бiлорусiю та Казахстан, бо, мовляв, у Казахстанi багато росiян, мабуть, знає, як цей край завойовувався генералами-карателями та розбiйним козацтвом, як степ неодноразово повставав на завойовникiв, укотре захлинаючись у кровi, i Чимкент переiменовано на честь кривавого генерала Черняєва в Черняєвку, Акмечеть — на Петровськ, Кереку — на Павлодар, Кзилжар — на Петропавловськ, Алмати — на Вєрний; козаки полювали на казахiв, як на степову дичину; за роки радянськоï влади було органiзовано геноцид-голодомор не менших масштабiв, нiж в Украïнi. Як результат вiкових боєнь — большинство русскоязычного населення, як i в Криму, i iстеричнi крики усiляких казахських чи кримських мєшкових про дотримання прав людини, про ще одне приєднання цих чужих земель до Росiï. Ось так в образi комунiста Мєшкова й ожив невмирущий Єрмак, повинен ожити, мабуть, i кримський Сатбек... 8 Розбiй, розбiйники — неспроста цими пiснями захоплювався революцiонер-демократ В. Бєлiнський. Що правда, то правда: таки русская удаль, отвага, молодечество. Звичайно, захоплювався й сам народ — творець фольклору, бо якби не захоплювався, то б не складав пiсень i не берiг у своïй пам'ятi, то й не кланявся б цим героям, мов iконi: за образом i подобою своєю. Пiсня Ванька Каин — це монолог розбiйника, бродяги i хайла, який теж — добрый молодец. У цiй пiснi мене до глибини душi вражає щире зiзнання: Мне сахарная-сладкая ества, братцы, на ум нейдет, Мне Московское сильное царство, братцы, с ума нейдет. Iронiзувати можна тут донесхочу, але ж — не до iронiï. Бо хайлу справдi таки болить Московське сильне царство. Бо царство Московське — це й його рук справа, це й його турбот предмет, бо вiн, хайло, теж державник. Таки без iронiï. Ех, нам би таких злодiïв та розбiйникiв — що колись, що тепер, але iншi в нас i злодiï, i розбiйники — далеко не державники, аж нiяк не державники! Принагiдне хочеться процитувати О. Герцена: В песнях разбойнику отводится благородная роль... все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль. В однiй з передмов до видання iсторичних пiсень стверджується, що декабристов привлекает удалая разбойничья и казачья песня... А справжнiй Ванька-Каïн, цей добрый молодец — герой реальний, що з лаштункiв суто московського буття i своïм генiєм, i боготворiнням генiя народного закономiрно (бо хiба ж тут нема закономiрностi?!) перейшов до iконостасу росiйського поклонiння, до нацiонально-фольклорного поминальника. Ото вже апофеоз вiдваги, молодецтва та розгулу! Справжнiй Ванька-Каïн (Iван Осипович Каïн) — це московський злодiй, грабiжник i сищик, народився 1718 року. Розбiйницький послужний список дуже широкий i розмаïтий. На Волзi, примкнувши до понизовоï вольницi, грабував i розбiйничав, проливаючи невинну кров. Потiм у Москвi став сищиком — i в бiлокамiнну пiд його оруду почали стiкатися авантюристи й заплiчних справ майстри, майже вмить Москва стала розбiйницькою столицею, де мирнi москвичi не знаходили собi мiсця, повсюдно чинилися розбоï i горiли пожежi, аж: у далекому Петербурзi тремтiли вiд жаху! Ще за життя Ваньки-Каïна народ почав складати про нього пiснi, пiсля його смертi появилися його численнi життєписи, до яких додавалося понад пiвсотнi народних пiсень про нього, помiж них — така перлина росiйського фольклору, як Не шуми, мати, зеленая дубравушка (для мого поколiння була хрестоматiйним зразком, вивчали в школi; не знаю, як тепер). У народному сприйняттi, у фольклорi Ванька-Каïн — добрый молодец, тут лише можна повторити слова О. Герцена про iнших розбiйникiв: ...отводится благородная роль... все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль. Спроста це чи не спроста? Еге ж, спроста! Мабуть, у Ваньцi-Каïнi небезпричинно бачили себе самих, милувалися самi собою, звеличували себе самих — широку росiйську душу, широкий росiйський характер, який буйно та яскраво, спонтанно щиро виявляє себе й через грабежi, розбоï, злочинства, i, будучи начебто характером християнським, нiтрохи не задумується над християнською суттю свого вираження, бо в злочинному процесi вираження цього характеру ще начебто передчасно задумуватися над християнською мораллю, до неï ще не дiйшло, а дiйде пiзнiше (i чи дiйде?!), як у того ж таки Васьки Буслаєва, котрий, згадаймо, зiзнався: А мое-то ведь гулянье неохотное. Тобто гулянье неохотное з покаянням до Гробу Господнього, а гулянье охотное було перед цим — розбiй i кров. А взагалi, цiкава це риса — ушкуйничати, злочинствувати, впиватися кров'ю, а потiм — на прощу в Єрусалим, до Єрдань-рiки... Славнозвiсний Кудеяр-розбiйник, як вiдомо, пролив рiки кровi чесних християн, потiм Господь вдiлив йому iскру розуму й покаяння. Як на кого, а в менi цi розбiйницькi запiзнiлi каяття й покаяння пробуджують не менший жах (а в любителiв такого фольклору й такоï iсторiï, як бачимо, ще й дар братерського християнського спiвпереживання), нiж рiки невинноï християнськоï кровi. Як вiдомо, розбiйники, замолюючи та спокутуючи грiхи, й храми закладали на розбоєм здобутi багатства... I Храми-На-Кровi, й Росiя-На-Кровi... 9 Сигизмунд Герберштейн, дипломатичний i полiтичний представник династiï Габсбургiв у Московiï, в 1549 роцi надрукував книгу Записки про московитськi справи, заживши, дякуючи цiй працi, всесвiтньоï слави. Це книга об'єктивних вражень, ïï вивчали — й вивчають по нинiшнiй день. Книга справдi дуже повчальна i, на диво, актуальна, тут багато що можна цитувати на злобу нинiшнього дня. Наведу хоча б двi цитати у планi розвитку порушеноï теми. Перша — про росiйський народ: Невiдомо, чи народ за своєю загрубiлiстю потребує собi в государi тирана, чи вiд тиранiï государя сам народ стає таким бездушним i жорстоким. Друга — про Василя III Iвановича, великого князя московського, який завершив об'єднання Русi довкола Москви: ...хоча пiсля смертi Олександра, короля польського, у Василя не було нiякого приводу до вiйни з Сигизмундом, королем польським i великим князем литовським, усе ж вiн знайшов випадок для вiйни, бачачи, що король схильний бiльше до миру, нiж до вiйни, i що литовцi теж ненавидять вiйну. Можна було б наводити безлiч iнших подiбних суджень спостережливих iноземцiв, якi начебто в такий спосiб уже тодi провiщали, скажiмо, агресiï царя Петра I, чи агресiï сталiнського часу — на Монголiю, на Фiнляндiю, на краïни Прибалтики. В цьому ж ряду прагнення виходу до теплих морiв — хай то майже столiття тому похiд на Iндiю, хай то зовсiм недавнiй наïзд на Афганiстан... До речi, француз Де ла Невiль ось як змальовував майбутнього реформатора Росiï Петра I: ...йому тiльки 20 рокiв, голова в нього постiйно труситься. Улюблена його забава полягає в нацьковуваннi своïх улюбленцiв один на одного, i досить часто один убиває другого з бажання запобiгти царськоï ласки. Любить вiн також дзвонити у великий дзвiн, але найголовнiша пристрасть його — любуватися пожежами, якi досить часто трапляються в Москвi. Московитяни не завдають собi клопоту гасити ïх, поки вогонь знищить 400 чи 500 будинкiв. Правда, що й збиткiв тут буває переважно небагато, тому що будинки московитян не кращi за свинарники у Францiï чи в Нiмеччинi... Пожежi найчастiше трапляються вiд п'янства i необережного поводження з вогнем... Саме про таку свою батькiвщину з болем говорив росiйський поет: Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые... Хоч би й що казали, проте ленiнщина — це не жидомасони, а тi ж самi добры молодцы, тi ж самi, опертi на фiлософiю марксизму, у загальнодержавних масштабах росiйсько-злодiйськi удаль, отвага, молодечество и разгулье. Iншi народи на так званому нашому євроазiатському просторi колонiзовано не просто росiйською вiйськовою силою, а ще й вiддано на освоєння, на перетравлення, на нову модифiкацiю саме росiйським нацiональним характером, саме оцими розбiйно-злодiйськими удалью, отвагою, молодечеством и разгульем, а ще ж i тим способом господарювання, яке гiрше всякоï безгосподарностi, а ще ж i тим здирницьким чиновницько-держимордним ладом, який мало чим вiдрiзняється вiд казармено-тюремного. Тепер от маємо жириновщину. А що пiсля жириновщини? Чи ленiнщина-жириновщина фатально неминучi, безсмертнi, бо закодованi в нацiональному характерi в самiй вдачi народнiй, бо, власне, це є буслаєвщина — вiд Васьки Буслаєва — на часи минущi, йдучi й грядущi? Знову повернiмося до билини про Ваську Буслаєва. Ось як Амелфа Тимофiïвна благословляла своє чадо в Єрусалим: То коли пойдешь на добрые дела, Тебе дам благословенне великое; То коли ты, дитя, на разбой пойдешь, И не дам благословення великого, А и не носи Василя сыра земля. У тiй одiсеï до чужих палестин на морi Каспiйському, на островi Куминському, на горi Сорочинськiй Васька Буслаєв побачив порожню людську голову, знiчев'я — гуляє ж душа! — копнув ïï з дороги ногою. Обiзвалася голова ображено. Колись це також був молодец... не хуже тебя. Й провiстила голова: тут колись лежатиме й голова Буслаєва. Той розсердився: Али, голова, в тебе враг говорит, или нечистый дух. А ще ж вiн разом зi своєю дружиною забавлявся на горi Сорочинськiй — стрибали не вздовж каменя спотикання, а впоперек, хоч на каменi було написано застереження для всiх, щоб не стрибали впоперек, а тiльки вздовж. Здавалося б, очистили своï душi в Єрусалимi, скупалися в Єрданi, по дорозi во Россиюшку знову опиняються на тiй горi Сорочинськiй, де мертва голова-провiсниця, де отой камiнь. Стал с дружиною тешиться и забавлятися, Поперек каменю поскакивати; Захотелось Василю вдоль скакати: Разбежался, скочил вдоль по каменю, И не доскочил только четверти, Тут убился под каменем. Где лежит пуста голова, Там Василя схоронили. Виявляється, мудра була та чужа голова-провiсниця на Сорочинськiй горi, послухатися б ïï — i горя б не знав Васька Буслаєв. Якби скочив уздовж каменя, а не впоперек каменя. Але хiба скочиш навiть за мудрою порадою уздовж: каменя, коли тобi на роду написано скакати впоперек каменя? А якби навiть — чому б не припустити?! — скочив таки вздовж, то б уже був не Васька Буслаєв. А хто? Можливо, той вимрiяний академiком Д. С. Лихачовим герой не так учорашнього й нинiшнього дня, як завтрашнього. Який би таки послухав голову-провiсницю з Сорочинськоï гори, в даному разi — самого академiка, котрий у статтi резюмує i радить: Нам, русским, необходимо наконец обрести право и силу самим отвечать за свое настоящее, самим решать свою политику — и в области культури, и в области зкономики, и в области государственного права, — опираясь на реальные факты, на реальные традиции, а не на различного рода предрассудки, связанные с русской историей, на мифы о всемирно-исторической миссии русского народа и на его якобы обреченность в силу мифических представлений о каком-то особенно тяжелом наследстве рабства, которого не было, крепостного права, которое было у многих, на якобы отсутствие демократических традиций, которые на самом деле у нас были, на якобы отсутствие деловых качеств, которых было сверхдостаточно (одно освоение Сибири чего стоит) й т.д., й т.п. У нас была история не хуже и не лучше, чем у других народов. I т.д., i т.п. Вище я вже говорив, якi то реальнi факти i реальнi традицiï в росiйськiй iсторiï — i не дай Боже й далi опиратись на них. Одно освоение Сибири чего стоит! — захоплюється академiк Д. С. Лихачов. I справдi, дуже багато варте — всiм там вирiзаним i колонiзованим народам, але, здається, академiк не розумiє цього, а розумiє по-своєму. Одна з гарантiй, одна з панацей, що Васька Буслаєв начебто скочить не впоперек, а вздовж каменя: Тысячелетние культурные традиции ко многому обязывают. Бачте, вже навiть не традицiï одного тисячолiття, а — тисячолiтнi, є начебто запорукою i панацеєю. Самого народу ще не було, а традицiï вже тисячолiтнi в нього були: чи й не вони здобувалися методом освоєння Сибiру? Освоєнням! Ота мерта голова-провiсниця з Сорочинськоï гори знала, що говорила, не було в ïï вiщуваннях оцiєï академiчноï амбiтностi патрiота, який заявлає: Я не проповедую национализм. I все ж згоджуєшся з однiєю незаперечною iстиною. З тiєю iстиною, яка всiм iншим народам вiдома з давнiх давен, але ïï не можна було довести нi Васьцi Буслаєву, нi Єрмаку, нi Разiну, нi Ленiну, яким на роду було написано скакати не вздовж, а впоперек каменя: Никакой особой миссии у России нет и не было! А тим часом... Васька Буслаєв скаче! Скакав i скаче. Скажiмо, в Таджикистанi. Упоперек каменя. Бо вимагають iнтереси Росiï, а iнтереси Росiï завжди розумiлися однаково — зовсiм не так, як ïх радила розумiти мудра голова на Сорочинськiй горi. Навiть генiй росiйськоï лiтератури О. Пушкiн iнтереси Росiï розумiв приблизно так, як ïх розумiють тепер генерал Грачов чи нардеп Жириновський, iнакше б не написав Клеветникам России — дуже актуальний i сьогоднi вiрш, пiд яким, здається, пiдписалася б новообрана Державна дума чи не в повному складi. I Васька Буслаєв пiдписався б. Якби тодi скочив не впоперек, а вздовж. I у зв'язку з усiм цим як вiдчуття фатальноï приреченостi (хоча автор так не задумував) може сприйматися заголовок статтi академiка Д. С. Лихачова: Нельзя уйти от самих себя... I три крапки — як три каменi на шиï... БЕЗОДНЯ, або ж Iван Грозний: Все воры I Русские мои все воры. Це зiзнання належить росiйському царевi Iвановi IV Васильовичу, добре знаному в iсторiï як Грозний, себто — Лютий, котрий, за легендою, був водночас потомком Дмитра Донського i Мамая. А свiдчення про це щире царське зiзнання належить англiйському дипломатовi Дж. Флетчеру, якому московський деспот передав золото, аби з дорогоцiнного металу англiйський ювелiр виготовив посуд для його царських потреб. При цiй нагодi й було сказано: Русские мои все воры. Вiдомо, що хворобливо-iмпульсивний цар був дуже непослiдовний у своïх симпатiях i антипатiях до бояр та дворян, до опричникiв-поплiчникiв, до своєï рiднi в будь-якому колiнi. (А жаловати есмя своих холопей вольны, а и казнити вольны же. Англiйський дипломат Джером Горсей: ...он сам хвастал тем, что растлил тысячу дев, и тем, что тысячи его детей были лишены им жизни. I т. д.). Але щоб отак — про весь народ?! I, помiркувавши, таки хочеться звинуватити самодержця в манiакальнiй пiдозрiливостi геть до всього народу, якому з царськоï милостi вiдмовлено в презумпцiï невинуватостi — i, ясна рiч, не лише в тi часи, а й у часи, що передували кривавому тероровi Iвана IV, як i в часи пiзнiшi, що настали, по його, можливо, насильницькiй смертi. Тодi ж англiйський дипломат Дж. Флетчер сказав, що ви ж, мовляв, сам росiянин. Грозний-Лютий вiдповiв: Я не русский, предки мои германцы. I хоч би як вiдхрещувався в даному випадку Iван IV вiд плотi й костi росiйськоï (його пращур Володимир Мономах був онуком вiзантiйського iмператора i правнуком шведського короля... Прапрадiд Василь I був одружений з дочкою великого князя литовського Вiтовта... Його бабця — вiзантiйська принцеса Софiя Палеолог... Його мати Анна — сербка), але ж вiн таки був вiд плотi й костi росiйськоï, з росiйського генеалогiчного древа, отож i для царя могло не бути невластивим те, що було властиве для всього його народу. За безумних часiв своïх опричницьких пiшов походом на Новгород: великокняжа Москва виказала свiй буйний розбiйницький норов супроти города, за яким пiдозрювали дух непокори, незалежництва — й вiдтак начебто крамольно­го невизнання ïï тотального московського деспотизму в особi царя, що в найжорстокiшi способи утверджував своє самодержавство. У пiснi спiвається, як син Iван, якого пiзнiше батько убив у нападi божевiльного гнiву, каже своєму родителю-вбивцi: А которой улицей ты ехал, батюшка, все сек, и колол, и на кол садил. Московська рать пiдпалювала новгородцiв живцем, кидала пiд волховську кригу (сучаснi жителi Новгорода, як пам'ять про тi жахливi подiï, зберiгають назву рiки Волхов — Красна, i то не тому, що сама рiка величава, з мальовничими берегами, а тому, що червонiли-пiнилися ïï води вiд кровi новгородцiв), не милувала навiть немовлят, — годилися всi канiбальськi способи знищення єдинокровних i єдиновiрних. Християнин цар Iван упивався живою кров'ю разом з релiгiйним воïнством. Русские мои все воры. А отак знищити свiй же таки город, а отак вiдняти у десяткiв тисяч безвинних новгородцiв ïхнє життя — це гiрше злодiйства, цьому й слiв не добереш. Але пiд час звiрячоï оргiï (даруйте, бiблiйнi львы рыкающие!) вiднято не тiльки життя людське, а й усiлякi скарби. Було пограбовано церкви й монастирi, конфiсковано iкони, коштовностi... Як свiдчать очевидцi, цар звозив награбоване до себе й збирався нiкому не поступитися здобиччю. Пiзнiше так само пограбовано Псков та псковичiв. Потiм у Москвi на опричницькiй церквi, в опричницькому дворi висiли вкраденi новгородськi дзвони; цi дзвони пiд час страшноï пожежi, вчиненоï згодом унаслiдок набiгу кримського хана Девлет-Гiрея, розплавилися й скапали в землю. Добре вiдоме нам ленiнське пограбування монастирiв, соборiв, церков — не якась там унiкальна акцiя в росiйськiй iсторiï, а цiлком традицiйна. Англiєць-дипломат Дж. Горсей, примiром, свiдчить, що внаслiдок воєнноï кампанiï проти Лiвонiï вивозилися неоцiненнi багатства — усiлякi товари, грошi, коштовностi, з усiх мiст i краïв, а також iз 600 пограбованих i зруйнованих храмiв. Ось тобi й бiблiйне не вкради, коли в традицiях було красти не те що матерiальнi цiнностi, а й релiгiйнi релiквiï. А й дзвони. I не лише в iновiрцiв, а й в одновiрцiв. I все ж таки — не вкради, особливо на святiй Русi, отож самодержець Iван Грозний-Лютий, нiяк не опираючись злодiйським схильностям у самому собi, намагався боротися зi злодiйськими схильностями у своєму народi. Неймовiрно важко вводився iнститут губних старост, на яких покладалася боротьба з розбоями i так званими лихими людьми. Хоч з розбоями боролися, проте розбоï тiльки множилися — як помiж плебсу, так i помiж iмущих. Розбоï i лихi люди йшли по вiдомству Розбiйного приказу. Звичайно, наïвно було сподiватися, що Розбiйний приказ i губнi старости зарадять заклятiй нацiональнiй рисi, передаванiй у спадок: усе це — як мертвому припарка. Iсторичнi джерела свiдчать. 1555 року прийнято Приговор о разбойном деле. Це щось схоже на указ Президента Росiï Б. Єльцина про боротьбу з органiзованою злочиннiстю й корупцiєю, i схоже на ще один — Президента Украïни Л. Кучми про таку саму боротьбу, з такими самими злочиннiстю й корупцiєю. (Повiрте, це абсолютно мимовiльна трансiсторична аналогiя-трiада: Iван Васильович — Борис Миколайович — Леонiд Данилович). Чи в XVI столiттi дiяв закон Iвана Васильовича про боротьбу з тодiшньою органiзованою злочиннiстю й корупцiєю? Еге ж, дiяв так, як тепер дiють укази Бориса Миколайовича та Леонiда Даниловича. Так званi губнi старости вiдмовилися навiть цiлувати Хрест, щоб присягнути на вiрнiсть закону i приступити до дiла. За демонстративну бездiяльнiсть ïх саджали до в'язниць. Здавалося, пiсля ув'язнення ïх годилося б гнати втришия з губних старост, проте ж не гнали, — вони й далi повиннi були боротися з розбiйниками, — й боролися. Чи не знайома картина? Чи й не такi самi сьогочаснi нашi губнi старости, ото хiба що ïх за ïхню бездiяльнiсть до в'язниць не саджають... Та й не посадять вони самi себе до в'язниць... Та й не хоче система сама себе зловити за загребущу руку, бо та загребуща рука i є система. Хоча, звичайно, за Iвана IV дещо робилося: вiшали без суду й слiдства просто лише з пiдозри у розбiйництвi, а iншого тюремного ув'язнення не знали — тiльки дожиттєве. У Новгород повернуто двi iкони в срiбних окладах, пограбованi пiд час жахливого погрому. Повернення двох iкон супроводжувалося урочистим церемонiалом, цi iкони зустрiчало все духовенство на чолi з архiєпископом Леонiдом. Зате все iнше незчисленне культове начиння, всi iншi пограбованi скарби зосталися i в царя, i в Москвi — за яким правом? Як воєнна здобич, як репатрiацiï? Таж за правом царсько-самодержавного злодiйства, що у своєму комплексi є i силою, i правом, i звичаєм, i своєрiдно потрактованою християнською мораллю. Факту неповернення нiякi богослужiння на Москвi не правилися, нiякi iдеологiчнi фейєрверки не запускалися. Але жест з двома iконами, звичайно, було зроблено неспроста, за царським задумом жест мав спрацювати на всю демагогiчну потужнiсть. (Тут, мимоволi, звичайно, напрошується: а коли ж буде повернуто в Украïну тi релiгiйнi, мистецькi та iншi цiнностi, якi Росiя на нашiй землi грабувала вiками, i якi є таки нашою нацiональною гордiстю, а не великоросiйською нацiональною, котра — себто великоросiйська нацiональна гордiсть — звикла живитися украïнською нацiональною гордiстю як своєю власною? Може, буде зроблено Борисом Миколайовичем бодай якийсь пропагандистський жест на адресу Києва — як ото вчинив колись Iван Васильович на адресу Новгорода? Братерського галасу було б багато! Але, очевидно, годi й мрiяти про таке, бо ланцюгова реакцiя розпаду Радянського Союзу ген до чого довела, своïми очима бачимо, то ланцюгова реакцiя передачi украïнських цiнностей в Украïну — на думку росiйських великодержавникiв — ще 6 далi продовжила цей процес, ще глибше б його обгрунтувала, а сусiди-великодержавники не бажають собi подальшоï ескалацiï свого горя, отож, очевидно, й не побачимо ми своïми очима те, що продиктувала б справедлива iсторiя. Справедлива? А коли вона була справедлива пiд боком у Росiï? Та й академiк-патрiот Л. Лихачов твердо стоïть на позицiях: нiяк не можна повертати, бо без них Ермiтаж у Санкт-Петербурзi вже буде не Ермiтаж, i iншi музеï вже будуть не такими музеями, бо й тисячолiтнi традицiï росiйськоï культури будуть уже не такими й тисячолiтнiми, що нашi цiнностi не такi вже й нашi, що належать вони Росiï за правом... За яким правом? Та за тим самим правом, яке продемонстрував цар Грозний-Лютий пiд час погрому-рiзнi в Новгородi 1570 року). II Форми вiдвертих, неприкритих, м'яко кажучи, зловживань у Московiï найрiзноманiтнiшi, ïхнiй спектр дуже широкий: i що дано великому князевi — те не дано його холоповi, та й зловживання ïхнi за масштабами рiзнi, хоч суть одна, i ця спiльна суть єднає великого князя з його холопом, i ця суть характеризує не лише звичаï та традицiï, а й нацiональну вдачу — у вельми виразний, хоч i не панегiричний спосiб, а й особливостi росiйськоï християнськоï моралi — характеризує. Сигизмунд Герберштейн у Записках про московитськi справи наводить чимало цiкавих прикладiв, якi стосуються батька царя Iвана IV. У великого князя Василя III Iвановича в улюбленцях ходив Василь Третяк Долматов, один з найнаближенiших його секретарiв. Свого улюбленця великий князь призначив послом до цiсаря Максимiлiана й наказав приготуватися в дорогу. Долматов заявив, що в нього немає грошей на дорогу й на видатки. Його негайно схоплено й вiдправлено на довiчне ув'язнення, де той невдовзi й помер. Великий князь привласнив собi все Долматове майно, рухоме й нерухоме, одержав три тисячi флоринiв готiвкою, однак анi братам його, анi спадкоємцям не вдiлив жодноï копiйки... Iноземнi посли приïжджали в Московiю з коштовностями — для всiляких насущних потреб, то всi цiнностi, з якими вони прибували, Василь III Iванович вiдбирав у них i вiдкладав у свою казну, обiцяючи вiдшкодувати iншими своïми милостями, проте обiцянки залишалися обiцянками... Вiд Карла П'ятого в Москву повернулися посли — князь Iван Посiчень ярославський та секретар Семен. Проводжаючи на батькiвщину, iноземцi щедро обдарували московських дипломатiв — золотим намистом, золотими ланцюгами, iспанськими золотими монетами, срiбними кубками, золотими та срiбними тканинами, золотими германськими монетами — i все це московський государ у послiв вiдiбрав для себе, а коли автор Записок про московськi справи допитувався у послiв, чи це правда, то один iз них, остерiгаючись зрадити свого государя, говорив, що той таки велiв принести до себе цiсарськi дари, проте лише для того, аби подивитися на них, а придворнi таку його поведiнку мотивували тим, що воля государя є воля божа i хай хоч що зробить государ — те вiн зробить за волею божою... Москва ж бо постiйно ворогувала з Новгородом, i ще в 1477 роцi московський князь Iван Васильович перемiг новгородцiв на рiчцi Шелонi — i вiдняв усе майно у архiєпископа, городян, купцiв та iноземцiв, вiдправивши до Москви триста повозiв iз золотом, срiблом, коштовностями, хоча, навiвши довiдки, С. Герберштейн пересвiдчився, що повозiв iз пограбованою здобиччю вiдправлено значно бiльше... Пiд час поïздки його, iноземного посла, супроводжували служивi люди, якi за родом своєï служби повиннi були всiляко забезпечувати цю поïздку, проте вони дуже недбало турбувалися про харчування, перешкоджаючи купувати припаси навiть за своï грошi, й тодi посланець династiï Габсбургiв у Росiï пригрозив приставленому до нього приставу розчерепити голову, заявивши, що знає ïхнiй звичай: набирати багато за повелiнням государя, й притому на ïхнє iм'я, а ïм з того не давати нiчого... Безцеремонна, обдирлива на всiх рiвнях, як ми сказали б тепер, добре знаючи цю обдирливу, котра справiку i є росiйською церемонiєю, з невмирущоï природи невмирущого менталiтету. В цих моïх записках про московськi справи в даному разi сконцентровано увагу (хоча не можна повнiстю обняти те, що не обнiмається) лише на тотальному понадiсторичному злодiйствi-воровствi, лише на однiй рисi, звичайно ж, iкебана нацiонального характеру складається не з однiєï квiтки, ïï гармонiйно та достойно витворюють i всi iншi квiти — про цi квiти росiйськоï вдачi i йдеться у статтi академiка Д. Лихачова Нельзя уйти от самих себя..., не стану ïх тут укупi перелiчувати. Й коли говоримо про русифiкацiю, то говоримо про сукупну дiю всiх чинникiв, себто про згубнi запахи всiєï iкебани. I що неймовiрно цiкаво у С. Герберштейна! Нi, не про таку русифiкацiю iнших народiв та iнших земель, результати якоï у нас тепер перед очима, хоч i про таку, але на цьому не зупинятимусь. А хочеться зупинитися на цiкавому його спостереженнi, яке дає пiдстави говорити також i про дуже специфiчну русифiкацiю... i самоï Росiï! Не вiриться? А було, було... Область эта гораздо холоднее, чем даже Московия. Народ там был очень обходительный и честный, но ныне является весьма испорченным; вне сомнения, это произошло от московской заразы, которую туда ввезли с собою заезжие московиты. Ось таке цiкаве спостереження iноземця, якому не вiдмовиш у об'єктивностi: над Новгородом та новгородцями — та над Москвою i московитами. Не ми говоримо про поширення московськоï зарази у тi часи, а таки iноземний очевидець того поширення, посол вiд Габсбургiв визначає i походження зарази — московська. Вiн визначає частково i ïï симптоми, i якщо зараза, то вона й заразна, вона за природою — вiд московського терору й деспотизму, вiд нав'язування рабства, бо лише в умовах рабства й може поширюватися зараза, коли вiльнi новгородцi стають невiльниками московитiв. Здається, начебто ж один народ, але ж чи й насправдi один, а' чи помiж новгородцiв не превалював слов'янський елемент, а помiж московитiв чи не превалював азiатський елемент? Мабуть, що так, i колись принесенi з Киïвськоï Русi в Новгород традицiï народовладдя мали бути неминуче знищенi, вони були активно чужi й ворожi по-азiатськи тиранiчнiй Москвi, — i в сутi довготривалоï агресiï Москви щодо Новгорода я набираюсь вiдваги читати i розшифровувати все подальше й теперiшнє протистояння Москви Украïнi, чий дух також був i є активно чужий i ворожий духовi бiлокам'яноï. Московська оця зараза — тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домiнанту державного устрою, без неï устрiй у Росiï не мислимий по нинiшнiй день. Адам Олеарiй — дипломатичний представник нiмецького князiвства Голштiнiя — у своєму Описi подорожi в Московiю розповiдає речi вкрай цiкавi, скажiмо, про часи великого князя Олексiя Михайловича. За нього призначено верховним суддею земського двору Левонтiя Плещеєва, котрий обдирав простолюдинiв понад усяку мiру, й самими лише подарунками вiн ситий не був. Коли представники сторiн, якi позивалися, приходили до нього в канцелярiю, вiн вимотував у них навiть мiзки з кiсток, так що та й iнша сторони ставали злиднями. Вiн наймав мерзотникiв, аби тi брехливо доносили на чесних людей, не позбавлених недолiкiв, i звинувачували ïх — то в покражах, то в iнших злочинах. Нещасних людей ув'язнювали, тримали кiлька мiсяцiв у жахливих умовах, доводили до вiдчаю. Тим часом продажнi слуги верховного суддi входили у стосунки з друзями заарештованих, пiд секретом давали мудрi поради, як ïм визволитися. Через цих помiчникiв верховний суддя торгувався, скiльки повиннi були дати йому... А шуряк Плещеєва якийсь Траханiотов був призначений начальником Пушкарського приказу. Пiд його началом було багато всiляких майстрiв зброï у цейхгаузi. Поводився вiн з ними дуже немилосердно i не видавав ïм заслуженоï за роботу винагороди. Примушував чекати на платню кiлька мiсяцiв i коли нарештi, пiсля скарг на нього, видавав якусь половину, то вимагав розписку в одержаннi всього жалування. Цi та багато iнших подiбних зловживань спричинилися до бунту в Москвi, коли чернь була змушена показати своє звiряче обличчя, i цар змушений був дозволити скарати на горло i Плещеєва, i Траханiотова. Адам Олеарiй пише й про те, як карали за злодiйство. Заскоченого й звинуваченого у злодiйствi пiддавали тортурам — чи не вкрав вiн i ще щось. Якщо нi в чому не зiзнавався i провинився вперше, його били канчуками по дорозi з Кремля на велику площу. Тут кат вiдтинав йому одне вухо, його на два роки саджали до хурдиги й потiм випускали. Зловленому вдруге, йому вiдтинали й друге вухо — потiм вiдправляли до Сибiру... Уявiмо собi, що звичай вiдтинати вуха за скоєне злодiйство зберiгся донинi, що кожен злодiй попався й понiс заслужену кару — тодi чи не вся б наша земля ходила геть безвуха, й нiхто б не мiг почути по радiо чергового президентського указу про боротьбу з органiзованою чи неорганiзованою злочиннiстю. III Пишучи цi рядки, беру до рук найсвiжiший номер московських Известий вiд 2 вересня 1994 року, читаю на першiй сторiнцi помiж iнших iнформацiйних замiток таку ось замiтку: Командующий Черноморским флотом адмирал Эдуард Балтин направил руководителям Крыма и Севастополя письмо, в котором обратился с просьбой принять меры по пресечению преступной скупки-продажи коммерческими структурами и частными лицами краденого военного имущества. Сегодня на городских рынках ведется открытая торговля принадлежащими ЧФ техсредствами, в газетах публикуются объявления о покупке корабельных хронометров, палубных часов, радиоэлектронного и прочего оборудования, желательно содержащие драгматериалы. Все это в условиях нестабильного финансирования побуждает рабочих предприятий оборонной промышленности, отдельных нечистоплотных военнослужащих к воровству, — отмечается в документе. Чи не красномовна картина до змалювання барвами самого життя загадкового-росiйського менталiтету? Щоправда, одна з картин, а сама ж картинна галерея — от Москви до самых до окраин. А крадуть же, як видно з самоï замiтки, не проклятущi украïнськi нацiоналiсти, якi — галушкоïди ж таку вашу маму, позбавленi навiть iнституту державницького! — зазiхають на славу i гордiсть. А хто ж краде? Може, Степан Хмара? Та сам росiйський менталiтет, попередньо вкравши в сусiда, й краде тепер сам у себе, бо iнакше б вiн i не був таким специфiчним менталiтетом, який краде й крастиме. I хоч би якi Розбiйнi прикази iснували в часи царя Iвана IV, до нього чи пiсля нього, хоч би якi iнституцiï, закони й укази iснували тепер у часи Єльцина чи Президента Кучми (а в такий злодiйський спосiб чужий менталiтет утверджує своï iсторичнi традицiï та денно й нощно пiдживлюється на територiï нашого украïнського менталiтету, якому теж не вiдмовиш у своïй небаченiй специфiцi, бо ж наша рiдна специфiка завжди дозволяла й дозволяє розгул отiєï першоï специфiки), та бачимо, як отi Розбiйнi прикази спрацьовували й спрацьовують, нiяк вони не спрацьовують, бо й вони є необхiдна складова невмирущого менталiтету, i вертепно-ярмаркове колесо крутиться, а бiлка в колесi бiжить. Наведена картина — з флотського побуту. Наводити подiбнi картини можна з армiйського побуту. В унiкальнiй картиннiй галереï є ядернi картини i т. д. — приклади можна кiлькiсно множити й множити, ïхня характеристична якiсть буде одна й та сама, вона викликає в пам'ятi слова царя Iвана Грозного: Русские мои все воры. Але, звичайно, Президент Борис Єльцин так не висловиться, бо патрiот, бо повтори вiн так — i не висувайся на новий президентський термiн. Факти, приклади, явища можна множити — як iз давньоï й недавньоï минувшини, так i з нинiшньоï розрухи. Нинiшня розруха — не якась виняткова, а традицiйна, вона цiлком вписується у, здавалося б, не менш екстраординарну терористичну розруху Ульянова-Ленiна, який цi звичаï i цi норми ввiв до державноï iдеологiï, до кривавоï соцiальноï фiлософiï, позвавши i призначивши на ролi рушiïв росiйськоï iсторiï i захисникiв росiйськоï iмперiï кримiнальних злочинцiв та авантюристiв, таким чином до абсурду кримiналiзувавши як iсторiю Росiï, так i до абсурду стероризувавши iсторiю народiв Росiï. Казнокрадство, хабарництво чиновникiв... Та нi, зупинiмося: гоголiвський Ревiзор — i симптом, i дiагноз, i пророцтво! IV Оракул Ф. Достоєвський, що писав про безодню росiйськоï психiки, безумовно, мав про неï не стороннє й споглядальне враження, а сам перебував у цiй безоднi, складав невiд'ємно думаючу — можливо, як i М. Гоголь, найбiльш думаючу — ïï частку, й вiдтак своïми рефлекторними писаннями вiв гарячi репортажi з усiєï постiйно нуртуючоï безоднi, яку намагався осмислити в усiх ïï мислимих i немислимих параметрах, сягаючи в ïï мiстичнi задзеркалля, де править бал-шабаш усiляка бiсiвщина. Але ж не безрiдна ця бiсiвщина, яка загалом, очевидно, уособлює неповторнi — й повторнi! — образи народних типiв, ця розгульна бiсiвщина таки з народного пiдгрунтя, таки вiд народних коренiв i пракоренiв. Страданием своим русский народ как бы наслаждается. Так, здається, що цей тотальний садомазохiзм таки наявний i чинний, але в тiм-то й ще одна бiда, що росiйський народ, будучи не просто народом у собi, а ще й iмперським народом, водночас є народом у iнших народах, вiдтак i iншi народи попри свою волю й не цiлковито усвiдомлюючи цей феномен, також прилученi — в силу незгасаючоï русифiкацiï не тiльки в мовному планi, а й у насаджуваннi всiх невитравних рис росiйського менталiтету — до цiєï постiйноï морально-побутовоï вiвiсекцiï, також приреченi перебувати у сферi страждання, яким росiйський народ начебто насолоджується, причiм не на ролях iнертно-пасивних, а на ролях фатально прилучених, приречено також задiяних. I хоч би що говорилося про те, що росiйська людина, за Ф. Достоєвським, потребує страждань, як самоочищення, чомусь не хочеться згоджуватися з оракулом-провiсником. Ще й тому не хочеться згоджуватися, що самоочищення все-таки має фiксуватися, закрiплюватися як у долi окремого iндивiдуума, котрий потребує страждання, так i в долi цiлого народу, котрий, подiбно до свого представника-iндивiдуума, потребує страждань, як самоочищення, але ж не помiчаємо нi в одному, нi в другому випадку метаморфози цiєï християнськоï благодатi, а, здається, можна помiтити лише нескiнченну Сiзiфову працю, коли з усiєю жахливою невiдворотнiстю камiнь скочувався з гори, скочується i скочуватиметься, бо така воля небес. Ось що писав Ф. Достоєвський про пореформене росiйське село: Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие. Соображают иные, серьезные, но несколько торопливые люди, и соображают по фактам, что если продолжится такой кутеж еще хоть только на десять лет, то и представить нельзя последствий, хотя бы только с экономической точки зрения. Но... успокоимся: в последний момент вся ложь, если только есть ложь, выскочит из сердца народного и станет перед ним с неимоверною силою обличения. З одного боку, як засвiдчено текстом, Ф. Достоєвський теж бачить пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие, а з другого боку — вся ложь... выскочит из сердца народного и станет перед ним с неимоверною силою обличения. (У статтi Нельзя уйти от самих себя... академiк Д. Лихачов повторює цю надiю-сподiвання). З одного боку — суворий, безкомпромiсний реалiст i суддя, а з другого боку — романтик, який не може чомусь не iдеалiзувати отой народний грунт, який просто запрограмований продукувати i п'янство, i розбiй, i злиднi, i нечеснiсть, i безбожнiсть. Блажен, хто вiрує! Друге столiття йде — й минає, як зроблено цю рентгеноскопiю з безоднi — i про безодню, вже можна було б, здається, й побачити сьогоднi сподiванi й очiкуванi Ф. Достоєвським змiни, але, на жаль, данi й сьогоднiшньоï рентгеноскопiï з безоднi — i про безодню дають тi ж самiсiнькi вислiди, отож i залишається новому поколiнню iсторичних оптимiстiв хiба що вперто сподiватися на краще, слiдом за Ф. Достоєвським, бо нiчого iншого не зостається — та й людська природа завжди сподiвається, така вже природа цiєï природи. Але ж бо i в сьогоднiшнiй, начебто й посткомунiстичнiй ситуацiï, живi й живучi, начебто з самоï посткомунiстичноï (яка насправдi залишилася комунiстичною) дiйсностi думки: Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят — уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие. Картина залишилася незмiнною. Тому, що ïï намалював генiй Ф. Достоєвського? Авжеж, i тому. Але насамперед тому, що цю картину засобами живоï дiйсностi, своïм мозком i своєю кров'ю не стомився i не стомлюється малювати неперевершений генiй безсмертного творця, з безоднi якого й вийшов Ф. Достоєвський — щоб навiчно й залишитися в цiй живородящiй безоднi, як ïï унiкальна гордiсть i унiкальна слава. V 1849 року О. Герцен, мiркуючи над Фiлософськими листами П. Чаадаєва, писав про нього як про мислителя, котрий своïм мислячим сучасникам наче завдав електрошоку. 3-го сочинение было спокойным и беззлобным упреком; оно напоминало бесстрастное исследование положений русских, но то был взгляд разгневанного человека, глубоко оскорбленного в самых благородных своих чувствах. Строгий и холодный, он требует у России отчета за все страдания, которые она готовит мыслящему человеку, и, разорвав их все, он с ужасом отворачивается, он проклинает Россию в ее прошедшем, он презирает ее настоящее и предсказывает лишь несчастье в будущем... Чаадаев во многом был не прав, но жалоба его была законна. Чаадаєв — пророк Росiï, i, якщо судити з вищенаведеноï цитати, О. Герцен вважав деякi його пророцтва сумнiвними. Во многом был неправ. Чаадаєвськi Фiлософськi листи розпочато в 1828 роцi, закiнчено до 1831 року, й сьогоднi вони не здаються архаïчними, чи такими, що втратили свою iсторичну вагу, вони й сьогоднi актуальнi. Як iстинно росiйська людина, П. Чаадаєв знав минуле Росiï, i ненавидiв це минуле, i мав усi пiдстави для таких емоцiй, — тож чи вiд того вiн перестав бути iстинно росiйською людиною, росiйським патрiотом? Нi в якому разi. Не гiрше, нiж минуле, П. Чаадаєв знав сьогоднiшнiй день Росiï, пов'язаний з придушенням декабристського повстання на Сенатськiй площi, з кривавим придушенням польського повстання, й зрозумiло, якi емоцiï все це могло викликати в нього, хоч вiн не переставав вiд цього залишатися росiйською людиною. I, пророк Росiï, вiн був здатен побачити й проаналiзувати ïï майбутнє, — а ми ж то сьогоднi добре знаємо, яке то судилося майбутнє, i П. Чаадаєв виявився цiлком об'єктивним у прозираннi в це майбутнє. I в наш нинiшнiй час, який також наче вже тодi був побачений його очима й наперед проаналiзований його розумом, — очима й розумом таки росiйськоï людини. Можна не сумнiватися, що П. Чаадаєв тодi прозирав i далi в майбутнє, вже в позанинiшнiй час, i дуже шкода, що не побачив його якимось не таким, яким побачив усе iнше, але, безперечно, в автора Фiлософських листiв були своï свiтогляднi причини — таки росiйськоï людини, а не якогось там мимохiть зневаженого iноверця. Як вiдомо, в атмосферi ура-патрiотизму цар Микола I вважав за краще оголосити П. Чаадаєва божевiльним, анiж усерйоз пiддати осудовi його погляди, якi, вiдтак, автоматично ставали теж божевiльними, отже, начебто й не потребували нi аналiзу, нi спростування. Звiсно, оголошуючи П. Чаадаєва божевiльним, весь росiйський iстеблiшмент засвiдчував отi високоiмперськi заносчивость и тщеславие, вiд яких Росiя не вилiкувалася по нинiшнiй день, так i не ступивши, як писав божевiльний мислитель, на справжнiй iсторичний шлях розвитку, яким уже давно прямують iншi народи, а вона й далi залишається лише фактом географiчним — i в цьому виражалась та й виражається ïï своєрiдна державнiсть, позбавлена як об'єктивноï самооцiнки, так i постiйно роздмухана випарами фальшивих патрiотичних почуттiв, якi милостиво дозволяють лише любити Росiю бездумною i слiпою любов'ю. Рiвно сто сорок рокiв тому вiн написав: В противоположность всем законам человеческого общежития, Россия шествует только в направлении своего собственного порабощения и порабощения всех соседних народов. Чи цих сто сорок рокiв не пiдтвердили правдивiсть пророка, який писав про пораблення всiх сусiднiх народiв? I свого власного пораблення — всупереч усiм законам людського спiвжиття? Наïвне риторичне запитання. Ясно, П. Чаадаєв мав бути неминуче оголошений божевiльним... I хто ж тодi справжнiй росiйський патрiот — Чаадаєв, Микола I?! Ще одне наïвне запитання. Та, звичайно ж, обидва патрiоти, тiльки кожен по-своєму, бо такий уже росiйський патрiотизм, що його полюси — дiаметрально протилежнi, такi вже виробилися традицiï, на превеликий жаль. Хаос. Саме хаос — у цьому був переконаний П. Чаадаєв — лежить у пiдосновi росiйського буття. Але ж не тiльки хаос, а й, скажiмо, вiдсутнiсть усвiдомлення минулого. А й дух загального рабства. А й моральна байдужiсть. А й вiдсутнiсть щироï вiри. Ось iз Листа Першого: Народы — существа нравственные, точно так же, как и отдельные личности. Их воспитывают века, как людей — годы. Про нас можно сказать, что мы составляем как бы исключение среди народов. Мы принадлежим к тем из них, которые как бы не входят составной частью в человечество, а существуют лишь для того, чтобы преподать великий урок миру. И, конечно, не пройдет без следа то наставление, которое суждено нам дать, но кто знает день, когда мы найдем себя среди человечества, и кто исчислит те бедствия, которме мы испытываем до свершения наших судеб. Ось так. Це — про росiйський народ. I хочеться заволати: а ми, а ми? А як же ми, силомiць прив'язанi до колiсницi iмператорського народу? Чому й ми разом з ним приреченi бути исключением среди народов, бо ж не можемо вибудувати свою долю вiдповiдно до свого менталiтету, а повиннi мавпувати долю iмперського народу? I через свою оцю фатальну прив'язанiсть до безглуздоï чужоï колiсницi хочеться у нестямi лементувати: а де наш день, коли ми знайдемо себе серед людства, i хто перелiчить усi отi бiди, якi ми звiдаємо до звершення наших доль? I, звичайно ж, не тiльки ми, а й численнi народи Росiï (ви тiльки вдумайтеся в цю iдеограму, в яку ми таки не вдумуємося: народи Росiï!), якi приреченi у зв'язку з усiм цим бути исключением среди народов, а Росiя ж не питала й нiколи не спитає у них, чи й далi — i скiльки? — ïм iще бiдувати до ïхнiх свершения судеб?! Гiркi iстини в П. Чаадаєва, та й хоч якi гiркi, хоч якi дражливо-неприємнi для царя Миколи I чи для теперiшнiх коричнево-червоних, але ж не перестають бути iстинами. Ось iз Апологiï божевiльного: Прекрасная вещь — любовь к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное — это любовь к истине. Знову ж таки, хоч би яка справедлива була ця iстина про iстину П. Чаадаєва, та чи була вона, чи є вона слушною та безперечною для великодержавникiв з шовiнiстичним чадом у головах? Любов до батькiвщини — й iстина! Любов до батькiвщини, трактована у вельми специфiчний спосiб, для них завжди залишалася єдиною й останньою iстиною, хоч би в який конфлiкт вона вступала зi справжньою iстиною, хоч би в якому невигiдному свiтлi ïï виставляла справжня iстина, та й завжди тут вона виявлялася не те що зайвою, а дуже непотрiбною, ïï начеб i не iснувало в живому виглядi. Росiйський патрiотизм — це майже завжди цiлковита вiдсутнiсть справжньоï iстини, бо ж нiяк не може бути навiть рiзновидом iстини возведення росiйського патрiотизму в абсолют — як для власного вжитку, так i для вжитку iнородцiв, якi чи не завжди й поганi й супостати, й неприятелi. Цi мiркування видаються менi слушними завжди, коли мова заходить про будь-який i будь-чий патрiотизм, але ж особливо коли йдеться про росiйський патрiотизм, який, звичайно ж, є складовою отiєï безоднi росiйського менталiтету, про яку писав Ф. Достоєвський. А далi в Апологiï божевiльного П. Чаадаєв продовжує так: Любовь к отечеству рождает героев, любовь к истине создает мудрецов, благодетелей человечества. Любовь к родине разделяет народы, питает национальную ненависть и подчас одевает землю в траур, любовь к истине распространяет свет знания, создает духовные наслаждения, приближает людей к Божеству. Не через родину, а через истину ведет путь на небо. Правда, мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина и что — ложь. Фiлософськi судження П. Чаадаєва — це не прибитi архiвною пилюкою вiджилi думки, а повсякчас живi рани, якi кровоточать. Як уже вище наводилося, О. Герцен був не в усьому згодний, але визнавав: жалоба его была законна. Що ж, час ще бiльше пiдтвердив законнiсть скарги, яка й не скарга, а тверезий дiагноз — i водночас пророцтво на майбутнє. Хай хтось (можливо, академiк Д. Лихачов) i не екстраполює це пророцтво ще й на подальше майбутнє (якому ж патрiотовi захочеться вити совою, уявляючи й завтрашнiй день iсторiï наперед знайомим цвинтарем), але таке бачення П. Чаадаєва iснує — i нiяк не можна вiдкидати саме сьогоднi, коли просто необхiдно багато що зрозумiти саме на уроках iсторiï i на уроках менталiтету, хоча й iз споконвiчною впертiстю i не хочеться: мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина, и что — ложь. У чому ж корiння цiєï нехотi, цього небажання знати iстину й брехню? Авжеж, багато в чому, але ж — i в патрiотизмi, якому завжди потрiбна чорна енергiя брехнi. Ох, ця вже любов, коли, як мовиться, любов — зла, полюбиш i козла, а тут же не якийсь козел, а таки матушка Росiя, яка й повинна пробуджувати любов — хай i слiпу, але любов, зовсiм не таку любов, як у П. Чаадаєва... Принагiдно хочеться запитати: як же тодi бути з такою самою природною любов'ю, нi, не росiянам, бо саме про них i мовиться тут, у Чаадаєва, а народам Росiï, про якi тут у П. Чаадаєва не йдеться? Бо ж i народам Росiï хочеться любити й бути взаємолюбленими, то кого ж — любити Росiю? То ким бути любленими — Росiєю? А чи любити колонiзованi й пограбованi Росiєю ïхнi не такi вже й малi батькiвщини, бо в усiх народiв — таки великi батькiвщини, це ж бо тiльки велика Росiя чомусь затято заповзялася зменшувати ïхнi розмiри та значення в серцях i розумах ïхнiх таки, а не чиïхось iнших синiв? Ага, то як тут бути з любов'ю — чи вже до чужоï Росiï, чи то до своєï батькiвщини? I як тодi, коли дотримуватися бичувальноï логiки П. Чаадаєва, мислителя й пророка, оцiнювати ïхню любов до свого народу, до своєï землi, до своєï iсторiï — на неминучих позовах iз iстиною? Ïхня любов — це iстина, чи ïхня любов виключає iстину? А якщо ïхня любов виключає iстину, то, значить, вiдмовити в любовi? Але якщо ïм, пораб-леним, в iм'я любовi до iстини вiдмовити в любовi до своєï батькiвщини, то нiяка батькiвщина не вiдродиться — й нiяка iстина не восторжествує. То де ж подiнуться невичерпнi запаси любовi — чи знову не переадресуються Росiï — цьому фантасмагоричному монстру i молоху — яка весь час потребує чужоï любовi й чужих життiв, а без них вона ж не здатна iснувати нiяк — нi духовно, нi як географiчний факт? Зачароване коло абсурдноï логiки та не менш абсурдних силогiзмiв, має ж iз них бути вихiд, чи немає такого виходу, i вкотре потверджується думка академiка Д. Лихачова — нельзя уйти от самих себя... Може, вам i не можна, на превеликий наш спiльний жаль, але чому нам, чому всiм численним народам Росiï не пiти вiд вас — i не прийти до себе, на самостiйнi орбiти свого менталiтету i своєï iсторiï? У 1858 роцi О. Герцен вигукував: Да ведь исторический путь и не есть прогулка по Невскому! Так, не був прогулянкою по Невському проспекту для росiйського народу, тим паче — для народiв Росiï. А хто сказав, що хтось сьогоднi хоче прогулюватися по Невському проспекту — як по iсторичнiй дорозi? Сказали генерали Макашов i Вареннiков та iже з ними? Хай господь боронить мимовiльно й чути щось подiбне... МЕНТАЛЬНIСТЬ ОРДИ, або ж творення євроазiйського простору I Знову посилено реанiмується поняття так званого євроазiйського простору — наче якоïсь метафiзичноï пiдвалини i росiйського етносу, i росiйськоï державностi; в цю метафiзичну пiдвалину намагаються вiрити, i, мабуть, вiрять, ïï видають за культ, до ритуального поклонiння цьому культу силувано залучають iнших, кому годилося б шанувати своï власнi метафiзичнi пiдвалини, котрi видаються й за справжнi, й за насущнiшi. Євроазiйський простiр у потрактуваннi його апологетiв — це, на мою думку, фiлософiя орди i географiчний факт (П. Чаадаєв) таки орди, яка нинi перебуває й завтра хоче перебувати ордою. До рук менi потрапила книжка Письма о Восточной Сибири без початку, отже, автора не знаю. В книжцi розповiдається про поïздку в Сибiр у 1823-24 роках, це щоденниково-документальний матерiал, враження очевидця. Є тут екскурси не в таке давнє минуле краю... Ось у 1624 роцi якогось п'ятдесятника Савiна бачимо посланим на рiчку Тунгуску походом на мiсцевi племена, вiльнолюбнi, бiднi, але лютi, що безперестанно чинять опiр, при невдачах тiкають у тайгу, страшну для чужакiв. Тодi ж од бурятiв зазнав поразки отаман Алєксєєв, i це тiльки роздратувало єнiсейських воєвод, було послано каральний козачий загiн пiд орудою Перфир'єва, котрий обклав тамтешнiх дикунiв ясаком. Далi подався на Iлiм, завоював новi племена тунгусiв i, награбувавши данини, покритий славою, повернувся в Єнiсейськ. Тут сподвижники Перфир'єва розповiдають про лютi дикi племена, та цими розповiдями не залякали, навпаки лише розпалили мисливський азарт, i сотник Бекетов з козаками рушає в похiд за ангарськi пороги. З походу повернувся з великою даниною, i Єнiсейськ трiумфує, славлячи переможцiв, i цi переможцi цiсля короткого вiдпочинку знову рвуться на подвиги — вони ж бо чули, що у володiннях бурятiв є срiбнi руди! Ось це освоєння Сибiру, вiдкриття нових земель, ось це творення євроазiйського простору: алчба обрести серебро привела московитян на берега им неизвестного моря; дух корыстолюбия, преследуя их как собственная тень, сопутствовал искателям переплыть бурные воды Байкала и напоследок, после невероятных усилий, доставил им неисчерпаемый источник драгоценных металлов в горах Нерчинска. Между тем енисейский воєвода Яков Хрипунов, деятельно заботившийся открыть серебряные руды в областях тунгусов и бурят, отправился для сих изысканий, но нашел не камни и руды драгоценные, а бедность и остервенение дикарей. Должно было сражаться. На реке Оке 1629 года весною произошла битва... Московитяне видели, до какой степени буряты и другие кочевые племена дорожат своей независимостью... Сии походы, несмотря на всю их дикость... Пришельцы, руководимые духом завоевания и корысти... торжествуя над варварами, только поражали, но не побеждали их... склонили чело покорности, и с нею получили права подданных Царя Российского... хочу сказать о победах русских и совершенном порабощении племен, кочующих в обширных областях от Байкала до рубежа государства Китайского. I так далi. I так далi, на превеликий жаль. Iншого способу творення євроазiйського простору не було в природi — саме в природi росiйськоï ментальностi. Московитянин Похабов, человек, как говорит летописец, беспокойного и сердитого характера, но по всем своим действиям заслуживающий быть внесенным в небольшой почетный список людей Государевых зазiхає на Даурiю, й саме такi як вiн заносяться до iконостасу нацiональних героïв, бо iнших героïв там не могло й бути, орда творила iдолiв за образом i подобою своєю. Для них усi — вороги: пiдкоренi чи непiдкоренi, мертвi чи живi, i ïхня боротьба за свою волю на своïй землi проти завойовникiв — не сприймається ордою та ïï iдолами, цю боротьбу не визнають за справедливу: дикi варвари взагалi не мають права на захист. ...Ненадежно полагаться на честь и веру злобных, свирепых дикарей, и опершись о победу, которую приковали к седлам своим, россияне решили стать стопами твердыми среди тунгусов, бурят, мунгалов и других племен, кочующих в пространственных областях от моря до нынешнего рубежа Китайского Государства и лишить сии племена звания самобытных народов. Ось так. Бачте, ненадiйно покладатися на честь i вiру злобних, лютих дикунiв, у яких ти вiднiмаєш i волю, i батькiвщину, а тому-то ще й треба вiдняти в них звання самобутнiх народiв!.. Наче без волi, в рабствi можна залишатися самобутнiм народом!.. Але така самосвiдомiсть нещадноï хижоï орди, й ця самосвiдомiсть теж хижа, звiряча, незбагненне абсурдна, й лише незбагненне абсурдною вона й збагненна. Автор Записок о Восточной Сибири пише й про колонiзацiю, про освоєння. (Академiк Д. Лихачов: А одно освоение Сибири чего стоит! — не перестаю захоплюватися цим захопленням iнтелiгента-патрiота). Люди, на сей предмет в большом количестве странные, поступая из разных мест Государства к одному пункту, большею частию закоренелые в пороках, не имевши выгодных жилищ, порядочного содержания и более всего должного за собою присмотра, начали делать значительные побеги. Толпы тунеядцев увеличивались, бродяги начали грабить, а напоследок й разбойничать: один порок ведет всегда к другому. Суща iстина. Ось так обустраивалась Росiя, ось так вона обустраивается й тепер — про це можна було почути по московському телебаченню вiд самого О. Солженiцина, котрий пiсля повернення з Америки проïхав поïздом через весь Сибiр — аж до бiлокам'яноï. Хаос, руïна, розбiй — постiйнi складовi однiєï i тiєï самоï ментальностi. Задля сущоï таки iстини слiд визнати, що ставлення до нацiонального iконостасу в росiйських iсторикiв подеколи рiзнилося. Розходження незначнi, але були. Усiм вiдомi й такi творцi євроазiйського простору, як Строганови. Iсторик Погодiн, скажiмо, вiдмовляв ïм у начебто заслуженiй честi й славi, називаючи просто спритними торгашами, котрi вмiло користувалися обставинами й жертвували державнiй казнi те, що так чи iнакше змушенi були казнi пожертвувати. Iсторик Соловйов, навпаки, впадав у потужний дифiрамбiчний пафос: Строгановы могли совершить этот подвиг на пользу России и гражданственности не вследствие только своих обширных материальных средств; нужна была необыкновенная смелость, энергия, ловкость, чтоб завести поселення в пустынной стране, подверженной нападениям дикарей, пахать пашни и рассол искать с ружьем в руке, сделать вызов дикарю, раздразнить его, положивши перед его глазами основы гражданственности мирными промыслами. Отже, подвиг на пользу России. Причому цей подвиг, як i iншi подiбнi подвиги, звершується неодмiнно коштом i за рахунок дикарей, якi чомусь вперто не розумiють нi подвига на пользу России, нi подвигу Росiï на ïхню ж таки дикунську користь, i обидвi цi благодiйницькi користi треба дикому дикуновi вбивати в голови силою вогнепальноï зброï, бо якiсь iншi способи йому нiяк не пiдходять. Ну хiба ж це не трагедiя орди, яка хоче бачити себе в ролi i благодiйника, i мiсiонера?! Важко порятуватися вiд сарказму. Хочеться послатися на мiсiонера В. Налiвкiна, котрий у своïх спогадах про цих самих благодiйникiв писав, що вони так нещадно стрiляли i кололи багнетами, що суперничати з ними не було змоги, i що бродяча Русь була на незмiрно нижчому щаблi, нiж осiлий туземець. Але росiйський iсторик-патрiот просто не може не виступати в одному ряду з творцями подвигу на користь Росiï — з рушницею в руцi. II Iсторик-патрiот С. Соловйов у своïй 29-томнiй Истории России с древнейших времен не мiг не виступати в одному ряду з творцями євроазiйського простору й радянськоï доби, тут євроазiйського матерiалу — море, й радянський матерiал нiчим не вiдрiзняється вiд матерiалу сторiчноï чи трьохсотрiчноï давностi, хiба що для камуфляжу до вiдомого кривавого гарнiру в радянський час додано соцiально-класову марксистсько-ленiнську пiдливку. Цей свiжiший матерiал усiм добре вiдомий, i можна послатися бодай на таку публiкацiю в журналi Дружба народов, 1992 рiк. Цитується доповiдна одного з чотирьох голiв Ради народних комiсарiв Туркестану К. Сорокiна, якого репресовано в тридцятих роках. От мусульман отбирают все, и не только отбирают, но и убивают их. Наши солдаты вместо защиты несут грабежи и убийства... население терроризовано и бежит... Но, может быть, возразит кто-нибудь, это — не партия, а скорее армия чинит насилие. Но партия стоит во главе... партийные товарищи не принимают никаких мер для улучшения положення... процветают пьянство и безобразия, и, конечно, партия несет на себе вину за это. Мусульманский пролетариат просит пощады у русских, но те отвечают, что не доверяют им. Мусульман травят, даже расстреливают... Мусульманская беднота терпит от наших отрядов, уничтожающих без разбору их имущество, жен и детей... вполне понятно, каким образом они могут относиться к нам дружески, когда видят только оскорбления. Мы сами делаем их националистами... Як ранiше — так i тепер. I все це один i той самий евроазiйський простiр з одними й тими самими безрозмiрними iсторичними iграми благодiйникiв-мiсiонерiв, уничтожающих без разбору их имущество, жен й детей. I коли нинi вiд деяких украïнських полiтикiв чи державцiв чуєш, як вони просяться самi в цей євроазiйський простiр, то хочеться вигукнути: схаменiться, хлопцi, чи ви чемерицi об'ïлися?! Та тiкати треба з такого простору й чим далi, тим краще! Ну, добре ще б тiльки пропонували своє имущество, жен и детей, кат iз вами, а то й тих, хто поступатися добровiльно нiяк не хоче... III Московськi преса i телебачення сьогоднi переповненi подiями в Таджикистанi, тими бойовими сутичками, якi йдуть на кордонi з Афганiстаном. I хоч М. Горбачов пiсля ганебноï багаторiчноï вiйни вивiв росiйськi вiйська з сусiдньоï держави, проте нинi ця афганська вiйна знову спалахнула й точиться вже на таджицькiй територiï, по кордону на рiчцi П'яндж. Поки що — з перемiнним успiхом. Численнi московськi геополiтики та генерали по-своєму обгрунтовують необхiднiсть утримувати кордон Росiï (камуфлюючи — кордон СНД) саме по рiчцi П'яндж, бо ж не випадає великiй державi носитися з кордоном, як дурневi з писаною торбою. Тому-то й пiдтримують мiсцевий комунiстичний i проросiйський уряд, збройною силою борючись iз опозицiєю, дестабiлiзуючи сусiдню державу. Але до яких пiр можна дестабiлiзувати? Невже свiжий кривавий афганський урок так нiчого й не навчив? Бо коли зважити на урок, бо коли спробувати заглянути в завтрашнiй день, то, звичайно, доведеться надати можливiсть таджицькому народовi самому вирiшувати своï внутрiшнi справи, свою долю, а кордон так званого СНД, себто Росiï, таки забирати з рiки П'яндж, i це буде зовсiм не акцiя дурня з писаною торбою, а вимушена розумна акцiя. Ось тiльки ж — куди нести кордон? Справдi, куди? Та й тiльки почни носити кордони — не наносишся, бо Азiя не захоче знати нав'язаних ïй рамок, Азiя — це таки не Балтiя. В цьому живому контекстi завжди живоï iсторiï повчально заглянути в не таке вже далеке минуле, а саме в те минуле, коли Росiя й несла своï кордони в напрямку рiки П'яндж. 1913 року в Ташкентi надруковано нарис Туземцы раньше и теперь (вказується: печатано с разрешения Начальства, еге ж, з великоï лiтери). Нарис написано на прохання тодiшнього генерал-губернатора Туркестанського краю, належить нарис перу В. Налiвкiна, котрий, можливо, був очевидцем подiй. До характеристики росiйськоï ментальностi — ось дуже промовиста цитата, щоправда, мало чим вiдрiзняється вiд подiбних iнших. Наше поступальное движение из Оренбурга и Омска в недра Средней Азии, продолжавшееся в течение нескольких десятков лет... постепенно приобрело все более и более энергичный и победный характер... до конца всего периода этих завоеваний носило на себе отпечаток чего-то стихийного, рокового. Нас влекла сюда та неведомая сила, которую, возможно, вернее было бы назвать фатумом, неизведанной исторической судьбой, потому что мы шли и пришли сюда случайно, без зрелого обдуманного плана, без хотя бы немного разработанной программы наших последующих действий, без предварительного ознакомления с географией страны, с языком и бытом туземного населення, настроенного против нас безусловно враждебно, как к завоевателям и неверным. Автор нарису Туземцы В. Налiвкiн — один з багатьох учасникiв поступового руху, який Росiя здiйснювала впродовж столiть на всi чотири сторони свiту вiд свого протоядра — Московiï. I вiн мислить та узагальнює майже так само, як мислять та узагальнюють усi iншi учасники цього поступового руху, в тому числi й його нацiонально-фiлософське забезпечення в особах О. Пушкiна, Ф. Достоєвського та iнших патрiотiв, котрi сповiдали колись чи i тепер сповiдують якусь особливу месiанську роль росiйського народу i якусь подвижницьку роль Росiï у свiтовiй iсторiï. Щоправда, не вповнi це усвiдомлюючи, щоправда, з посиланням на якусь метафiзичну рокованiсть зiграти цi ролi, бо ïх конче треба зiграти, такий Божий промисел. Бо коли не росiйський народ i не Росiя, то хто ж?! Як бачимо, навiть В. Налiвкiн, якого начебто й не зарахуєш до нацiонально-фiлософського забезпечення, насправдi є таким стихiйним iндивiдуальним забезпеченням, ген як вiн пише — отпечаток чего-то стихийного, рокового, неизведанная историческая судьба. Фiлософський iнструментарiй таки з неï, рiдноï безоднi (Ф. Достоєвський), коли рушiєм iсторичного процесу не просто бездумно береться до керування, а обгрунтовується неведомая сила, себто — бiсiвщина народноï ментальностi. Хаос? Так, хаос, але це той хаос росiйського духу, котрий увесь час перебуває в станi вибуху, це його перманентний стан, i вiн прагне поширення — вiд свого московського протоядра, все далi й далi, пiдкорюючи все новi територiï i чужi народи, коли цi територiï i народи сприймаються не як якiсь сувереннi чи самостiйнi, а лише як матерiал для експансiï та асимiляцiï, що неминуче мають бути спожитi й перетравленi росiйським духом — ось лише ранiше це не сталось, та з фатальною невiдворотнiстю вже вiдбувається, таки станеться, i цей процес нескiнченний i будь-якi перешкоди в здiйсненнi цього процесу — якесь непорозумiння, що має бути переборене. На Хiву! На Фергану! На Сир-Дар'ю! На Чимкент i Ташкент! I т. д. (А вiдбувалося все це саме тодi ж, коли перед своïм вiдходом у потойбiчну безодню Ф. Достоєвський в одному з листiв писав, що вся Россия стоит на какой-то окончательной точке, колеблясь над бездной). А з чим, а якi були тодi, бiльше столiття тому, коли замандюрилося на Хiву?! Таж, звичайно, понесли свою славнозвiсну московську заразу, про яку ще в давнину писав уже згадуваний С. Герберштейн, цей свiй єдиний кондовий експортний товар, котрий нi в якi епохи не пiдлягав i не пiдлягає девальвацiï i котрий завжди з небаченою жорстокою щирiстю нав'язувався i силою зброï, i чиновницькою бюрократiєю, i рисами традицiйних звичок. В. Налiвкiн й iще де в чому зiзнається. (Ми були темнi щодо мiсцевоï географiï. Так само непростиме темнi ми виявилися i щодо культурноï Фергани. Наслiдком нашоï необiзнаностi з тим, що являв собою Андижан, був майже безславний вiдступ нашого загону вiд цього мiста, названий в офiцiйних документах зворотним наступом на Наманган... наш великий загальний вiйськовий успiх у Середнiй Азiï i страх, нагнаний на мiсцеве населення нашою зброєю... чутки про те, що росiяни не схожi на звичайних людей, що вони надзвичайно лютi, кровожернi i вживають у ïжу людське м'ясо. Всi довгий час iще сахалися й уникали нас, ставлячись до нас не стiльки з недовiрою, а скiльки з огидою... багато жителiв великих поселень i мiст при нашому наближеннi тiкали... епiзоди, як от побиття в Гур-тюбе беззбройних жителiв, жiнок i дiтей були явищем не особливо частим... росiйськi солдати так нещадно стрiляли й кололи багнетами, що суперничати з ними, особливо пiсля того, як ïх озброïли вогнепальними гвинтiвками, не було змоги... слово руський вселяло той рятiвний страх, який потiм тривалий час забезпечував нам вiдносний спокiй усерединi краю i на його кордонах. Справедливiсть вимагає сказати, що з почуттям цього рятiвного страху туземне населення ставилось не до самоï тiльки нашоï вiйськовоï сили, а й до нашоï адмiнiстративноï влади. Ми, внаслiдок нашоï звичайноï iнертностi i малоï культурностi, тривалий час не хотiли постави­тись до туземного свiту, як до цiкавого об'єкту вивчення. Ми не знали туземноï мови i не хотiли ïï вивчати. Ми так само iндиферентне ставились i до вивчення довколишнього туземного життя. До нашого приходу сюди сарти не знали нi пияцтва, нi проституцiï. I чим далi, тим все бiльше заплуту­валися в хаосi, який виник на грунтi наших власних — темряви, малоï культурностi й зарозумiлостi... зовсiм не цiкавилися нами i не тiльки не думали про зближення iз завойовниками, але, навпаки, вперто сторонилися нас... гордилися тим, що ïхнi ноги не ступали на територiю росiйських мiст, а язики не осквернялися вимовою слiв мови невiрних. Протягом перших десяти рокiв пiсля завоювання Ташкента ми встигли своïми руками створити багаточисленну клiку так званих впливових чи почесних туземцiв, клiку бюрократiï (серед туземноi адмiнiстрацiï) i фiнансовоï... новоспеченоï аристократiï, недавньоï потолочi, включно до дрiбних лавочникiв, арбакешiв (звощикiв) i конюхiв, одягнених у почеснi халати i обвiшаних медалями. Ми своïми руками невсипно потовщували цю живу стiну, що вже стояла мiж нами i народним життям; ми штучно плодили клiку шахраïв, яка нахабно обкрадала народ i так само нахабно обманювала нашу пiдслiпувату, глуху, нiму й не зовсiм чисту на руку адмiнiстрацiю... серед тiєï туземноï мразi, яка горнулася до нас, помiж цих подонкiв туземного суспiльства чим далi знаходилося все бiльше та бiльше число негiдникiв, у яких багато хто з нас був у боргу. Найменше враження, очевидно, справив на туземцiв лад нашого адмiнiстративно-полiцейського (або як ранiше називали воєнно-народного) управлiння. Чоловiки юрмами йшли в питейнi заклади, якi ми вiдкривали. Жiнки й дiвчата охоче йшли на утримання до росiян. Дружини йшли вiд чоловiкiв, а дочки вiд батькiв, i вступали в будинки терпимостi. Мечетi стали безлюднiти... вони кляли нас за те, що ми начеб ведемо народ шляхом зневiри й аморальностi: за те, що ми начеб прищеплюємо народу пороки, яких вiн ранiше не знав... щедро нагороджуємо халатами i медалями негiдникiв, якi грабують народ... розмови про хабарництво i продажнiсть росiйських службових чинiв i навiть цiлих закладiв... обкладав необтяжливою даниною туземних проституток. Народ бачив i знав цi темнi сторони росiйського службового життя... азiати у багатьох вiдношеннях незмiрне культурнiшi за наш народ, за наш натовп). Усе це написано не якимось ворогом росiйськоï державностi, росiйськоï експансiï, а ïхнiм захисником, який намагається подивитися на стан справ бiльш-менш об'єктивно, i не його вина, що картина виходить не така вже й приваблива, й так зване русское дело постає тут у своєму iстинному свiтлi. Зовсiм не в формi помпезних — i фальшивих! — реляцiй у Санкт-Петербург. Як усе пiдмiчене В. Налiвкiним перегукується з сьогоднiшнiм i вчорашнiм днем: наче буття наше творилося не комунiстичними бонзами, а царськими служаками. Ось бодай така розповiдь — аж дух захоплює! Кожна поïздка генерал-губернатора по краю оберталася тортурами для народу, але нiхто не хотiв знати цього. Одних тисячами гнали рiвняти й поливати всю дорогу, по якiй ïхало начальство. Iнших примушували одягатися в новi халати, запасатися провiзiєю та фуражем на кiлька днiв i гнали на рiзнi пункти по шляху слiдування, де цi люди, якi не встигли вчасно полити чи зiбрати врожай на своïх полях, повиннi були зображати мальовничi групи населення, котре з захопленням зустрiчає обожнюване ним начальство. А з усiх взагалi збирали грошi, в 10-20 разiв бiльше, нiж справдi було потрiбно для вшанування урочистих зустрiчей з арками, з iлюмiнацiями, фейєрверками i пiднесенням хлiба-солi на коштовних тацях. Ну чим не картина, адекватна нашiй дiйсностi? Здавалося, ще наче вчора, як пише В. Налiвкiн, росiйськi солдати так нещадно стрiляли i кололи багнетами, що суперничати з ними, особливо пiсля того, як ïх озброïли вогнепальними гвинтiвками, не було змоги, а сьогоднi вже на догоду твоïй вдачi мiсцевi холуï органiзовують тобi всенародное ликование з хлiбом-сiллю, з арками, з фейєрверками, з халатами — або ж iз вишитими сорочками та гопаком. Так i постає перед очима приïзд Леонiда Iллiча Брежнєва десь там на безмежнi туркестанськi простори. Так i стоïть перед очима металева арка — металевий ланець iз металевого ланцюга вiковiчноï неволi — у Києвi над Днiпром... За росiйським вiйськом, за росiйською зброєю неминуче мала прийти росiйська колонiзацiя (бо ж московська зараза — поетапна, розрахована на перспективу, а коли так, то, скажiмо, спробуй сьогоднi носитися з кордонами, це — не в природi, це — поза перспективою!). Так от, розповiдає той самий В. Налiвкiн, у половинi восьмидесятих рокiв у Сир­дар'ïнськiй областi адмiнiстрацiя посилено взялася до росiйськоï колонiзацiï, до влаштування росiйських селянських поселень — з метою мирного етнографiчного завоювання. Еге ж, росiйськi солдати так нещадно стрiляли i кололи багнетами; а тепер — ще й мирне завоювання! Але ж вiльних земель, якi б зрошувалися, звiсна рiч, не було, а було нестримне бажання, непереборна рiшучiсть хоч би чого це було варто, хоч би якою цiною добитися влаштування бодай кiлькох поселень. З допомогою мiсцевих холуïв землi силомiць вiдбиралися в мiсцевого населення — всупереч статтям законiв. А кому ж вiддавалися? I тут, очевидно, слiд уважно придивитися- кому вiддавалася силомiць вiдiбрана в мiсцевого населення земля, бо вiдповiдь на це запитання пояснює багато що як з минулого народу i його держави, так i з сьогодення, так i з майбутнього, вповнi виражаючи його таку незбагненну й водночас таку збагненну! — ментальнiсть. А облаштовувалася на цих землях бродяча Русь, яка давно вже вiдiрвалася вiд своєï власноï землi, яка вже побувала на Дону, в Новоросiï, в Сибiру i в Семирiччi, давно звикла до блукань, яка нiде не могла мiцно осiсти i прикрiпитися до новоï землi, бо в нескiнченних пошуках казкових палестин з молочними рiками весь цей люд звик з великою легкiстю кидати малонасидженi мiсця при першiй чутцi про можливiсть одержати новi земельнi надiли i нову грошову допомогу. Одержавши тут великi земельнi надiли (понад 10 десятин зрошуваного лесу), ця бродяча Русь, виявившись у землеробському вiдношеннi на незмiрне нижчому щаблi культурностi, нiж осiлий туземець, частково знову стала розбредатися, а частково стала здавати своï землi в оренду тим самим туземцям, у котрих були вiднятi цi землi, вiддаючи перевагу перед землеробською працею iншим, легшим i прибутковiшим заробiткам. Ф. Достоєвський, який мав рiдкiсний дар поєднувати живе життя з понадiсторичною перспективою й так само понадiсторичну перспективу поєднувати з живим життям, писав 1877 року в Дневнике писателя: Что правда для человека как лица, то пусть остается правдой и для всей нации. Тут мимоволi згадується ще й спостереження росiйського iсторика М. Погодiна, котрий у 1842 роцi писав про свою любов до малоросiйських поселень, до принадливих бiлих осель у тiнi зелених пишних дерев на схилах гори, коли видно з першого погляду, що ïхнiй мешканець приятелює з природою, що вiн любить свiй дiм-стрiху i не кидає його без потреби, й зовсiм не так у Великоросiï, де часто й рослинки не побачиш коло iзби, й рiдко коли сидить удома клопiтливий господар, вiн поспiшає з промислу на промисел, у нього хата лише для переспання.... Отже, ставлення до природи не як до матерi, а як до мачухи (С. Соловйов); це ставлення не сина, а пасинка, й коли все-таки сина, то такого„в якого атрофовано синiвськi почуття; й коли поняття дому пiдноситься до символу батькiвщини, до символу Росiï, то, безумовно, це також синiвське до неï ставлення, хоча ж, звичайно, синiвське, це таки ставлення патрiота дивовижноï iррацiональноï саморуйнiвноï природи... Бродяча Русь!.. I тут уже вкотре не можна не згадати знаменитий вислiв О. Оолженiцина — как нам обустроить Россию? Письменник не просто ставить запитання, вiн i дає вiдповiдь, очевидно, не сумнiваючись, що це цiлком можливо: вже коли вiн пiдпрягся до нацiональних порадникiв, то народ просто зобов'язаний прислухатися, бо всякi бували порадники, ось тiльки, здається, ще такого не було. Але!.. Але чи на iсторичну повiрку оце запитання — как обустроить Россию? — в контекстi народноï ментальностi не вивищується для росiян (так само, на жаль, як для всiх iнших народiв-сусiдiв i не тiльки сусiдiв) до рiвня вiчного запитання i до рiвня вiчноï проблеми, якi тому-то й вiчнi, що, незважаючи на будь-якi зусилля, так i зостаються приналежними до категорiï вiчних запитань i вiчних проблем. Бо переконуємося, що все ïï облаштування — це завжди й скрiзь один i той самий хворобливий процес, процес-хаос, процес-розклад, бо ж, як правило, задумане нацiональними проводирями й пророками облаштування Росiï неодмiнно передбачає й процес ïï облаштування ще й на чужих територiях, як це почалося понад сто рокiв тому, скажiмо, в Туркестанi, — правдиво розказано В. Налiвкiним, почалося — й триває тепер. IV Американський письменник Георг Кеннан 1885 року побував у Росiï, об'ïздив Сибiр, поставивши собi за мету познайомитися з системою тюрем та з життям каторжникiв й полiтичних засланцiв. У Санкт-Петербурзi й Москвi завбачливий американець застрахувався рекомендацiйними листами до всiляких сибiрських сановникiв-чиновникiв, зокрема й особливо важливим листом вiд мiнiстра внутрiшнiх справ, Iнакше б йому не бачити реалiзацiï задуманоï справи як власних вух. (Якщо нас арештували ще по сю сторону уральського хребта, й то лише тому, що ми обдивилися зовнi тюрму, то, що чекало нас при серйозному виконаннi нашого плану!). Коли знайомишся з написаною ним пiсля вкрай важкоï подорожi книгою Сибiр!, то насамперед згадується Архiпелаг ГУЛАГ О. Солженiцина, цi двi книги однаково вражаючi, i вже потiм народжується — пiдтверджується! — логiчний висновок про те, що гулагiвська система не є якоюсь ленiнсько-сталiнською Микабричною фантазiєю комунiстичного режиму, а начебто й цiлком традицiйна для росiйськоï держави, незважаючи на позiрну полярнiсть iдеологiй, бо причина тут зовсiм в iншому.... Але — не про це! А про те, що лiтня природа Сибiру викликає неймовiрне захоплення в американця, який по свiтi i наïздився, i набачився всьго. Вiн малює одну за одною картини мало не земного раю, бо такi прекраснi пейзажi постають перед його очима, i, удавалося б, зовсiм не будучи лiриком за натурою, вiн буквально фонтанує вибухами рожевих почуттiв. Це — з одного боку. А з другого боку — нi, навiть не тюрми, остроги, замки, а просто поселення на чудовому лонi природи. Поселення за поселенням — на всьому неоглядному просторi, вкрай одноманiтнi, понурi, що рiзко контрастують iз свiтом Природи i пробуджують тоскно-похмурий настрiй безвиходi й приреченостi. Iнша особливiсть Захiдного Сибiру — бiднiсть i запустiння поселень, що перебуває у прямiй протилежностi до обробiтку i родючостi грунту... загалом кожне селянське житло являє собою блокгауз найпримiтивнiшого вигляду, i багато з них старi, захирлявiли й занепали. Широка вулиця — без Тротуарiв i являє собою переважно море бруду. В усьому селi не видно жодного деревця чи кущика. Щетинистi, бруднi свинi валяються в багнi чи розгулюють, шукаючи собi корму; все село справляє гнiтюче враження безпорадностi, злиднiв i бруду... Суспiльнiсть i пiдприємливiсть — якостi тут невiдомi. Поки є хоч найменша можливiсть переносити яку-небудь незручнiсть, нiкому й на думку не спаде позбутися зла... Вигляд усiх цих сiл був украй одноманiтний i печальний: ветхi iзби, вкритi морем бруду вулицi, без тротуарiв i водостокiв, без деревця й кущика, все брудно, сiро, непривiтно... Кладовища схiдно-сибiрських сiл були достойнiшi уваги, нiж вони самi. Чи ще потрiбнi картини-дiагнози, картини-присуди з книги Сибiр!? Вони однотипнi, й, звичайно, американець бачить те, що є, i мимоволi побачене виростає до узагальнення, хоч вiн начебто й не прагне узагальнення. V Як вiдомо, царський уряд своïх полiтичних опонентiв, неблагонадiйних усякого спектру (дисидентiв!..) засилав до Сибiру. Скажiмо, до Якутiï, в краï суворi й нецивiлiзованi, до дикого народу. Так, диким народом вважав якутiв не тiльки уряд, а й численнi засланцi, котрi б, здавалося, повиннi мати серце до якутiв, також гнаних i переслiдуваних, а якути повиннi б мати серце до них. Але нема цього взаємного розумiння, ворожнеча. У книзi М. Кротова Якутская ссылка 70-80-х годов (iсторичний нарис за невиданими архiвними матерiалами, 1925 рiк) надибуємо свiдчення самих засланцiв. Приналежний до соцiал-революцiйноï партiï Свiтич В. С., засуджений на вiсiм рокiв каторжних робiт, пiсля Новобiлгородськоï каторжноï тюрми опиняється на поселеннi помiж якутiв — i згодом пише таке. Потрапляючи в якутський улус, ми наражаємося зразу на ворожий настрiй до нас якутiв, якi не бажають вiдводити нам належний за законом земельний надiл. Таким чином уже саме прибуття в улус державного засланця зразу ж створює йому умови, за яких вiн повинен бути пильний з довколишнiм населенням, готовим завдати йому всякоï шкоди. Завдяки нерозвинутостi й напiвдикостi населення, шкода, яку завдає населення, може виражатися не тiльки в замахах на майно засланця, у виглядi потрави хлiба, сiна, крадiжцi речей i худоби, айв особистому нападi на нього. Студента, сина священика Сирякова О. I., засуджено до шести рокiв каторжних робiт — вiн поширював серед народу книжки Сказка о четырех братьях, Емелька Пугачев i листок Чтой-то, братцм. Писав про якутiв так: ...Вiдчування себе у повнiй владi вороже настроєних напiвдикунiв, нiчим не гарантовано нi безпеку твоєï особи, нi майна, родова влада своïх покриває. Iнший засланець, проживши в улусi шiсть рокiв, стверджу­вав, що не розумiє якутiв, як i вони не розумiють його, що вони нiколи не зрозумiють одне одного. Ще iнший писав: Не матерiальний нестаток був найтяжчою перепоною, яку довелося менi переборювати в прагненнi завести хазяйство, головним була спiльна для всiх якутiв ненависть до всякого росiянина, який селився на ïхнiй землi... Та чи можлива легальна боротьба з дикунами, об'єднаними спiльною до нас ненавистю, позбавленими усяких понять про моральнiсть i совiсть? Ось так. I не iнакше. З боку соцiал-революцiонерiв чи iнших полiтично-свiдомих (бомбiстiв, борцiв iз ладом i дiйснiстю!) жодного намагання зрозумiти якутiв. Дикi — i все. Вороже ставлення до росiян — i все. Та чи не вiдповiдь, якоï засланцi-росiяни й не шукають, ось у цьому спостереженнi спiльна для всiх якутiв ненависть до всякого росiянина, який селився на ïхнiй землi. Вiчне провалля мiж засланими iнтелiгентами, засланими освiченими людьми, засланими дворянами, котрi, опинившись, здавалося б, у безвихiдному катастрофiчному становищi, однак не можуть позбутися своєï шовiнiстичноï руськостi, нiтрохи не замислюються над своєю шовiнiстичною руськiстю, — i, мiж якутами, чия свiдомiсть заглиблена в Тисячолiтнi традицiï i звичаï, в епоху доiсторичну. Та за всiм цим росiйськi соцiал-революцiонери бачать лише дикiсть, жодному з них i на думку не спадає побачити прояви нацiональноï свiдомостi якута, проблиски його патрiотизму, намагання бодай у такий спосiб захистити свою батькiвщину вiд повзучоï експансiï, вiд страхiтливого намагання окупувати ïхнiй рiдний край ще й з допомогою висланих тодiшнiх дисидентiв! Але нашi сподiвання — марнi, мiкроб вищерасовостi — незнищенний, позаiсторичний, епiдемiя вищерасовостi — це не окремi епiзодичнi спалахи, вона — це постiйний, завжди триваючий спалах на всiх рiвнях, у тому числi й побутовому. VI В. Налiвкiн у своєму нарисi Туземцы раньше и теперь пише не тiльки про вiйськову окупацiю Туркестану, а й про необхiднiсть усвiдомлення мовноï агресiï — про мовну русифiкацiю, яка була обов'язковим другим етапом — пiсля етапу збройного. З середовища мiсцевого населення почали з'являтися не так русофiли, як тi захланнi особистостi, якi намагалися мати вигоду з присутностi росiян — i не тiльки у виглядi медалей та халатiв. Усе збiльшувалася кiлькiсть росiйського населення. У повному блиску розцвiтали хабарництво й продажнiсть росiйських чиновникiв i цiлих закладiв, що зоставалися безкарними. Мiсцевi жителi почали частiше ïздити у внутрiшню Росiю — й переконувалися, що там беруть хабарi так само, як i в Туркестанi, що нема нiяких причин особливо захоплюватися росiйським життям чи росiйськими порядками. Почалася насильницька органiзацiя росiйських селянських поселень у краï, примусове вiдторгнення землi у мiсцевого населення. А в цей час росiйськi iнтелiгенти зi щирою вiрою в благотворнiсть русифiкацiï повторювали слова колишнього мiнiстра народноï свiти графа Толстого: Одной из величайших государственных задач России является распространение знаний государственного языка среди населения инородных окраин. (Як бачимо, й сьогоднi в Украïнi це ж самiсiньке залишається одной из величайших государственных задач России. Саме Росiï, а вiдтак уже й росiйськомовного населення в Украïнi; бачимо, як нинi в нас так само, як i колись, понад сто рокiв тому, в Туркестанi, продовжують невпинно мордувати нас, украïнцiв, одной из величайших государственных задач России, а нашi деякi украïнськi туземцi, в тому числi i в особах нардепiв, i не тiльки за халати й медалi, а iз щирого свого холуйства й продажництва допомагають у здiйсненнi одной из величайших государственных задач России). Цiкаво буде й нинi довiдатися, що генерал Розенбах, призначений на посаду туркестанського генерал-губернатора, влiтку 1884 року в Ташкентi скликав секретну (!) комiсiю, яку зобов'язав обмiркувати, що слiд зробити в iнтелектуальному життi туземцiв. Комiсiя визнала за бажане й корисне, зокрема, поширення росiйськоï мови серед населення i викладання загальноосвiтнiх предметiв у надiï, що це може служити поступовому iнтелектуальному зближенню туземцiв з росiянами i вести до лiквiдацiï ставлення до них як до завойовникiв та iновiрцiв. Було задумано органiзувати особливi росiйсько-туземнi школи з двома вчителями, росiйським i туземним. Першу росiйсько-туземну школу вiдкрито 19 грудня 1884 року в Ташкентi. Залучення дiтей до школи покладено на мiську полiцiю. Цих дiтей полiцiя знайшла помiж купецтва, яке боялося не догодити полiцiï. Вiдкриття школи подавалось як турбота росiйськоï влади про потреби населення. Восени наступного року вiдкрито вже двi школи в Ташкентському повiтi. Частину дiтей силомiць забрали з рiзноï дрiбноти, а частину найняли (!) у бiднякiв, пообiцявши кожному хлопчиковi екiпiровку, а батькам виплачувати 20-30 крб. на рiк. Грошi, потрiбнi для найму учнiв, мiсцеве начальство дерло таки ж iз населення, причiм у значно бiльших сумах, причiм не всiм батькам було й заплачено. Власники медалей i халатiв, побачивши в цьому ще один канал для здирництва i збагачення, силомiць намагалися вiдкривати такi школи, а в Петербург летiли переможнi реляцiï, що школи трiщать вiд мiсцевого населення. Насправдi ж, туземцiв грабували, ïхнi дiти розбiгалися з таких шкiл, а росiйська адмiнiстрацiя вдавала, що не ознайомлена зi справжнiм станом справ. I не тiльки, звичайно, русифiкацiя силою зброï чи русифiкацiя силомiць нав'язуваноï росiйськоï мови, чи русифiкацiя адмiнiстративно-бюрократичними заходами, традицiйними грабiжництвом i хабарництвом, а й русифiкацiя тотальним страхом усiляких каральних акцiй та експедицiй. Договорилися i дописалися до необхiдностi перiодично проходити через край з вогнем i мечем (!), щоб справляти на напiвдиких азiатiв належне враження i тримати ïх безперервно в клiтцi того рятiвного панiчного страху, який вони пережили ранiше, в днi переможного вступу росiйських вiйськ у поступово окупованi туземнi мiста. Ось у якому ряду — в ряду з вогнем i мечем, у ряду з постiйним панiчним страхом — самою росiйською адмiнiстрацiєю, а не туземцями, розглядалися роль i значення росiйськоï мови. Справдi, як тут слiдом за класиком не вигукнути: О, великий и могучий русский язык! Такою самою великою та могутньою росiйська мова була не тiльки колись, а й тепер, i не лише в Туркестанi, айв Украïнi. Зброєю — в одному ряду з вогнем i мечем. I коли у вереснi 1994 року на засiданнi Верховноï Ради Украïни оприлюднено депутатський запит 152-х нардепiв — хай нарештi президент Л. Кучма здiйснить свою передвиборну обiцянку надати росiйськiй мовi статус нарiвнi з державною мовою украïнською, себто запровадити в Украïнi двi державнi мови, — то чiтко бачиш цю моторошну картину, як цi 152-х у халатах i медалях в ординському шалi й ординському захватi пiдносять цей смертельний меч на украïнську мову, i на сувереннiсть Украïни, i на нас iз вами. VII Знаменитий iсторик С. Соловйов (1820-1879) зажив слави, створивши Историю России с древнейших времен у двадцяти дев'яти томах. Звiсна рiч, йому не вiдмовиш нi в знаннi свiтовоï iсторiï, нi в знаннi iсторiï Росiï, нi в знаннi ментальностi росiйського народу. I хоч би яким ерудитом вiн тут виступав, однак я не можу не сприймати маститого iсторика як апологета росiйського месiанства, отих його, месiанства, євроазiйських нюансiв, якi тепер посилено реанiмуються вже на грунтi так званого СНД — власне, iнших iдей i не мiг i не може сповiдувати патрiот як тодi, так i тепер, не можуть гальванiзуватись якiсь iншi iдеï, коли йдеться про збереження iмперiï. Для С. Соловйова рух народних мас на схiд — визначений долею, продиктований iсторiєю; взагалi, обгрунтування цього руху на терени чужих народiв десь i не в свiдомостi, а в позасвiдомостi, в сферi понаднацiональноï мiстики, це обгрун­тування, здається, можна вмiстити в таке слово, як предопределение, але й це слово нi повнiстю, нi до кiнця не пояснить, хiба що гуманно окреслить суть того, що говориться i сповiдується. Рух на схiд iсторик пояснює природно-географiчними обставинами, причому мовить про рух так, як про жорстку заданiсть, фатальну необхiднiсть, вiд якоï нiяк не можна ухилитися — як не можна ухилитися iндивiдууму, котрий волею небес прийшов у свiт, вiд кончоï приреченостi пiти зi свiту. Приреченiсть, котра начебто й не залежить як вiд окремих iндивiдуумiв, так i вiд суми всiх iндивiдуумiв, i вони в криваво-оргiастичному iсторичному актi й святкують цю свою приреченiсть у нiй на рятiвний фiлософський смисл, який — цей смисл — просто не здатнi, приречено не здатнi побачити за ними й тим бiльше виправдати (а ще бiльше — оцiнити й пошанувати) всi тi племена, народностi й народи, на кровi й кiстках яких, на сплюндрованiй iсторiï яких твориться цей криваво-оргiастичний танок камаринского мужика. Природно-географiчнi фактори продиктували рух на схiд!.. Чи не лукавить С. Соловйов й iже з ним, що дотримуються такоï думки? Бо ж усякi вiйськовi подiï та звитяги-вiкторiï на театрi воєнних дiй свiдчать, що цей рух у рiзний час розходився начебто концентрично-конвульсивними рухами навколо Москви, тривалий час цi московськi конвульсiï в напрямку заходу мали дуже послiдовний i дуже виразний характер, ось тiльки в цих природно-географiчних умовах московськi великi князi та царi-государi зустрiли належний опiр з боку виразно оформлених найближчих державностей — хай то Литва, Шведчина чи Туреччина, й цi народи зi зрозумiлих причин не захотiли визнати цей фатальний рух на своï терени, навпаки — запропонували свiй зустрiчний рух у схiдному напрямку, й цей ïхнiй рух чомусь (!) теж зустрiв тривалий збройний опiр московитiв. Так що свiй фатально-неминучий рух московити спрямували за Волгу й за Урал саме тому, що тут не було державних утворень, спроможних чинити належний збройний опiр цьому руховi, чому вiн — такий неминучий! — i зумiв реалiзуватися i вирiс до мiстичного наповнення: предопределения — долi, та ще й... i таке знаходимо в фiлософських постулатах великодержавного iсторика... поставило росiян — народ i європейський, i хрис­тиянський — порiвняно з iншими європейськими народами в становище невигiдне й незрiвнянно гiрше. А чому? А тому!.. I тут дуже цiкава логiчно-смислова псевдоiсторична казуïстика, пов'язана з обгрунтуванням цього невмолимого руху, — нехай менi С. Соловйов дарує не вельми поштивий тон. Мовляв, коли для своïх народiв Європа була матiр'ю, то Схiдна Європа для своïх народiв була мачухою, а другою ïхньою мачухою була сама iсторiя. Отже, двi мачухи, мало не сiм мачух, а вiдомо, яке дитя буває в семи мачух. Уявляєте, якби московитам вдався рух у Захiдну Європу, тодi б у них не те що однiєï мачухи (природно-географiчних умов) не було, а й другоï мачухи не було, тобто не було б i мачухи-iсторiï, бо ж у Захiднiй Європi вона б десь несподiвано зникла, чи що, навiть якби перед цим i iснувала протягом столiть. Було б замiсть двох мачух, мабуть, двi матерi, — й обом би можна було пошукати генеалогiю рiдних, бо що-що, а генеалогiю московити вмiють собi пiдшукувати! Але!.. Але ж — iсторiя змусила одне з древнiх європейських племен прийняти рух iз заходу на схiд i заселити тi краïни, де природа є мачухою для людини. Але!.. Але ж — древня росiйська iсторiя є iсторiя краïни, яка колонiзується. Якби то закiнчилася колонiзацiя — та й закiнчився перiод древньоï iсторiï. Але ж i недавня, i новiтня iсторiя засвiдчують, що Росiя нiколи не вважала колонiзацiю довколишнiх земель перiодом завершеним, отже, ïï древня iсторiя нiяк не закiнчилася й сьогоднi, тим бiльше, коли триває процес деколонiзацiï, i Росiя -, всяiляко бореться з цим процесом, як Дон-Кiхот iз вiтряками, отже, затягуючи процес деколонiзацiï, вона всiляко пiдживлює свою древню iсторiю нецивiлiзованого народу — в часи новiтньоï iсторiï у спiльнотi цивiлiзованих народiв. Що ж, в iсторiï, як стверджує С. Соловйов, виражається народна самосвiдомiсть, i це справдi так для iсторiï — як для безперервного процесу, що є продуктом i постiйно твореним результатом цiєï народноï самосвiдомостi, котра може бути лише сама собою, вiрною своïй природi, i нiчим iншим, що суперечило б чи заперечувало б цю природу, й тут украй важливо побачити цю природу в ïï справжнiх особливостях, а не схимерованих вiзiями заслiплого патрiота. С. Соловйов саме бiднiстю та одноманiтнiстю природних умов обгрунтовував вiдсутнiсть осiдлостi в народi — i наявнiсть великоï рухомостi: народ начеб перебував у жидком состоянии. Звичайно, це означає ставити з нiг на голову, бо причини слiд шукати не в зовнiшнiх географiчних факторах, а у факторах внутрiшнiх, якi з генофонду нiкуди не викинеш — i марне це намагання як учора, так i сьогоднi. Лише пригляньтеся до панорамноï картини, розмашисте намальованоï натхненним iсториком, коли вiн зображує цю начебто вже минулу древню iсторiю, коли на безмежних просторах рухаються величезнi маси народу. Якого народу, запитаєте ви. Та ясно якого: саме того народу, iсторiю якого й пише iсторик. А по яких це величезних просторах, запитаєте ви, невже цi простори якiсь анонiмнi, чи безлюднi, й тiльки чекають на цю жидкую массу, яка куди не кинеться, то скрiзь для неï природа-мачуха й iсторiя-мачуха? Та ясно, що не по анонiмних i не безлюдних просторах, а по залюднених, якi мають споконвiку своï iмена — ерзя, комi, чудь, остяки, гиляки, мордва, буряти i т. д., але жидкая масса всього цього i не помiчає, i не усвiдомлює, вона освоює i чужi землi, i чужi народи, звершуючи титанiчний подвиг, до якого начебто покликана. Еге ж, а одно освоение Сибири чего стоит, як написав академiк Д. Лихачов. Отже, не наражаючись на гiдний опiр усiляких там диких остякiв чи гилякiв, оце жидкое народонаселення рухається й рухається — палають лiси, готується вдобрений грунт. Гадаєте, стихiйнi колонiзатори зупиняються на досягнутому рубежi? Та ж не зупиняються, бо в них немає поняття про досягнутий рубiж, у них є невситиме прагнення наступного рубежа, далi ще наступного, — С. Соловйов пише з добрим знанням справи: тiльки хоч трохи праця стає важча — вони знову зриваються в дорогу, бо — всюди простiр, усюди готовi прийняти його! Готовi прийняти, чуєте? Причiм манливий простiр увесь час не ззаду, а попереду — там, де ще не горiли вiд ïхнiх рук лiси, де землю ще не пограбовано, а всiлякi дикi племена ще не згвалтовано, вони ще готовi прийняти, й тут земельна власнiсть не має цiни. Населить как можно скорее, перезвать отовсюду людей на пустые места, приманить всякого рода льготами: уйти на новые, лучшие места, на выгоднейшие условия, в более мирный, спокойный край; с другой стороны, — удержать население, возвратить, заставить других не принимать его — вот важные вопросм колонизирующейся страны, вопросы, которые мы встречаем в древней русской истории. Ось така веремiя. Чомусь за такоï логiки не хочеться й дивуватись: щойно зайнято пустые места — i зразу ж треба переселятися в более мирный, спокойный край, бо ж хоч стрiляйся, а таки виходить, що неспокiй та немир'я принесли таки росiяни з собою, то коли переселяться в мирнiший i спокiйнiший край, то знову ж таки разом iз собою принесуть своï неспокоï та немир'я, i так без кiнця, бо вони ж постiйно ескалують цi неспокiй та немир'я по безмежних просторах. Таки нельзя уйти от самих себя..., як справедливо зазначив академiк Д. Лихачов. (Хоч би як i хоч би ким декларувалося це бажання!). А ще ж С. Соловйовим сказано, що слов'янський колонiст (треба читати — росiйський) є кочевник-земледелец. Можливо, в цьому твердженнi й уловлено специфiчну суть. Що кочiвник — це безсумнiвно. А що землероб? А що землероб — то лише якоюсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною часткою є таки — кочiвник, саме вiд кочевницькоi вдачi, а не вiд землеробськоï оце непереборне прагнення величезних мас народу, здавалося б, релiктове прагнення, яке у ïхньому виконаннi i вчора, i сьогоднi видається не таким уже релiктовим. А потiм у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому С. Соловйовим визначеннi кочевник-земледелец поєднано докупи взаємозаперечнi й взаємовиключнi характеристики, ця смислова сув'язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покликом невиправноï i непоправноï природи — таки кочiвник, i тiльки кочiвник, а землероб — то лише для не так реального iмiджу, як для iмiджу уявлюваного, бо в цьому двойственном союзе кочiвник завжди перемагав i перемагає землероба. Кочiвники, кочiвництво — ось i спосiб народного буття, i понинi непогамований рух величезних народних мас i, на жаль, немає тут нiякоï ради. I, звичайно ж, не природа-мачуха сама собi, нiяка вона не мачуха, а рiдна мати, проте сам етнос по вiдношенню до природи i до своєï постiйно твореноï iсторiï ставиться так, що начебто в С. Соловйова появляються пiдстави — як у патрiота! — кинути таку наукову заяву, а насправдi? А насправдi, в самого етносу чомусь атрофовано синiвськi почуття, вiн ставиться до природи й до iсторiï як нерозумний пасинок, не усвiдомлюючи свого поводження, а при такому його поводженнi природа стає його скривдженою ним матiр'ю, й iсторiя стає поглумленою ним матiр'ю, вiдтак вони — без вини винуватi, а бути в росiйських полiтикiв чи iсторiографiв без вини винуватим — це так нам знайоме, це так традицiйно! Зауважуючи цю споконвiчну удалость-разудалость, С. Соловйов не без гiркоти змушений моралiзувати: От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобстве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день. Важко не згодитися. Звичайно, постiйне прагнення постiйного руху передбачало й передбачає оце отсутствие привязанности к одному месту, й нiяк не винувате тут одно место, себто природа, нiяка вона не мачуха сама по собi, вона завжди рiдна для своïх дiтей, i винувате тут таки отсутствие, вдача етносу й окремих його представникiв, i нiяке реальне отсутствие не створить iлюзiю присутствия, навiть — уявiмо собi! — якби любе-миле величезне народонаселение посунуло таки в Захiдну Європу, в так званi изначально внгоднне условия, бо ця загарбана чужа природа об'єктивно була б i чужою та мачухою, по-перше, а по-друге, ще й чужою та мачухою в силу суб'єктивноï ментальностi, бо не втечеш вiд себе самого, хоч у яку сторону свiту кинься. У В. Короленка є твiр Государевы ямщики, ось iз монологу ямщика Микешi: На белом свете хорошо. За горами хорошо... А мы тут... зачем живем? Пеструю столбу караулим... Пеструю столбу, да серый камень, да темную лесу.... Це — в Сибiру, на рiчцi Лєнi. I як тут принагiдне не згадати О. Блока, його поему Скiфи, цю пiсню пiсень панмонголiзму, цей щирий монолог, звернений, зокрема, й до Захiдноï Європи. Ось вибiрково: Мильоны — вас. Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы. Попробуйте, сразитесь с нами! Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы, С раскосыми и жадными очами! Для вас — века, для нас — единый час. Мы, как послушные холопы, Держали щит меж двух враждебных рас Монголов и Европы! Россия — Сфинкс. Ликуя и скорбя, И обливаясь черной кровью, Она глядит, глядит, глядит в тебя, И с ненавистью, и с любовью!.. Мы любим плоть — и вкус ее, и цвет, И душный, спертый плоти запах... Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет В тяжелых, нежных наших лапах? Написано в 1918 роцi, коли криваву оргiю справляла революцiя, яка за задумом ïï вождiв Ленiна-Троцького мала стати свiтовою революцiєю, а якби таки стала, а якби перемогла — уявiмо собi й таке! — то народонаселение таки б прийшло на обiтований Захiд у пошуках природи-матерi й iсторiï-матерi, як писав С. Соловйов, i тодi б звершилося в уже добре знайомий нам спосiб виправлення iсторичного процесу, його коригування: Свирепый гунн В карманах трупов будет шарить, Жечь города, и в церковь гнать табун, И мясо белых братьев жарить!.. А чи не так?! Але чому ж не так, коли iншi способи знайти природу-матiр i iсторiю-матiр не те що не знайомi, а не визнаються, не сприймаються, протипоказанi мiстицi диявольськоï закодованостi. Да, так любить, как любит наша кровь, Никто из вас давно не любит! Справдi, хiба не любов? Така любов. А от чи така любов може бути взаємною? Рiзностатевою, так би мовити? Нi, тiльки одностатевою, й не просто одностатевою, а ще й любов'ю при повнiй вiдсутностi партнерiв, при одному партнерi, i, як вiдомо, при такiй любовi нiколи не народжуються дiти, потомство i неможливе, i протипоказане.... То як вам отак-то творений евроазiйський простiр?! Так званий євроазiйський простiр, у який тепер хочуть затягнути й Украïну, переконуючи, що оцей євроазiйський простiр ïй мало не рiдний, без нього не проживе. Та схаменiться, якщо здатнi схаменутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на отсутствие привязанности к одному месту нiякоï фiлософiï усього євроазiйського простору, ця фiлософiя з'явилась пiзнiше, коли жидкость розтеклася; тримається фiлософiя i тепер, бо жидкость хоче замкнутися в розтеклому виглядi, але чому Украïна має перейматися вигаданими для утилiтарного вжитку жидкости фантастичними iдеями як своïми власними, чому знаходяться охочi самi засунути нашi голови в хомут нововеликодержавства? Не так давно в одному з московських видань довелося познайомитися ось iз такими думками, щоправда, не дуже новими, але в сьогоднiшнiй ситуацiï — не позбавленими цiкавостi й актуальностi. Мовляв, нiчого аж такого страшного для Росiï у татаромонгольськiй неволi не було, ген в Англiï по сутi норманське iго триває й понинi, а фатальна роль татарiв у тому, що вони програли вiйну Iвану Грозному-Лютому, вiддали йому Казань, пустили росiян за Волгу, за Урал, вiдтак для старшого брата й тепер нiяк не закiнчиться перiод екстенсивноï економiки. А якби в XVI ст. Литва й Татарiя з обох бокiв разом стримали Росiю, то волею-неволею довелося б ïй працювати на своïй землi, не заглядаючи за обрiй, i жили б сьогоднi росiяни не гiрше за iншi народи, тож тепер, при розпадi iмперiï, у Росiï є унiкальна можливiсть здiйснити необдумано вiдкинутий сценарiй полiтичного та економiчного розвитку. Як то мовиться, iлюзiï в сослагательном наклонении, якi, очевидно, й перебудуть в такому станi, бо ж, стверджує академiк Д. Лихачов, нельзя уйти от самих себя, i навряд чи Росiя нинi захоче скористатися такою унiкальною можливiстю самопорятунку, водночас надавши шанс воскреснути й самоврятуватися iншим. Ще 1839 року М. Гоголь в одному з листiв безкомпромiсно узагальнив: Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи. Упереджене перебiльшення генiя? Але ж, очевидно, генiй мав для такого упередженого перебiльшення серйознi пiдстави. I. Завалишин у своïй книзi Описание Западной Сибири, видання 1862 року, писав, що Єрмак трудився мечем i розумом, завойовуючи Сибiр. Трудiвник! I що, мовляв, цьому великому чоловiковi скрiзь на площах сибiрських слiд поставити пам'ятники, а не вiдбуватися якимось там уже спорудженим жалюгiдним обелiском, бо тiнь Єрмака вже заждалася на достойне пошанування. На мить уявiмо собi всi цi сибiрськi площi в суцiльних пам'ятниках недоброï пам'ятi кривавому росiйському конквiстадоровi, але ж не тiльки в Сибiру, а й на Волзi, а й у Казахстанi. I пам'ятники не тiльки Єрмаковi, а й тiням iнших трудiвникiв меча, якi не стомлювалися стинати голови всiляким дикунам в iм'я єдиноï i недiлимоï! Та це вже був би не просто якийсь там географiчний факт (П. Чаадаєв), а ще й суцiльне кладовище пам'ятникiв трудiвникам меча — на вiчний пострах живим тiням тих туземних тiней, котрим i постинали голови натхненнi трудiвники меча. Браво! Звичайно, це написав патрiот. Росiйський патрiот Iпполит Завалишин. Котрий начебто помiчає й не помiчає, що принесли в Сибiр трудiвники меча. Сибирь по наивному выражению Соликамского летописца была наполнена присяжными разбойниками, кормящимися властями, т. е. воеводами, комиссарами, приставами, для которых украсть, ограбить, даже убить человека из-за денег, продать душу за алтын считалось делом обыкновенным... В Сибири все делается на авось, предоставлено слепому случаю... Но до голландцев и англичан мы не доросли... Приходится барахтаться по уши в авось... русский народ привык вздмхать ежеминутно о так называемом добром старом времени, хотя это время не может похвалиться тем, что легко было тогда жить! Оставивши в покое кулачные и иные расправы, кнуты и плети, палки и розги, клеймы на лице и на теле, бесправные суды и бесправное судопроизводство, грубость нравов, нелепость обычаев, круговое невежество, животную жизнь об руку со скотом и не выше его пожалуй разумом, одним словом, всю тысячелетнюю грязь и кровь этого доброго старого времени... Ось таку цивiлiзацiю принесено в Сибiр. I хоч застрелься — став пам'ятники великому завойовнику по всiх сибiрських площах. Та хiба ж сама отака невмируща цивiлiзацiя i не є нетлiнним пам'ятником цьому трудiвнику меча i тисячам iнших дрiбних i великих мечоносцiв?! С. Соловйов пише, що, кличучи до себе князiв, древнi племена зваблювали ïх як розмiрами землi, так i ïï багатством. I стверджує, що то була обширная девственная страна, ожидавшая населення, ожидавшая истории. Здається, я бiльш-менш докладно проаналiзував, чи й справдi ця земля на пiвнiч, на схiд i на пiвдень була така девственная, а чи там жили дикуни й туземцi, i як то вони справдi очiкували чужого народонаселення, i в який спосiб агресивнi чужаки скористалися як розмiрами завойованоï землi, так i загарбаними багатствами, так i життям та iсторiєю самих дикунiв i туземцiв. Вони чекали iсторiï — тiльки, виявляється, не своєï! I сьогоднi, оглядаючись назад, ми бачимо, якоï дочекалися iсторiï. С. Соловйов пише, що страна не лишилась характера страни колонизирующейся. На жаль, процес колонiзацiï не завершився й сьогоднi, ми є його свiдками, неспроста ж у росiйськiй вiйськовiй доктринi, сповiдуванiй президентом Б. Єльциним, говориться про споконвiчнi iнтереси Росiï, якi поширюються на всю територiю колишнього Радянського Союзу, отже, i на Украïну, тобто всiма знана казочка про бiлого бичка — це i є нацiональний гiмн старшого брата. VIII Цi рядки супермонументальноi поезiï належать поетовi Бенедиктову: Через Алтай, Бросив локоть на Китай, Темя вспрыснув океаном, В Балт ребром, Плечом в Алтай, В полюс лбом, Пятой к Балканам, Мощный тянется гигант. А вiд занепокоєного О. Солженiцина не так давно довiдалися, де в цього гiганта мiститься й подбрюшье. У нас уже забуто лiтератора-публiциста М. Шелгунова, а колись вiн був популярний — у минулому столiттi. Коли гiгант не просто лежав, бо просто лежати — це не для такого гiганта, а справдi тянулся. Куди ж тягнувся? Ще одне з наïвних моïх риторичних запитань. Потягнувся — вiдомо кудiгi М. Шелгунов просто захлинається вiд захвату могутнiм гiгантом, котрий усе тягнеться й тягнеться, — i це ж самозрозумiле, це в порядку речей — забираючи повсюдно все, що тiльки можна забрати, i останнiм часом, мовляв, не без некоторого упования гигант стал кидать свои взоры и за пределы Черного моря. У своïй книзi Очерки русской жизни, С.-Петербург, видання 1895 року, М. Шелгунов сповiдує тi самiсiнькi, що у С. Соловйова, iдеï природи-мачухи, iсторiï-мачухи та iдею фатально нестримного руху народонаселення: географiчний факт нiяк не хоче залишатися географiчним фактом, не усвiдомлюючи, що i за Чорним морем, куди кидає захланнi погляди, теж зоставатиметься географiчним фактом — i нiчим бiльше: бо так роковано небесами. М. Шелгунов — романтик i спiвець цього фатуму, так само як i С. Соловйов та iже з ними. Величава помпезнiсть у вiзiях забутого лiтератора, i, приписуючи всiм великоросам патрiотизм особистого самолюбства, отже, очевидно, й самому собi, вiн водночас щиро похваляється ще й своïм великодержавницьким патрiотизмом. Вiн цiлком справедливо пише, що у великоросiв дуже сильний культ особи, у них у кровi неодмiнно стояти перед ким-небудь на колiнах, або ж вимагати, щоб стояли на колiнах перед ними. Тобто це та безодня в кровi, котра завжди зостається рабською, але для свого енергетичного пiдживлення постiйно потребує чужоï кровi, цей немеркнучий вампiризм обов'язково прагне iнших перетворити на своïх рабiв. При цьому iсторик змушений зiзнатися: що ж стосується совiстi й честi, то цi поняття не те що в них не iснують, але вони перебувають поки що в станi неповного розвитку. Але ж — величава помпезнiсть вiзiй лiтератора-патрiота! Процитую вибiрково, бiльш-менш дослiвно... Життя вiдкочується з пiвночi на пiвдень. (А не на захiд, бо тут цьому життю дають по фiзiономiï, i не тiльки ж на схiд, куди хочеться — не хочеться). Життя тут створює новi центри, колонiзує пустелi, рветься на простiр, прагне звiльнитися вiд будь-яких пут i скластися за якимось новим, гiгантським масштабом, який у внутрiшнiй Росiï не тiльки не бачений, а й неможливий. Якщо й далi так пiде, то на пiвднi й пiвденному сходi виникне ще небувала промислова Росiя. Так, життя вiдкочується вiд росiйськоï негостинноï i холодноï Пiвночi, вiд ïï непродуктивних тундр i болiт, якi вимагають неймовiрних зусиль, щоб обернути ïх на джерела такого-сякого людського Iснування. Тiльки тепер, через тисячу рокiв, Росiя, витиснена (?) на суглинки i пустелi Сибiру (?), знаходить справжнє своє культурне мiсце на благодатному пiвднi й на берегах Чорного моря, до якого з усiх сил пробивався ще Петро Великий... Росiя, цей гiгант, який ледве виходить з пелюшок, про майбутнiй розвиток якого ми тепер не можемо скласти й Найменшого поняття, повинна скласти собi iнше життя, i нiяка сила (?) не стане впоперек цьому стихiйному (!) руху i йому не завадить... Створить собi й новi центри. Теперiшнi центри створенi чисто штучно (!), з нужди-принуки (!), як Петербург або, хоч i виникла шляхом i бiльш природного розвитку, як Москва, але дуже вiддалена вiд окраïн (!), щоб нове життя, яке складається на Мургабi, на Аму-Дар'ï, на Кавказi, на берегах Чорного моря, стало б шукати в них своєï опори, — зблякнуть, втратять своє провiдне значення i затуляться iншими, розвинутiшими центрами. Географiчна карта майбутньоï Росiï, безумовно, буде зовсiм не схожа на карту Росiï теперiшньоï... Пересування часток, якi прагнуть створити новий лад... Тяжiння, яке виявляє Росiя по вiдношенню до сил, що лежать поза нею, виражається в рiзних формах емiграцiï i мiграцiï. (Зокрема це й про Украïну!) Iншою ж схожою силою, що насувається, збирається бути Кавказ i наша нова азiатська окраïна. Аму-Дар'я — наш Нiл (!). Так, росiйське життя виходить уже зi свого iсторичного закостенiння, ïï прагнення вирватися зi стиснутого регiону московського перiоду та iз закупореноï московськоï тiсняви проривається не тiльки помiтним, а й широким потоком. I в цьому русi до простору, до кращих умов iснування, русi традицiйному, який почався не сьогоднi, однаково злилися i зусилля держави, яка робила все новi й новi приєднання, i зусилля народу, який постiйно шукав виходу до окраïн. (Ох це захланне мислення фiлософiєю незчисленних окраïн, а не тiльки окраïною Украïною!). Тепер ми маємо можливiсть спостерiгати уже навiч наслiдки цього несвiдомого (!) стихiйного (!) прагнення до простору i волi. (Тобто загарбання чужих земель i пораблення iнших народiв — це i є благословеннi для великоросiв i простiр, i воля, iншого уявлення про простiр i волю не дано, а не те що атрофовано!). Мова лиш про той iсторичний рух, який перед нашими очима вже настiльки встановився i визначився, що ми можемо бачити й розумiти, як новонароджуване нове життя готує Росiï, з нестримною силою, нову iсторiю, нову долю, нову свiтову роль, коли на вiльний росiйський народ i на його вiльний труд уже цiлком зiйде благословення Боже. Не хочеться малювати картини наших переселенських бiд, якi з року в рiк не тiльки не слабнуть, а й ширяться та ростуть. Великий же повинен бути цей невмираючий iнстинкт самозбереження, велика ж його живучiсть у народi, великi й причини, якi пiднiмають його до такоï напруги, що наш народ, загалом тверезомислячий i практичний, доходить до очумiлого стану i бреде-марить навiч про якiсь кисiльнi береги i бiлу Арапiю. Страх як цiкаво читається i вписується забутий лiтератор М. Шелгунов у контекст нашого дня. Хiба ж не солодкозвучна сирена росiйського шовiнiзму, який i не вважає себе шовiнiзмом, бо йому не дано таке самоусвiдомлення? О, ця пiсня пiсень невмираючого iнстинкту, виявляється, самозбереження, коли про такий самий невмираючий iнстинкт самозбереження завойованих та окупованих не думається, й смiшно уявити, щоб думалося, бо ж не дано. Нацiональна гордiсть — де вiд неï подiнешся, але ж спробуйте осягнути пафос цiєï нацiональноï гордостi у М. Шелгунова: в цiй ширинi, в цьому просторi, в цiй можливостi вибору собi мiсця (!) є, мабуть, що-небудь дуже привабливе, бо наша нацiональна гордiсть грунтується в основному на тому, що ми дуже великi. Але, зрозумiло, тут не у величинi справа, а в несвiдомому (а, можливо, свiдомому) сподiваннi того майбутнього, яке створить нам наша просторовiсть, коли мине епоха збирання земель. Хочеться запитати в М. Шелгунова: сьогоднi ця епоха збирання земель минула чи не минула? Чи для Росiï епоха збирання земель — вiчний стан, i хоч скiльки збирай, годуючи свою нацiональну гордiсть, а все мало й мало, бо нацiональна гордiсть хоче ще й ще. Ось яка вона загадкова нацiональна гордiсть!.. для якоï чомусь у природi не iснує чужоï нацiональноï гордостi, котру неодмiнно слiд розтоптати... Манять чужi простори, бо рiдна земля — це мачуха. То що — мiняють матiр? Але й загарбана чужа земля неминуче для них стає мачухою. То що — не тiльки своя земля винувата, а й чужа земля винувата?.. Iсторiя — мачуха, отож треба творити нову справжню iсторiю, iсторiю-матiр. Створили. То що — сьогоднiшня iсторiя вже нарештi знайдена матiр? Коли дивишся на цю сьогоднiшню iсторiю, самими ж створену, то вона ще бiльше видається мачухою. То хто чи що нарештi винуватi?! М. Шелгунов пише, що ця жадоба чужоï землi — буквально в кожному, й нiяка чужа земля не чужа, просто великорос ще не рушив тяжким походом до неï, ще не дiйшов, а рушив i дiйшов — то й пiдтвердив, що таки його. Забутий нинi лiтератор намагається усвiдомити й свою причетнiсть до творення мiфу, причетнiсть вверху стоящих, как город на горе. Вони ж бо теж вiрять у кисiльнi береги i манять уяву народу казочками про бiлу Арапiю. Такою казочкою про бiлу Арапiю, де обiцяли народу влаштувати Ельдорадо, тривалий час був славетний Амур. На Амур, на Амур! — пролунав клич. — На Амур щастя. I поплуганився на Амур сiльський люд, попер росiйський мужик. Але й Амур не догодив — грунт промерзлий, клiмат суворий, рiзкi перепади температури, а кращi землi вже зайнято. Знову знайшли не землю-матiр, а землю-мачуху, вiдтак й iсторiю-мачуху. Як не щастить — то не щастить, ото вже талан! Над цим своєрiдним таланом М. Шелгунов замислюється. И теперь Россия, если б она занялась, как следует, развитием своих умственных средств и производительных источников, могла бы быть и во сто раз умнее, и во сто раз богаче. Но пока, видно, не пришла еще пора для развития умственного, и настолько еще не пришла, что у нас есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России... Не в обиду русской цивилизации... .Мы сами (великороссы) в качестве молодой культурной силы еще ленимся и живем пока тоже только будущим. Тут мало не пiсля кожного слова хочеться ставити знак оклику: вредность умствования для России, живем пока тоже только будущим! Отже, майбутньою iсторiєю-матiр'ю, неодмiнно твореною на землi-матерi... та чомусь постiйно нема як одного, так i другого. Нацiональна футурологiя на маршi! I, як завжди, ця футурологiя озброєна до зубiв, бо як же: на маршi — й не до зубiв, iнакше й не пiдеш нiяким маршем... Вiрячи в розвиток Росiï, О. Герцен зiзнавався: ...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом русского развития. Невмирущий сфiнкс!.. Невже академiк Д. Лихачов сподiвається, що сфiнкс перестане бути сфiнксом? Власне, це запитання не до сфiнкса, це запитання самого сфiнкса, а на його запитання немає вiдповiдей. IX Есть в нашем русском православном огромном царстве небольшая благодатная землица, так небольшая, что может вместить в себе по крайней мере четыре немецких царства и Францию в придачу. А обитают в этой небольшой землице разноязычные народы и, между прочим, народ русский и самый православный. И этот-то народ русский не пашет и не сеет совершенно ничего, окроме дынь и арбузов, а хлеб ест белый, пшеничный, называемый по-ихнему калачи, и воспевает свою славную реку, назмвая ее кормилицей своей, золотым дном с берегами серебрянными. Грустно видеть грязь и нищету на земле скудной, бесплодной, где человек борется с неблагодатной почвой и падает, наконец, изнеможенный, под тяжестью труда и нищеты. Грустно! невыразимо грустно! Каково ж видеть ту же самую безобразную нищету в стране, текущей млеком и медом, как, например, в этой землице благодатной? Отвратительно! А еще отвратительнее встретить между этой ленивой нищеты обилие и при обилии отвратительную грязь й невежество! Вгадали автора розлогоï цитати? Тарас Шевченко. Повiсть Варнак. Кобзар не власною волею побував у краю, про який пише. Ось таку бiлу Арапiю вiн побачив. Рiч у тiм, що будь-яку бiлу Арапiю з фатальною неминучiстю будь-коли перетворювано ось на таку росiйську бiлу Арапiю, на таку — й не iнакшу, й мiстична iсторiя — це неодмiнно росiйська бiла Арапiя — така й не iнакша. Д. Лихачов: Нельзя уйти от самих себя... А хочеться, по-справжньому хочеться. Правду сказав поет: Умом Россию не понять, аршином общим не измерить. А жаль. В Россию можно только верить. Вiрити? Але ж вона всiм довела, й самiй собi довела, що вiрити в неï не можна. На превеликий жаль. ОРГIЯ, або ж ефект мухомора I Хмiльнi напоï на Русi — з сивоï давнини, з ритуалiв i традицiй, з державноï i побутовоï атрибутики. П'яним ритуалам, цим хмiльним традицiям, цiй нетверезiй атрибутицi вiрно служили, били та били поклони скляному божковi, — й ревне поклонiння невситимому й завжди спраглому божковi, що спiльно зi своïми вiрниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розумiня безоднi (Ф. Достоєвський) народноï душi. Iноземцi, що прибували в Московiю, неминуче мали прилу­читися до цього ритуалу, пошанувати традицiï, возалкати з чашi звичаïв. Венецiйський посол Амброджо Контарiнi (був у Москвi в 1476-1477 роках) розповiдає про аудiєнцiю у великого князя Iвана III. Пiсля необхiдних протокольних пошанувань йому пiднесено велику срiбну чашу, повну медового напою, i сказано, що государ наказує осушити ïï всю i дарує йому цю чашу. Такого звичаю, мовляв, дотримуються тiльки в тих випадках, коли хочуть виявити вищу честь послу, або ж кому iншому. Одначе йому було важко випити таку кiлькiсть — адже там було дуже багато напою! Випив лише четверту частину, а його величнiсть, помiтивши, що венецiєць випити бiльше не годен, i наперед знаючи про це його невмiння, повелiв узяти в нього чашу — i вже порожню повернути йому. Хитрий венецiєць легко вiдбувся. С. Герберштейн розповiдає, що пiд час першого посольського строку в Москвi iнколи вони у государя Василя III Iвановича обiдали навiть упритул до першоï години ночi. На прийомах подавали рiзнi напоï — мальвазiю, грецьке вино й навiть всiлякi меди. Государ на знак особливоï своєï милостi пригощав послiв зi своєï чашi. Посол вiд Габсбургiв зазначає, що взагалi на розв'язання сумнiвних справ чи на пиятику вони витрачають цiлий день i розходяться тiльки з настанням темряви. Пiсля високих аудiєнцiй iноземних послiв супроводжувано до гостиних дворiв, i цей чиновний супровiд заявляє, що йому доручено зостатися й повеселити послiв. Приносять срiбнi чашi й багато посудин, кожна з певним напоєм, i всi стараються, щоб зробити послiв п'яними, а вони прекрасно вмiють запрошувати людей до пиятики, i, коли в них нема iншого приводу до випивки, вони починають нарештi пити за здоров'я цесаря, брата його, государя i нарештi за благополуччя тих, хто, на ïхню думку, надiлений якимись чеснотами та почестями... I т. д. А ось проводжають iз Москви до Персiï голштiнця Адама Олеарiя — це вже друга чверть XVII столiття. Гофмейстер Борис Iванович Морозов супроводжує по рiчцi Москвi у маленькому човнi, далi пересiдає у великий до iноземних послiв i п'є з нашими дворянами майже до ранку, пiсля чого вiн, зi сльозами на очах, сповнений любовi й вина, попрощався з ними. В Адама Олеарiя, дипломатичного представника нiмецького князiвства Голштiнiя у Росiï, в його Описi подорожi в Московiю (цей опис зажив колись заслуженоï популярностi) знаходимо, що монастирськi служки охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що iнколи доводиться везти ïх п'яними з домiвок у монастир, що серед простого народу кращими лiками є... горiлка i часник. Звичайно, так лiкувалися ще до приïзду в 1633 роцi спостережливого й переконаного протестанта Олеарiя — так лiкуються й тепер. Чи ранiше в Росiï (а не тiльки, скажiмо, в часи Андропова чи Горбачова) велася так звана антиалкогольна боротьба? Адам Олеарiй засвiдчує, що велася. Вiн сам бачив 24 вересня 1634 року публiчну екзекуцiю, застосовану до порушникiв указу великого князя продавати тютюн i горiлку. Оголених, ïх нещадно били канчуками, якi рiзали, наче ножi, i пiсля кожного удару рясно бризкала кров. Кiлькох забили на смерть. Торговцям горiлкою на шиï прив'язали пляшки, зв'язали руки по двоє, далi з побоями вигнали з города, потiм знову пригнали до Кремля. Варварська боротьба, варварськi методи — як у тодiшнi, так i в недавнi часи, ïхня ефективнiсть не те що нульова, а завжди з iсторично вiдчутним знаком мiнус, ще одна вражаюче колоритна картина отiєï зафiксованоï Ф. Достоєвським безоднi росiйського менталiтету, вiд якоï нiколи й нiкуди не подiтися, бо так судилося, бо така не зовсiм i загадкова мiстика психiки, чиï параметри начебто не пiддаються визначенню, та як же не пiддаються, коли пiддаються, хiба що не дуже в приємних конкретних характеристиках. II Церковний собор, скликаний у 1551 роцi, знано як Стоглавий, а його сто остаточних рiшень пойменовано Стоглавом. На соборi цар Iван IV питав, а церковники вiдповiдали. Прозвучав царський докiр, що йдуть у монастир, чтобы всегда бражничать. Невидимий зелений змiй весь час лiтав на Стоглавому. Говорилося не про те, що слугам Божим не можна пити, — осуджувалося зловживання. Мовляв, з давнiх давен монасi шанували хмiльнi напоï, славлячи Вседержителя, пили розумно — одну чашу, двi чашi, три чашi, бо знали мiру, а теперки по обителях монасi не знають нiякоï мiри: аще имеем питие пьянственное, не можем воздержатися, но пием до пьянства. Собор заборонив гаряче вино (горiлку), дозволив винограднi вина. Було ухвалено, щоб церковнослужителi не билися и не лаялися и не сквернословили и пияни бы в церковь о во святой олтарь не входили, и до кровопролития не билися, бо ж Стоглавому було вiдомо, що церковнослужителi в церкви всегда пьяны и без страха стоят и бранятся и всякие речи неподобные всегда изо уст их исходят, в церквах бьются и дерутся промеж себя. Хто ж тодi чи тепер осмiлився б сказати, що Стоглавий собор 1551 року — це криве дзеркало, в якому упереджено вiдображено колективну парсуну релiгiйноï братiï? Вiдомо ж бо: неча на зеркало пенять, коли рожа крива. Цар Iван IV на Стоглавому говорив: Старец на лесу келью поставит или церковь срубит да пойдет по миру с иконой просити на сооружение. У меня земли и руги просит. А что собрал то пропьет. Не думається, що хворобливо пiдозрiливий цар перебiльшує, видаючи поодинокий випадок за повальне явище: мабуть незчисленна кiлькiсть подiбних випадкiв i творила явище, iнакше б самодержець не говорив про це на соборi. Вiдомо, що в Олександрiвськiй слободi, яку можна вважати за царську резиденцiю, було створено — зi складу опричникiв — братство монахiв, так званий опричницький монастир. За свiдченням iноземцiв, тут каждому подается еда и питье, очень дорогое и состоящее из вина и меда. Братчики-опричники зловживали всерйоз, до знемоги. У натхненно-екзальтованих зловживаннях Iван IV не пас заднiх. Пiсля зловживань — екстаз i екзальтацiя знеможливих богослужiнь. За свiдченням тих самих iноземцiв: Все, что ему приходило в голову, одного убить, другого сжечь, приказывает он в церкви. З церкви государ ходив у катiвню, з катiвнi — знову повертався в церкву. И есть свидетельство, что никогда не выглядит он более веселым и не беседует более весело, чем тогда, когда он присутствует при мучениях и пытках до восьми часов. Пiд час хмiльного застолля цар — о, ця знаменита широчiнь росiйськоï вдачi, безмежнiсть загадкового росiйського характеру! — мiг собi дозволити й ось такий веселий жарт: у нападi буйних веселощiв Iван IV облив якогось опричника вогненними щами i, милосердний, — щоб полегшити страждання бiдоласi, який конав вiд опiкiв, — заколов його ножем, i тимчасом молодецьке застолля тривало... А ще володар втiшався й iншими забавами, помiж яких особливо шанував таку: людину, яка пiдлягала осуду, зашивали в ведмежу шкуру — й цькували собачою зграєю до смертi. (У своïх вiдомих Записках про московитськi справи, С. Герберштейн так писав про його дiда, великого князя Iвана III: Во время обеда он по большей части до такой степени предавался опьянению, что его одолевал сон, причем все приглашенные были меж тем поражены страхом и молчали... для женщин он был до такой степени грозен, что если какая из них случайно попадалась навстречу, то от взгляда его только что не лишалась жизни). У сiчнi 1570 року, увiйшовши каральним походом у Новгород, Грозний вiдбув богослужiння в соборi Софiï, потiм — урочистий обiд у палатах архiмандрита, де Iван IV разом з опричниками добре набив утробу та добре захмелив мiзки та й скомандував своïм головорiзам: Гайда! — i почалася вiкопомна новгородська рiзня... Ох уже ця загадкова душа, яка, бачте, й не накинеться на iншу, не менш загадкову душу, поки не помолиться та не поб'є поклони в святому храмi, а потiм ще ж i нажереться в гостях душа хазяйськоï дармовинки, а вже далi, на десерт, i подавай ïï вурдалачому єству ще й гарячоï братньоï кровi з перетятого горла, а потiм вона знов, стражденна, проситься до святого храму, щоб там ревно молитися й бити земнi поклони, о, загадкова душа — що царська, що холопська! А хiба на схилi свого вiку цар-параноïк Iван не каявся у грiхах? Каявся, бо ж добре усвiдомлював, що його життя — це не тiльки постiйнi нiчнi оргiï з непомiрними питтям, жертям та вбивствами, а й життя його — це безумна кривава оргiя; усвiдомлював, що винен в объядении и пьянстве, а також в убивстве, душею осквернен, разумом растлен и скотен умом, Каинового убийство прешед, вiдзначився граблением неситного богатства. Та, мабуть, не всi грiхи можна було вiдпустити царевi, то сказано йому було ходити до храму Божого, i збудували йому на Кремлiвськiй стiнi навпроти входу до Храму Василя Блаженного невеличку башенку, сидячи в якiй i слухав порфироносний прихожанин богослужiння. На схилi ж свого вiку вiн навiть хотiв не те що втекти, а виïхати — як полiтичний емiгрант — до Англiï, мав з цього приводу таємнi перемови з англiйською королевою Єлизаветою. Та чи можна втекти вiд скоєного, вiд Росiï? Вiн би скоєне i Росiю носив би з собою i в Англiï. Не можна емiгрувати вiд самого себе. Життя Iвана IV — таки як нiчна безумна й п'яна оргiя. Помер вiн — як на теперiшнi мiрки — доволi молодим: лише 54 роки. Жив — як пив, i пив — як жив. При ньому царство-государство було як велика п'яна обитель, а не якiсь там окремi п'янi обителi, а не якийсь там один Звенигородський Савво-Сторожевський монастир, який вiн красномовно бичував: А на Сторожех до чего допили! Тово и за творити монастиря некому, по трапезе трава растет. Хiба ж не без знання реальноï дiйсностi, хiба ж не без щирого таланту сказано: по трапезе трава растет! I це батькував вiн, п'яний маньяк — настоятель великоï п'яноï обителi-Русi, котрий, як уже згадувалося, хворобливо каючись перед безоднею небуття i все ж таки по-християнському сподiваючись на порятунок душi, i сам себе бичував, будучи винним в объядении и пьянстве... Помер, а вiд усiєï iсторiï Росiï таке враження — наче то впродовж столiть тривало й тривало терористичне правлiння Грозного-Лютого, що то iсторiя з одного, здавалося б, неправдоподiбного монолiту, ото хiба що невiдомо, з якоï причини мiнялися iмена правителiв-самодержавцiв, якi камуфлювалися то перуками, то кринолiнами, то клинцюватими борiдками, то френчами. Слово про Хмiль Кирила, фiлософа словенського, iснує в давньоруськiй лiтературi давно, помiж iнших слiв (Слово про рахманiв, Слово про погибель Руськоï землi, Слово про князiв i т. д.). Можна сказати, що це монолог непоборного Хмелю — до всiх i завжди, хоч, звинайно, це слово проголошувалося в конкретний час до конкретних людей. У своєму монолозi Хмiль звертається до священикiв, до князiв, до бояр, до слуг, до купцiв, до багатих, до бiдних, жiнкам також радить — не водитися з ним, бо вiн сильнiший вiд усiх плодiв на землi, бо вiн вiд племенi великого i багаторiдного, мати ж його — богом створена. Хмiль застерiгає — п'янство князям та боярам землю спустошує, а людей достойних i вiльних та майстрiв у рабство повергає, а якщо хто п'яний помре, то сам собi ворог i вбивця, i причастя його ненависне богу. Звучав та звучить вiчний i справедливий монолог Хмеля, i цей монолог виголошують не тiльки непитущi, а й питущi, причiм, цiлком можливо, питущi проголошують ще з бiльшим пафосом та знанням справи, бо ж садомазохiстська хiть трохи посамобичуватися, щоб потiм — еге ж, очищеному! — знову впасти у блуд п'янства, а далi — знову в блуд самобичування, i т. д., а все те — загадкова душа, що нiяк ïï не впросиш i не вблагаєш, не навернеш на путь iстини нi заклинаннями, нi молитвами, нi такими от химерно своєрiдними очищеннями. Як то мовиться, говори хоч до гори!.. Оце по-нашому говори хоч до гори цiкаво потрактовано як акт самоусвiдомлення в Братах Карамазових Ф.Достоєвського. А саме — у обвинувальнiй промовi прокурора Iпполита Кириловича на судовому процесi. Зокрема: Платить мы ужасно не любим, зато получать очень любим, и это во всем. О, дайте, дайте нам всевозможные блага жизни (именно всевозможные, дешевле не помиримся) и особенно не препятствуйте нашему нраву ни в чем, и тогда и мы докажем, что можем быть хороши и прекрасны. Мы не подлы, нет, но, однако же, подавайте нам денег, больше, больше, как можно больше денег, и вы увидите, как великодушно, с каким презрением к презренному металлу мы разбросаем их в одну ночь в безудержном кутеже... мы натуры широкие, карамазовские — я ведь к тому и веду, — способные вмещать всевозможные противоположности, и разом созерцать обе бездны, бездну над нами, бездну высших идеалов, и бездну под нами, бездну самого низшего и зловонного падения. Вспомните блестящую мысль, высказанную давеча молодым наблюдателем, глубоко и близко созерцавшим всю семью Карамазовых, господином Ракитиным: Ощущение низости падения так же необходимо этим разнузданным, безудержным натурам, как и ощущение высшего благородства, — и это правда: именно им нужна эта неестественная смесь постоянно и беспрерывно. Две бездны, две бездны, господа, в один и тот же момент — без этого мы несчастны и неудовлетворены, существование наше неполно. Мы широки, широки, как вся наша матушка Россия, мы все вместим и со всем уживемся! Одкровення Iпполита Кириловича близькi до iстини, вони близькi до одкровень самого Ф. Достоєвського — i в тому, що стосується безоднi. Волею невситимоï долi ми маємо давно й невдячну можливiсть судити про цю росiйську безодню не збоку, послуговуючись умовиводами стороннiх спостерiгачiв, а таки з безоднi, яку нам даровано з ласки старшого брата — русифiкатора, хоч ми туди начебто не просилися, а тепер не просимося тим паче. I як то ведеться в цiй самiй безоднi, ми добре знаємо, i, звичайно ж, не хотiли б знати, нам i своïх проваль у своєму менталiтетi вистачає, самi собi ради не дамо, а тут iще оцi чужi постiйно дiючi вакууми у стосунках мiж етносами, а тут iще торрiчелевi пустоти в мiждержавних зв'язках, а тут iще чужi космiчнi чорнi дiри, що зi смертельною невiдворотнiстю затягують споконвiчне витворений лад нашоï душi!.. Як то впливає на нас, як то позначається на нас московсько-росiйська бездна высших идеалов — судити вкрай важко, бо ïх, здавалося б, нами не помiчалося, й, очевидно, ця бездна высших идеалов нам як не загрожувала, так i не загрожує, отож нам, ясна рiч, так i не вдасться звiдати вкрай запаморочливих i таких необхiдних для самоствердження росiйського менталiтету польотiв помiж безднами, а нам, з усього видно, судилося звiдати лиш одну московсько-росiйську бездну самого низшего и зловонного падения, але ж такi обставини прирiкають i нас — помимо нашоï волi та бажань — на спiвiснування з речами страхiтливими, на прищеплення нам дiï чужого наркотичного зiлля, на необхiднiсть iснування в убивчих мiазмах: ощущение низости падения так же необходимо... нужна эта неестественная смесь постоянно и беспрерывно. Гаразд, хай так, вам це потрiбно — це ваша проблема. Але навiщо всi цi бездны здалися нам, чи будь-яким iншим народам теперiшнього так званого СНД? Хай Господь порятує нас, хай Господь порятує всiх, хай Господь порятує i вас, хоч i iнтелiгент-патрiот з усiєю академiчною гiркою (?) обiзнанiстю й заявив, що нельзя уйти от самих себя... Не можна — й водночас, здається, не треба, що ж дiяти, як порятуватись? Iпполит Кирилович знав, що казав: Платить мы ужасно не любим, и это во всем. I хоч би яке усвiдомлення необхiдностi розплатитися за векселями в рiзнi iсторичнi моменти навiдувало бодай окремi голови в родинi старшого брата, але ж — не розплачувався нiхто й розплачуватися не хоче. Бо не в природi. Бо якби розплачувалися, то вже була б iнша природа, перед якою проблема розплачуватися нiколи б не поставала в такiй нерозв'язнiй формi, нерозв'язнiй — бо ж не в особливостях нацiонального характеру. ...и это во всем. А хто ж заперечує?! Кутеж... як то мовиться, в Братьях Карамазовых. III В славнозвiсну Волгу впадає рiка Сура, у Сури є притока П'яна — це пiвденнiше Нижнього Новгорода. В Симеонiвському лiтописi збереглася розповiдь про побоïсько на рiчцi П'янi. Власне, йдеться про 1377 рiк, про сутичку росiйських оружних сил з ординцями. Вiддамо належне хоробростi московитiв, але в Повiстi про побоïсько на рiцi П'янi мовиться не так про ïхню хоробрiсть, як про iнше. Царевич на iм'я Арапша перейшов iз Синьоï Орди за Волгу, замисливши похiд на Нижнiй Новгород. Великий князь володимирський i московський Дмитро Iванович (вiн же пiсля Куликовськоi битви Дмитро Донськой) послав проти ворогiв рать володимирську, переяславську, юр'євську, муромську, ярославську. И собралось великое войско, и пошли они за реку за Пьяну. И пришла к ним весть о том, что царевич Арапша на Волчьей Воде. Они же повели себя беспечно, не помышляя об опасности: одни — доспехи свои на телеги сложили, а другие — держали их во вьюках, у иных сулицы оставались не насаженными на древко, а щиты и копья не приготовлены к бою были. А ездили все, расстегнув застежки и одежды с плеч спустив, разопрев от жары, ибо стояло знойное время. А если находили по зажитьям мед или пиво, то пили без меры, и напивались допьяна, и ездили пьяными. Поистине — за Пьяною пьяные! А старейшины, и князья, и бояре старшие, и вельможи, и воеводы, те все разъехались, чтобы поохотиться, утеху себе устроили, словно они дома у себя были. Цю розкiшну розлогу цитату з Симеонiвського лiтопису наведено з тiєю лише метою, що лiтописна розповiдь органiчно лягає у контекст розмови про росiйський нацiональний характер. Тут усi деталi, всi подробицi точнi й правдивi, тут мальовничi штрихи до народного портрета, тут дiагнози-присуди, що цiлковито виявляють так звану душу, котра, очевидно, нiяк не є загадковою душею, а лише здається загадковою в силу своєï алогiчностi й абсурдностi (бо ж i беспечная, як справедливо зазначає патрiот-академiк Д. Лихачов). Але ж тут коронною деталлю, котра насправдi є не такою вже й деталлю, навiть з епiтетом — коронна, є оце вiдчайдушно-молодецьке, що не осягається глуздом i виходить за межi будь-якого глузду: пили без меры! Звичайно ж, поганые князья мордовские подвели тайно рать татарскую из мамаевой Орды на князей наших. Зав'язався бiй, у якому великое войско не змогло чинити опiр, вдалося до втечi. У рiчцi П'янi потонув князь Iван — син Дмитра Донського. Татари перемогли, вчинили страхiтливi розбоï та погроми, взяли Нижнiй Новгород, тут людей перебили, а город весь, и церкви, и монастыри сожгли, и сгорело тогда в городе тридцать две церкви, а волостi спалювали, и бесчисленное количество женщин, и детей, и девиц повели в полон. Аж надмiрно широка та безпечна росiйська душа — чи не вiд цiєï безпечностi й широти страждає вона дуже часто значно бiльше, нiж вiд пiдступностi своïх явних, а то й вигаданих супротивникiв? Та й коли вже виходити на новий щабель вiдвертостi, то загадкова росiйська душа нi вiд кого так не страждає, як сама вiд себе, що чи не всi ïï болi та страждання йдуть таки вiд себе самоï; в нiй таки криються, в нiй зосередженi, ïï колотять, споконвiчне прирiкаючи на страждання, i як тут зарадити справi, як порятуватися, як вирватися з зачарованого кола — й чи можливо вирватися, чи доцiльно так запитувати? Як то в генiального украïнця Гоголя, який зачудовано торопiв, намагаючись збагнути незбагненне: Русь, дай ответ!... Не дает ответа... Здавалося б, не душа, а якась посейбiчна скарбниця потойбiчноï мiстики (а яка й чия душа не є мiстичною скарбницею?), здавалося б, у всiх своïх iндивiдуальних вираженнях вона iрреальна й iррацiональна (а яка й душа не iрреальна й не iррацiональна?). До речi, з повiстi про Мамаєве побоïсько довiдуємося, що звiстка про наближення незчисленних ординських сил заскочила великого князя Дмитра Iвановича пiд час пиру, коли вiн пив чашу за свого брата Володимира Андрiйовича. IV В Описании земли Камчатка, сочиненное Степаном Крашенинниковым, видання 1755 року, знаходимо розповiдь про камчадалiв. Як вони зловживали мухоморами, ...мочат его в кипрейном сусле, и пьют оное сусло, или и сухие грибы свернув трубкою целиком глотают, который способ в большем употреблении. Помiрковане вживання — чотири гриби, чи й менше, а для повного оп'янiння ïли до десяти грибiв. Перша й значна прикмета, що мухомор дiймає, це дергание членов, яке наступає десь через годину, й тодi п'янi марять, як в огневицi-лихоманцi, ïм увижаються жахливi видива або ж веселi — залежно вiд темпераменту: однi скачуть, другi танцюють, третi плачуть, кого переймають великi страхи, кому шпарка видається дверима, хто ложку води має за море. Вдаренi меншою дозою вiдчувають легкiсть, бадьорiсть, веселiсть, вiдвагу. Вважалося, що всi цi аномалiï — за наказом мухомора. Якби за п'яними не було нiякого нагляду, вони б наклали на себе руки. Хтось там розпоров собi живiт, а хтось роздушив яйця — й помер. П'яному вiд мухомора не давали мочитися на долiвку, пiдставляли посуд, мочу його випивали — й так само казилися, як i тi, що ïли гриби. Отже, туземцi вмiли довести себе до кондицiï на мiсцевому матерiалi, вдаючись до своïх традицiй. Проте росiяни, звичайно, принесли й своï традицiï, i ïхньою зброєю теж заходилися русифiкувати край. С. Крашенiннiков свiдчить: Что касается до питья, то камчадалы не знали кроме воды до самого свого покорения: для веселья пивали они мухомор в воде настоянный... а ныне пьют и вино, как и тамошние жители, и совсем на нем пропиваются. Значить, цивiлiзацiя алкоголю разом з росiйською експансiєю повинна була прийти — й цивiлiзацiя алкоголю таки неминуче прийшла до всiх народiв Росiï — хай то малi народи Сходу чи Пiвночi; хай то дикуни Пiвдня, а насправдi — багатовiковi мусульманськi цивiлiзацiï, хай там язичництво чи буддизм. У 1913 роцi В. Налiвкiн у нарисi Туземцы раньше и теперь, пишучи про Туркестан, про колонiзацiю краю та примусову русифiкацiю мiсцевого населення, зокрема, зупиняється на такому аспектi. Вiдомо, що згiдно iз законами ширiату вживання алкоголю переслiдувалося й осуджувалося, але ж — у край прийшли росiяни! В. Налiвкiн пише, що п'янство серед туземного населення стало доходити до неймовiрних розмiрiв. У святковi днi не можна було вийти на вулицю, не наштовхуючись майже щохвилинно на п'яних i пiдпилих туземцiв, що носилися по росiйських i туземних мiстах, розвалившись у звозчицьких екiпажах, з голосними й не завжди пристойними пiснями, очевидно, наслiдуючи росiйських п'яних майстрових та солдатiв. Тi самi п'янi валялися на лавках мiських бульварiв. Повсюдно посилювалося злодiйство, торговi обмани i загальна, так би мовити, розпуста... Люд, який недавно голосно вiтав свободу вживання гарячих напоïв, уволю накуражившись, перебував у станi тiєï вибитостi з колiï, того морального похмiлля i невдоволення самим собою, за якого достатньо одного вмiлого окрику для того, щоб погнати це стадо в будь-якому напрямку. Як результат тотального оп'янiння — атрофовано розум, волю, нацiональну гiднiсть, як результат — людське стадо, яке можна гнати будь-куди й будь-якими засобами, бо це людське стадо вже не здатне вiдiбрати батога чи канчука для власного поганяння. М. Шелгунов у книзi Очерки русской жизни, видання 1895 року, пишучи про росiйську колонiзацiю Кавказу, не може не помiтити того самого, що й В. Налiвкiн у Туркестанi: Являясь на Кавказ в качестве культурной силы, русский вносил и свой обиход, и свои привычки, и свои деревенские и общественные порядки. Кабатчик, поэтому, должен был играть на новом месте важную роль и выдвигаться в качестве первого пионера русской цивилизации. Вместе с кабатчиком развивалось и пьянство, а за ним шли традиционный русский волостной писарь и старшина (атаман). Кабатчик устанавливал основы легкой наживы, а писарь и атаман — основы гражданских отношений. I тому подiбне. Стомливо наводити незчисленнi цитати й свiдчення, як споювались племена й народностi в тундрi чи в лiсотундрi — аби шляхом споювання i обману вiдiбрати плоди трудящих рук, забрати в наложницi ïхнiх жiнок i дочок, вiдiбрати багатства землi — ïхньоï таки справдi землi обiтованоi. Цивiлiзацiя алкоголю несла виродження та зубожiння — як колись, так i тепер, спричинялася i спричиняється до виродження та зубожiння, а нагому-босому шумить разбой, як мовлено в Повести о Горе-Злосчастии, i там же: не быть бражнику богату. Ми знаємо, яким скаженим п'яницею був Петро I — гордiсть росiйськоï iсторiï, i як водночас вiн боровся з п'янством. Знаємо про сухi закони, про монопольне право держави на продаж горiлки, про монопольки. Знаємо, як Сталiн з допомогою горiлки i споювання народу будував соцiалiзм. Знаємо, як в iм'я побудови свiтлого майбутнього Горбачов та Лiгачов боролися з п'янством — i в зв'язку з цим у яку прiрву впав державний бюджет, бо на горiлцi та п'яному народi цей бюджет i тримався, як трималися й п'янi вiзiï про свiтле майбутнє. Вогняна вода — як напалм! — котилася й котиться по однiй шостiй земноï кулi, де, як сказав у минулому столiттi американець Г. Кеннан, усе тримається на церквi й на кабаку. О, п'яна Русь-тройка!. Русь, дай ответ! Не дает ответа. Ну чим не тотальний ефект мухомора?! Москва-Петушки — як писав проникливий i мудрий В. Єрофееєв. V Вiдомий американський письменник Георг Кеннан побував у Захiдному Сибiру в 1885 роцi — щоб познайомитися з системою тюрем i становищем в'язнiв. Його книга Сибiр! зажила гучного розголосу, ïï було перекладено на мови всiх європейських держав. Iз живого конгломерату його вражень, що цiкавi й сьогоднi, виберу лише окремi — в планi розмови. Неспроста, звичайно, вiн говорить про два великi росiйськi заклади — церкву й кабак, ставлячи церкву на перше мiсце, хоча цим зовсiм не звеличує аж так мiсце церкви, й аж так не применшує мiсце кабака: поставлено ж поряд, як рiвновеликi величини! Й спостережливий американець не помиляється — до такого вiдкриття доходили як до нього, так i пiсля нього. Не можна, не жахаючись, читати про сибiрськi тюрми й сибiрську каторгу, але водночас не можна, не жахаючись, читати в Георга Кеннана про сибiрську волю, про сибiрське село, яке страшенно схоже на тисячi й тисячi iнших. Села... складалися, звичайно, з двох рядiв iзб, що тягнулися на двi-три верстви вздовж брудноï сiльськоï вулицi, без будь-якоï прикмети рослинностi. Єдиною зеленню була ялинова гiлка, яка висiла над входом до кабака. Кабаки цi, що носять масу всiляких назв, являють для держави дуже важливе джерело прибутку, а мужикiв доводять до торби; вони однi виною цього запустiння й злиднiв, якi кидаються спостерiгачевi в очi при виглядi села на великому сибiрському трактi. У Захiдному Сибiру припадає на одну школу 30 кабакiв, а в Схiдному Сибiру — навiть 35. У краïнi, де мiж можливiстю вчитися i нагодою напитися iснує таке спiввiдношення, не можна вимагати порядностi, охайностi i благополуччя. Книга Сибiр! Г. Кеннана i Архiпелаг ГУЛАГ О. Солженiцина перегукуються, об'єднуючи начебто двi несумiснi дiйсностi — царську й секретарську, та насправдi це одна каторжна дiйснiсть, що належить одному народу, який породжує деспотизм зi свого нутра, i який потребує деспотизму на своï голови. Уже з прикiнцевих сторiнок цього ГУЛАГу минулого столiття хочеться переказати один розкiшний епiзод — тут якраз i йдеться про двi такi рiвновеликi величини, як кабак i церква: я помiняв ïх мiсцями, бо i в розповiдi американця так. Не доïжджаючи до Чити миль п'ятдесят, у селi Туриново-воротному, ïдучи на перекладних, не могли помiняти коней, бо всi жителi цього села без винятку були п'янi. По вулицях лiтали сани з парубками та дiвчатами, що в спiвах надривали горлянки. Поштова iзба — переповнена розпашiлими вiд горiлки людьми. Нiде нi поштмейстера, нi ямщика, а староста був такий п'яний, що не мiг триматися навiть з допомогою костура. Г. Кеннан довiдався, що мiсцевий священнослужитель стiльки заклав за галстух, що його вiдправили додому на санях. Усi жителi села були п'янiсiнькi в дим — хто ж запряже коней? Крiм гостей i якогось грудного маляти, не було жодноï тверезоï iстоти. Батько цiєï дитини, молодий офiцер, був п'янiсiнький — i збирався в дорогу. Вiн зняв зi стiни свою шаблю й передав ïï урочисто своïй дружинi з проханням покласти в сани. П'янiсiнька його дружина вiдмовилась, то вiн театральним жестом притиснув шаблю до грудей i сказав, що покладе ïï сам — свою першу наречену — та й зразу ж випустив шаблю з рук i навряд би чи пiдняв без допомоги другоï нареченоï. Нарештi, вдалося знайти п'яного старосту, якому довго довелося втовкмачувати, що потрiбнi конi. Той записав Г. Кеннана як людину з Сусiднiх Штатiв. Вийшли надвiр, староста закричав: Андрiю! Коней! У вiдповiдь — дикий смiх п'яного натовпу. Староста поскаржився: Вони всi п'янi! Це кара Божа!. Минав час, нарештi молодий офiцер перецiлував усiх жiнок у кiмнатi i подався до саней, за ним — жiнка з дитиною i шаблею в руках. Появилися два п'янi священики, пересiли з дрожок на поштовi сани, до божевiльне п'яних мужикiв, та й поïхали. Вже було втрачену всяку надiю виïхати, коли появився один, цiлком тверезий ямщик i сказав, що коней знайдено. П'яний чиновник, увiйшовши в чиновницький раж, накинувся з лайкою на нещасного ямщика й оштрафував на 50 коп.: напевне, за його тверезiсть або за те, що вiн осмiлився запрягти коней! Зрештою, виïхали з села, яке втратило глузд. Що ж тут сталося? <з>- Тут освячували нову церкву, — сказав ямщик серйозно. — Освячували церкву! — вкрай здивувався американець. — Хiба тут скрiзь отак освячуються церкви? - Я не знаю... П'ють iнколи. Пiсля молебну було гуляння, дехто напився. - Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всi. Ви єдиний тверезий чоловiк у всьому селi. Як це пояснити? — Я не християнин, — вiдповiв вiн холодно, — я бурят. I Г. Кеннан так завершує цей епiзод: Єдиний тверезий чоловiк на все село з населенням у 300-400 чоловiк був язичник, i цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що вiн не напився п'яний, як iншi добрi громадяни i не виявив цим своєï поваги до новоï будiвлi i до святоï православноï церкви. Церква i шинок — двi пiдвалини нацiональноï свiдомостi. Ось зi Слова про бражника: Быть неки бражник и зело много вина пил вовся дни живота своего, а всяким ковшом господа бога прославлял и часто в нощи богу молился. Як то мовиться украïнською — скляний бог. VI Звичайно, були й спiвцi начебто помiркованого всенародного зловживання: мовляв, хоч i п'ють, але мало, знають мiру, не втрачають голови, та й випите йде лише на користь. Петербурзький професор (у Петербурзi вiн перебував бiля самого джерела, що проливало агрономiю на Росiю) Олександр Енгельгардт волею долi опинився в селi, де заповзявся до втiлення своïх iдей господарювання. Менi потрапила до рук його книжка Из деревни. 12 писем. 1872-1887, видання Суворiна, 1897. Професор-практик зiзнається, що в столицi перед вiд'ïздом у село йому передрiкали: зiп'ється неодмiнно. У селi ж вiн: Выпиваю рюмку, другую за обедом, нужно же что-нибудь пить, когда настоящего вина нет; випиваю и за ужином, но все-таки не спился, потому что никогда не опохмеляюсь, а отпиваюсь по утрам чаем. Отже, потрохи пив, але з розумом. Ось як iз розумом, на його переконання, п'є росiйський мужик. О. Енгельгардту вiдомо, що коли хто в Росiï втратить службу й опиниться в селi, то з нудьги починає пити — й неминуче спивається. За звичай всi починають з того, що випивають тiльки за вечерею, потiм звикають випивати й за обiдом, потiм потрохи звикають похмелятися вранцi — горiлку натщесерце. Це так вiдбувається з тим, хто не працює. Але професор впевнений: Работающему мужику нипочем, даже полезно выпить стакан водки в пять часов утра перед завтраком. Мабуть, важко сперечатися з професором про користь склянки горiлки о п'ятiй ранку, вкрай важко... <з>При случае мужики, бабы, девки, даже дети пьют, шпарко пьют, даже пьяные напиваются (я говорю даже потому, что мужику много нужно, чтобы напиться пьяным — два стакана водки бабе нипочем), но это не пьяница... Мне случалось бывать и на крестьянских сходках, и на съездах избирателей землевладельцев — право, не могу сказать, где больше пьют. Числом полуштофов крестьяне, пожалуй, больше выпьют, но необходимо принять в расчет, что мужику выпить полуштоф нипочем — галдеть только начнет и больше ничего. Проспится и опять за соху. Я совершенно убежден, что разные меры против пьянства... суть меры ненужные, стеснительные, бесполезные... пишется в газетах о непомерном пьянстве... мужик, даже и отпетый пьяница — что весьма редко — пьющий иногда по нескольку дней без просыпу, не имеет того ужасного вида пьяниц, ведущих праздную и сидячую комнатную жизнь, пьяниц с отекшим лицом, дрожащими руками, блуждающими глазами, помраченным рассудком... Выпьют по два стакана подряд (чтобы скорей в голову ударило)... Костик у него из-за пояса топор вытащит и тотчас пропьет, да еще угостит обкраденного... I т. д. Так О. Енгельгардт спiває панегiрики непитущому росiйському селу, захоплюючись злодiєм Костиком, який не просто злодiй, не просто пияк, а ще й широка натура, й. не просто широка, а ще ж артистична, в цiй артистичностi й виявляється народ: Костик сокиру вкраде, зразу проп'є — та ще й обкраденого пригостить! Артистизм безоднi, що тут iще можна не розумiти, i як не захоплюватися артистизмом... Отак, бачте, спростовується i заперечується ефект мухомора на росiйському грунтi. VII Ще зi шкiлькоï лави пам'ятається твiр невiдомого атора XVII столiття Повесть о Горе-Злочастии. (Менi ось трапило до рук видання 1985 року, пiслямова академiка Д. Лихачова). Тут мовлено: Человеческое сердце несмысленно и неуимчиво. Цитати звiдси так i просяться. Не ходи, чадо, в пиры и братчины, не садися ты на место болшее, не пей, чадо, двух чар за едину, не прелщайся, чадо, на добрых красных жен. Не думай украсти, ограбити, и обмануть, солгать, и неправду учинить. Не прелщайся, чадо, на злато и серебро, не збирай богатства неправого... Не безчествуй, чадо, богата и убога, а имей всех равно по единому. А знайся, чадо, с мудрыми и с разумными водися, и з другими надежными дружися, которые бы тебя злу не доставили. Це з порад батька-матерi своєму добру молодцу. Але ж коли це який-небудь Васька Буслаєв та слухав свою матiр, а не святкував свою споконвiчну буслаєвщину! Коли це вiн слухав голос тверезого глузду! Коли виривався з моделi!.. I ось якийсь незваний брат — зазвал его на кабацкий двор, завел его в избу кабацкую, поднес ему пару зелена вина и крушку поднес пива пьянова... хошь и упьешся, братец, допьяна, ино где пил, тут и спать ложился... принимался он за питья за пьяныя испивал чару зелена вина, запивал он чашею меду сладкова, и пил он, молодец, пиво пьяное, упился он без памяти и где пил, тут и спать ложился. Долю свою й конем не об'ïдеш, що бiльше конем править Горе-Злочастие: а гнездо мое и вотчина во бражниках. Воно, Горе, розбило йому весiлля, постало в кабак — сошел он пропивать свои животы, i так глумиться й знущається Горе з цього блудного сина, що й не втямиш: поневiряється вiн волею Горя, чи Горе тому незнищенне, що на його вiк-перевiк вистачало, вистачає i вистачить бражникiв (а гнездо мое и вотчина во бражниках). I ще довго невiдчiпне Горе править героєм (молодец пошел пеш дорогою, а Горе под руку под правую, научает молодца богато жить, убити и ограбить, чтобы молотца за то повесили или с каменем в воду посадили) — аж поки той постригся в монастир. Амiнь. У пiслямовi, аналiзуючи Повесть о Горе-Злочастии, академiк Д. Лихачов пише про те, що в руськiй книжностi XI-XVI ст. вiддзеркалились переважно iдеï вродженоï долi, долi роду. А з пробудженням iнтересу до людини вже кристалiзується нове уявлення про долю — iндивiдуальну, коли доля прив'язується до людини в силу випадку чи з ïï особистоï волi. I, мовляв, молодця явлено в повiстi жертвою власноï долi, i цю долю персонiфiковано як Горе-Злочастие. I, мовляв, коли в родовому суспiльствi народнi уявлення про судьбу-долю неодмiнно пов'язано з родовою, вродженою судьбою, й цi уявлення виникли у зв'язку з культом предкiв, то вони мiняються в нових умовах, з розвитком iндивiдуалiзму, iдеєю особистоï долi, яка iндивiдуально властива тiй чи iншiй людинi, долi не вродженоï, а начебто навiяноï збоку, i в характерi цiєï долi винуватий сам ïï носiй. На мою думку, i так — i не так, бо це таки винуватий носiй, з нього знiмати вину не можна, але ж... нiяк не забувається стаття академiка Д. Лихачова з ж. Новый мир, надрукована через десять рокiв пiсля статтi про Горе-Злочастие пiд назвою Нельзя уйти от самих себя..., i в цiй статтi автор пише не про те, що нинiшнi великороси-iндивiдуали повиннi б вiдiйти вiд своєï iндивiдуальноï ментальностi (звичайно, i про це теж), а пише все-таки про те, що народовi годилося б бодай трохи позбутися своєï споконвiчноï ментальностi. Отже, перечитуючи його статтю десятирiчноï давностi, я так само вписую героя повiстi в контекст тотального народного характеру, як вписую Ваську Буслаєва чи Єрмака, бо, звичайно, герой Повести о Горе-Злочастии iндивiдуал, але ж вiн мiцно i знайоме вмонтований у контекст народного характеру — таки тяжить до культу предкiв, i тут етнос i його окремий представник, як завжди, приречено єдинi... нельзя уйти от самих себя... та вже бодай трiшки обнадiйливе, що задумуємося над цiєю бiганиною вiд себе — в iм'я самих себе... знову ж таки — тiльки в iм'я самих себе... чи не тiльки? VIII З давньоруськоï лiтератури добре вiдомий жанр усiляких повчань-звернень до простолюдинiв, якi можна б назвати морально-етичними напучуваннями-бичуваннями. Скажiмо, вiдоме Повчання Мойсея про надмiрне п'янство. Мойсей — новгородський iгумен, помер у 1187 роцi. Iгумен Мойсей гнiвно осуджує пороки (якi, звичайно, не дають увiйти в царство небесне), пропагуючи: сну свое время и мера, желанию пищи и время, и мера, и питью свой срок и умеренность, потребности женщин время и мера... насколько больше нас кони, насколько быстрее нас пес, а каждый из этих животных, как видим, в еде и в питье пренебрегает обжорством... а на избыток желанья узду налагать воздержания... Зрозумiло, не було б предмета розмови — не було 6 i самоï розмови, не було б порокiв — не було б пророкiв для ïхнiх бичувань, не було б порiвнянь пастви з тваринами на користь таки тварин, помiж яких i не треба проповiдувати узду воздержанья. Ось Повчання мудрого єпископа Бiлгородського, яке начебто належить єпископу-фiлософу Григорiю з пiдкиiвського Бiлгорода, жив приблизно тодi ж, що й новгородський iгумен Мойсей. Мудрий пастир Григорiй — вiн рече й мудре повчання, сказати б, непроминального значення, i, знову ж таки, не було б предмета розмови — не було б самоï розмови, та що дiяти пастиру, коли паства не своïй людськiй подобизнi належить, а пороку, з непередаваною щирiстю i втiхою служить пороку, себто дияволу? I єпископ Григорiй викриває та звинувачує з традицiйним — з часiв сивих по нинiшнi часи — пафосом, який i в даному разi так i хочеться порiвняти з бiблiйним бiсером. Актуальне повчання — як для Росiï Єльцина, так i для Украïни Кучми. ...и вы же все, сколько вас душу имеет человеческую и еще не совсем звероподобны... Как же я, видя не один лишь дома, но весь город... но и окрестности его погорающими, полностью сожженными, и не как от огня дерево, но от пламени погибающих, — то не восскорблю ли душою и, насколько есть во мне силы, не попытаюсь ли загасить пламя? Что же это за пламень? Скажите вы мне: не тот ли, которым ви наполняетесь, когда пьете вино и мед или иные безмерно, так что как-будто от какого огня выгораете?.. в вас бесы ликуют и сатана торжествует в вас и радуется пьянству, чтимому вами; все будто богом неким захвачены им, и детям своим вы велите поклоняться пьянству. И тот лишь считаете праздник славный, если лежат все, будто мертвые спьяну, как идольд, — с разверстыми ртами, но языками безгласными, с очами открытыми, но не видящими, с ногами, которые не могут ходить!.. плоть лишь у пьяниц там, где должен быть дух... пьяница духа святого прогонит... пороков исполнен и нечистот, пьяница ни о каком благе не помышляет... Я рыдаю и плачу от того, что больше Христа вам угоден дьявол, ибо ему вы творите радость. Когда вы упьетесь, тогда вы блудите и скачете, кричите, поете и пляшете, и в дудки дудите, завидуете, пьете чуть свет, объедаетесь и упиваетесь, блюете и льстите, злопамятствуете, гневитесь, бранитесь, хулите и сердитесь, лжете, возноситесь, срамословите и кощунствуете, вопите и ссоритесь, море вам по колено, смеетесь, крадете, бьете, деретесь и празднословите, о смерти не помните, спите много, обвиняете и порицаете, божитесь и укоряете, доносите... Да и плясунья жена — сатанина невеста, супруга дьяволу... Ведь ясно, что пьяного, смрадом рыгающего, бог так же не любит... И совсем того не стыдящихся, но даже гордящихся!.. продаетесь пьянству, которое идолов хуже... чем отличаетесь вы от неверных, когда напиваетесь до опьянения?.. И говорите: Тогда только праздник хорош, если на несколько дней мы упьемся!.. выплачьте, каясь в ваших излишествах, иначе закроется царство небесное... будут вас мучить бесконечное время в негасимом огне! Хiба ж прислухалися до iгумена Мойсея та до єпископа Григорiя, до тисяч i тисяч iнших єпископiв, iгуменiв, рiзних священослужителiв, заплакали й покаялися, — чи горять, як i горiли, в геєнi огненнiй? Не прислухалися, не покаялися, горять — як i горiли. Й горiтимуть. I рiч у тому, що самi ж бо розпалюють той непогасний вогонь, про який так вражаюче мальовничо говорив єпископ Григорiй ще у XII ст. I нi самi не беруться погасити, нi пастирi не в змозi погасити, бо ж була, бо ж постiйно є оця бiсiвська необхiднiсть пекельного полум'я, необхiднiсть самопiдпалювання, необхiднiсть самоспалювання — i ця предковiчна риса додає один з найвиразнiших штрихiв до народного портрета (вона i є джерелом жахливоï енергiï), додає до творення вiковiчноï садомазохiстськоï колективноï акцiï... Тогда только праздник хорош, если на несколько дней мы упьемся! Якби ж то хотiлося тiльки на кiлька днiв. А то ж хочеться вiдчувати життя не просто як свято, а життя може стати святом лише з допомогою випитоï горiлки, отож i хочеться пити усе своє життя, хочеться пити iз столiття у столiття — i що там до всiляких моральних табу чи християнських заборон, коли ïхня цiннiсть — така iлюзорна, а цiннiсть п'яного свята — цiлком реальна, а вселенська цiннiсть свого п'яного єства на цьому п'яному святi — ще реальнiша, ще необхiднiша, бо ж — гуляє душа, яка й здатна почуватися душею лише гуляючи! I згадаймо Ф. Достоєвського: росiйська людина потребує ще й таких страждань — як самоочищення? I знову ж таки — яке вже тут самоочищення, а в такiй фiлософiï — на тлi столiть i столiть — чомусь бачиться лише фiлософiя самовиправдання, коли, незважаючи нi на що — невситимо хочеться самозамилування, самоiдеалiзацiï i — дозволю собi словотвiр — самомесiанства, бо ж чомусь без цього нiяк не хочеться iснувати просто та ясно, поряд з iншими, здавалося б, простими i ясними, не месiанського самопокликання й месiанського самозвеличення. IX У прекраснiй тетралогiï Ф. Абрамова Брати й сестри зустрiчаємо Єгоршу-баляндрасника й шалапута, залицяльника й п'яницю, не позбавленого чоловiчого шарму, не позбавленого i рис типовоï росiйськоï людини взагалi й особливо — колгоспноï епохи. Побурлакувавши по свiтах, нарештi повертається в рiдне Пекашине до друзiв-алкашiв. ... балачка на якийсь час пiшла на суто чоловiчий манiр. Скрiзь побував Єгорша, весь Сибiр уздовж i впоперек об'ïздив i жiнок усяких перебрав — не злiчити. - А сибiрячки... вони як? З яких бiльше нацiïв? — уточнював запитання за запитанням Фiля (вiн розхвилювався так, що заïкатися почав). — А всяких там нацiïв вистачає. I росiяни, i казахи, i чукчi, i корейцi... - I ти це... — у Фiлi голос вiд заздрощiв затремтiв. - Еге, еге, це... А богобоязливому Овсiю Мошкiну вiн у п'яному захватi розповiдає: Ух, скiльки я цих жiнок та дiвок перебрав! У всi нацiï, у всi народи залiз. Таке собi завдання поставив, щоб усi взнати. Казашки, нiмкенi, корейки, якутки... Бухгалтерiю треба заводити, щоб усiх перелiчити... Одна святенниця менi на Сахалiнi трапилася — ну стерво! Без молитви та без хреста на це дiло нiяк!.. П'яний Єгорша, оця простонародна безпосереднiсть, вихваляється, гордий — у всi нацiï, у всi народи залiз, таке собi завдання поставив, а скiльки й де позалишав байстрюкiв — i не згадає, i не скаже... А мiльйони таких алкашiв, як Єгорша?.. Щира, вiдкрита душа росiйськоï людини, якiй не дано нi осмислити, нi усвiдомити. Ось така собi запрограмована безодня! Ще не можу не згадати й одне чудове оповiдання В. Астаф'єва — забулася назва. Машина, що взимку роз'ïждженою-розгаслою дорогою везла в сiльську лавку повний кузов ящикiв зi шмурдяком найнижчоï якостi, перевернулася, пляшки з вином розбилися, все це позамерзало в снiгу. Як тiльки про аварiю довiдалися мужики, всi рвонули за село, авжеж, не для того, щоб пособити в аварiï. Всi. накинулися на товар — пили з уцiлiлих пляшок, з розбитих, ïли п'яний снiг, ведучи принагiднi п'янi балачки та дурiючи мiзками доти, доки вистачило бою. Ось така оргiя. Колоритна? Здавалося б, колоритна, але ж — таки буденна, коли помiркувати. Абрамовського Єгоршi, звичайно, там не було, хоча цiлком мiг бути. Хiба оповiдання росiянина В. Астаф'єва про село кiнця XX столiття не перегукується з розповiддю американця Г. Кеннана про п'яне село кiнця XIX столiття? I таких документальних чи художнiх свiдчень можна наводити сотнi й тисячi, вiдмiннiсть може бути в деталях, тiльки не в сутi, суть — незмiнна в усi столiття що при царях, що при секретарях. Ефект мухомора i нинi, й прiсно, й на вiки вiчнi. X Основоположним у творчостi Ф. Достоєвського, засадничим у його реалiзмi було: Что в целом народе, то и в отдельных типах, говоря, впрочем, лишь вообще. Сприймати це можна як аксiому — i не тiльки щодо одного народу. У передмовi до Братiв Карамазових автор заявляє про необхiднiсть объединить частности и найти хоть какой-нибудь общий толк, толк во всеобщей бестолочи росiйського буття. Розказуючи про Федора Павловича Карамазова, письменник акцентує: именно бестолковость, да еще какая-то особенная, национальная. Пiдкреслено особлива, нацiональна безтолковiсть — це вже з метафiзичних безодень росiйського менталiтету, з мертвого дому жорстокоï дiйсностi, яку вiн спiзнав власною шкурою. За чаркою коньяку Федiр Павлович проголошує: А Россия свинство. Друг мой, если бы ты знал, как я ненавижу Россию... то есть не Россию, а все эти пороки... а пожалуй, что и Россию. Старець Зосима повчає в романi: ...у бедных неутоление потребностей и зависть пока заглушаются пьянством. Но скоро вместо вина упьются и кровью, к тому их ведут. Петро Iллiч мiркує в творi: Напьются и подерутся, подерутся и помирятся. Разве это люди дела? Что это за устранюсь, казню себя — ничего не будет! Тысячу раз кричал этим слогом пьяный в трактире. Теперь-то не пьян. Пьян духом — слог любят подлецы. Отже, п'яний дух — чи то з допомогою горiлки, чи то без допомоги горiлки, але — п'яний дух, i вiн потребує хмелю, п'яностi, сп'янiння, iнакше вiн уже не спроможний бути не те що п'яним духом, а навiть просто духом, перетворюється на нiщо, на якусь прямо протилежну, на самогубну субстанцiю, i як тiльки звiльнитись вiд неï, як повернутися до самого себе? Началась почти оргия, пир на весь мир. Грушенька закричала первая, чтоб ей дали вина. Пить хочу, совсем пьяная хочу напиться... А далi — розгул, оргiя, дикi пристрастi, циганщина, всiлякi смертовбивства й кровопускання, злодiйство. Одним словом, началось нечто беспорядочное и нелепое, но Митя был как бы в своем родном элементе, и чем нелепее все становилось, тем больше он оживлялся духом Оргiя — вона оргiя i є, i не було б самих оргiястiв, то не було б оргiï, але в тiм-то й рiч, що п'яний дух, дух-безодня, потребує ще й безоднi оргiï — для свого нескiнченного поглиблення, для виходу свiдомостi за межi, в iрреальнi потойбiччя, а коли дiйснiсть прибирає iрреальних форм, а iрреальнi форми прибирають форм дiйсностi, i людська наркотично збуджена психiка є як ïï всеможним продуцентом, так i ïï щасливо-трагiчним споживачем, i весь довколишнiй свiт з його реалiями та пристрастями немов бере участь в оргiï, теж стає свiтом-оргiястом, наче й весь цей стан є станом найбажанiшого, найблаженнiшого озарiння-осяяння, котрий начебто увiчнює душу, даруючи ïй сподiване безсмертя!.. а будь-яке протверезiння не те що не передбачається, а цiлковито виключається... Iстинно, що в цiлому народi — те й в окремих типах, але ж iз такою самою неминучiстю, навпаки: що в окремих типах — те й у цiлому народi. Не хотiлося б, мабуть, говорити про росiйську iсторiю, як про оргiю, але коли вдивишся в неï, коли вдумаєшся в думки бодай одного Ф. Достоєвського (а вiн же далеко не один!), то ця аналогiя напрошується сама собою, i, будучи правильною настiльки, настiльки може бути будь-яка аналогiя, вона i унаочнює, i пояснює, i лякає — не самих лише нас, а й того ж таки Ф. Достоєвського, хоч у нього тут значно складнiшi почуття, не без замилування, не без iдеалiзацiï: страданием своим русский человек как бы наслаждается; мы должны преклониться перед народом и ждать от него всего, и мысли, и образа; богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие. Хто заперечить, що сказане не вiддзеркалює наш нинiшнiй день, який i Ф. Достоєвському, не тiльки комунiсту М. Хрущову, уявився свiтлим майбутнiм, котре так красномовно перегукується з неминущим темним минулим? Ефект мухомора... ГУСЯЧI БАГНЕТИ, або ж Г. Державiн: Поля и грады — стали гробы I Князь П. Вяземський (1792-1878) у своïй книзi Фон-Вiзiн висловив мiркування цiкавi й сьогоднi: Общество наше, гражданственность наша образовались победами. Не постепенными, не медленными успехами на поприще образованности; не долговременными, постоянными, трудными заслугами в деле человечества и просвещения, — нет: быстро и вооруженною рукою заняли мы почетное место в числе вооруженных держав. На полях сражений купили мы свою грамоту дворянства. Громы полтавской победы провозгласили наше уже бесспорное водворение в семейство европейское. Сии громы, сии торжественные, победные молебствия отозвались в поэзии нашей и дали ей направление. Следующие эпохи, более или мене ознаменованные завоеваниями, войнами блестящими, питали в ней сей дух воинственный, сию торжественность, которая, может быть, в последствии времени была уже более привычка и подражание и потому неудовлетворительна; но на первую пору была она точно истинная, живая и выражала совершенно главный характер нашего политического быта. Воинственная слава была лучшим достоянием русского народа: упоенные, ослепленные ею, радели мы мало о других родах славы. Военное достоинство было почти единою целью, единым упованием и средством для высшего звания народа, которое должно было вначале сосредоточивать в себе исключительно лучи просвещения, медленно разливавшегося по нижним ступеням общества. Военная деятельность удовлетворяла честолюбию народному и потребностям возникающего гражданства. Торжественные оды были плодами сего воинственного вдохновения. Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек... Ломоносов, Петров, Державин были бардами народа, почти всегда стоявшого под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившого к новым. Тебя Бога хвалим! — была ода их воинственных песнопений. Они поэты присяжные, поэты-лауреаты — победы еще более, нежели двора. Цiкаво, чи не правда? А хтось там буде пасталакати про незаангажованiсть мистецтва, лiтератури! Ось вам явно заангажованiсть у цiлковитому блиску мiлiтаристського пафосу, причiм дуже по-росiйському — й тiльки по-росiйському. Гадаєте, що В. Маяковський був якимось вiдкривачем, коли глашатайствував: Я хочу, чтоб к штыку приравняли перо? Попередникiв, усiляких одописцiв, у нього — цiлi iсторичнi лави, мало не з кожного рядка ïхнього стирчать колющий штык, бо ж — гром победы раздавайся. Яке там поприще образованности, якi там трудные заслуги в деле человечества и просвещения, — нет, нам та нашiй лiтературi подавай завоевания, войны блестящие, громы полтавской победы, дух воинственный, воинственную славу, военное достоинство, военные песнопения, ось що потрiбно вiд своïх бардiв для народа, почти всегда стоявшего под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившегося к новым. Я буквально зациклююся на повтореннi цитат, бо такi вони розкiшнi, стiльки в них гордостi й самозамилування, стiльки щироï негацiï до лучей просвещения — й водночас так захоплено про воинственное вдохновение. I як усе це знайоме — з учорашньоï чи позавчорашньоï дiйсностi, коли в радянських мобилизованных и призванных так само мало не з кожного поетичного рядка стирчав колючий штык, штык молодец! Традицiйне мислення багнетами — куди вiд нього подiтися Ломоносову чи Державiну, та й нiхто так не ставив питання, щоб кудись подiтися, все це в кровi, а разу кровi — значить кровне, ввiбране з молоком матерi. II Г. Державiн у Стихах на покорение Дербента графом В. А. Зубовым славить полководця, чий меч обагрится кровью противных Россам Персиян i без недомовок заявляє, що метою цiєю вiйни, зокрема, є розбiй та грабiжництво: О радость! Се валят уж к нам Слоны, богатством нагруженны, Коврами Инда покровенны! Народ по стогнам, по домам! Сребро и золото лиется, Как с неба благотворный дождь! (Навеснi 1796 року В. Зубов, брат фаворита Катерини II, на чолi росiйського вiйська вторгся в перськi володiння в Дагестанi, 10 травня взяв фортецю Дербент). У нього ж, в одописця Державiна, у творi Песнь на победы Суворова читаємо: Пошел, — и где тристаты злобы? Чему коснулся, все сразил. Поля и гради — стали гробы; Шагнул — и царство покорил! Но ты, народ, подобно грому Которого мечи в дали звучат! Доколе тверд, единодушен, Умеешь смерть и скорби презирать, И с ним по вере поборать По правде будешь лишь войною: Великий дух! Твой Бог с тобою! На что тебе союз? - О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна. Як сказав Пушкiн про Державiна: И, в гроб сходя, благословил. Можна не сумнiватися, що благословив i на вiрш Клеветникам России. Бо ж бачте, як лаконiчно, карбовано мислив: По правде будешь лишь войною. Як упевнено радив: На что тебе союз? — О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна. А на самому початку цiєï пiснi пiсень як ото росiйський народ умiє шагать: Шагнул — и царство покорил! Поля и грады — стали гробы. За логiкою великодержавника Державiна виходить, що коли ото шагни, — и вся твоя вселенна, то й у цiй вселеннiй неодмiнно поля и грады — стали гробы, бо такий уже непереборний буслаєвський характер оцього шаганья не вздовж, а впоперек iсторичного каменя. Оця iдея шагни, — и вся твоя вселенна яскраво втiлена Державiним у творi На присоединения без военных действий к Российской державе таврических и кавказских областей, или на учиненими договорами с Оттоманской Портою мир 1784 года: Россия наложила руку На Тавр, Кавказ и Херсонес. И распустя в Босфоре флаги, Стамбулу флотами гремит. У творi Песнь лирическая Россу по взятии Измаила Державiн малює титанiчний образ Росса, який проснувся пiсля кiлькох столiть сплячки: Он сильны орды пхнул ногою, Края азийски потряслись, Упали царства под рукою, Цари, царицы в плен впеклись, И победителей разитель, Монархий света розрушитель Простерся под его пятой: В Европе грады брал, тряс троны, Свергал царей, давал короны Могущею своей душой. I все це й тому, на переконання поета, що с самого веков начала война народы пожирала, священ стал долг: рубить и жечь! I знаменитий одописець, природно, захоплюється: О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь! Звичайно, вiнцем творчостi Державiна є одичний цикл, присвячений Катеринi II. Цикл за силою почуттiв, можливо, дорiвнюється до всього одичного циклу всiх радянських поетiв, якi писали про Ленiна, Сталiна й Комунiстичну партiю, котрi, звiсно ж, були богоподiбнi, як була богоподiбною й iмператриця, себто Фелица. Отже, Фелица — Ленiн, Фелица — Сталiн, Фелица — Комунiстична партiя, i можна не сумнiватися, що якби Державiн жив пiсля жовтневого путчу 17-го року, то вiн позмагався б за пальму першостi — чи з В. Маяковським, який написав вiдому поему, чи з групою украïнських поетiв, якi склали Лист товаришевi Сталiну вiд украïнського народу. Якi ж вони, нашi Фелицы всiх часiв i народiв пiд пером Г. Державiна? Престол ее на Скандинавских, Камчатских и Златых горах, От стран Таймурских до Кубанских Постань на сорок двух столпах. В величестве, в сиянье бога, Ее изобрази мне ты; Чтоб сшед с престола, подавала Скрыжаль заповедей святых; Чтобы вселенна принимала Глас божий, глас природы, в них. Забыли бы свое равенство, И были все подвластны ей: Фин в море бледный, рыжевласый, Не разбивал бы кораблей, И узкоглазый Гунн жал класы Среди седых, сухих зыбей. Припомни, чтоб она вещала Бесчисленным ее Ордам... И всю в стязаньи бы вселенну Я пред Фелицей зрел младой. Чтобы вселенныя владыки И всяк ту истину узнал: Где войски Зороастр великий Образовал и учреждал, И где великую в них душу Великая Фелица льет: Те войски горы, море, сушу Пройдут, — и им препоны нет. Як бачимо, коли не Фелица здолає всю вселенну, то свiтова революцiя i комунiзм переможуть у всьому свiтi, а скрыжаль заповедей святых Катерини II сприймається не iнакше, як програма КПРС. Як стверджував великий одописець, Фелицы слава — слава бога, а наших богiв уже пойменовано вище, й теж: в величестве, в сияньи бога... III Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек. Так сказав поет П. Вяземський, зауваживши, що Ломоносов — це спiвець народу, праздновавшего победы или готовившегося к новым. Йому належить вiршоване Письмо о пользе Стекла, прозове Слово о пользе Химии, сатира Гимн бороде (Борода предорогая! Жаль, что ты не крещена и что тела часть срамная тем тебе предпочтена), але, без сумнiву, найщирiшим джерелом його натхнення завжди були сановнi царськi особи. Ось Слово похвальное Петру Великому, цитую: Обыкновенно представляют его в человеческом виде. И так ежели человека богу подобного, по нашему понятию, найти надобно, кроме Петра Великого не обретаю. Здавалося б, слово таки про хiмiю, але ж у ньому: Видим отца боголюбивого дщерь благочестивую, отца героя дщерь мужественную, отца премудрого дщерь прозорливую; отца, наук основателя, дщерь, щедрую их покровительницу. Хто ця дщерь? Цариця Єлизавета Петрiвна. Взагалi, серед його похвальних од — найбiльше присвячено саме ïй. Аж не вiриться, що стiльки можна написати од однiй особi, навiть якщо вона царська. Ода на прибытие Елизаветы Петровны из Москвы в Санкт-Петербург 1742 года по коронации, ода На день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1746 года, Ода на день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1747 года, Ода на день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1748 года, Ода, в которой благодарение от сочинителя приносится за сказаную ему милость в Царском селе августа 27 дня, 1750 года i т. д. А в одах — благословенное начало тебе, богиня, воссияло, нет на свете, кто б равен был Елизавете, мы смерть приняли за богиню, науки, ныне торжествуйте: взошла Минерва на престол, i т. д. Скiльки єлею пролито, якi потоки красномовства, яка потужна екзальтацiя, — й за всiм цим, безумовно, пафос раба, який стоïть у вiчнiй позi — на колiнах, i дух його не зводиться з колiн. А богорiвний Петро I — домашних побеждал и внешних супостатов; но если бы его душевны красоты изобразить могло притом раченье наше, то был бы образ сей всего на свете краше; взирая на него, перс, турок, гот, сармат величеству лица геройского чудится и мертвого в меди бесчуственной страшится; ваш Петр за широту пределов меч простер; блаженству росскому завиствующих стер. Звичайно, тут не йдеться про розвiнчання Ломоносова. Вiн писав: Я знак бессмертия себе воздвигнул превыше пирамид и крепче меди... Не вовсе я умру. Тобто був упевнений, що нiхто й нiколи його не розвiнчає, — як i Пушкiн був упевнений: Я памятник воздвиг себе нерукотворный... Нет, весь я не умру. Бо й для лiри Пушкiна гром полтавских пушек, як i для Ломоносова, був усе ж таки не просто отголоском, як писав П. Вяземський, а животворним духом, який сповнював гордiстю, бо й Пушкiн був спiвцем народу, праздновавшего победы или готовившегося к новым, а тому-то в його поемi Полтава гетьман Мазепа — це зрадник Росiï i росiйського царя, а зрадники Украïни й Мазепи донощики Iскра та Кочубей — друзi росiйського царя й патрiоти Росiï, i, як бачимо, дуже важко порозумiтися росiйському патрiотизмовi з патрiотизмом украïнським, чи патрiотизмовi росiйському з патрiотизмом чеченським, iнгушським, татарським... Цi патрiотизми не iснували нi для Ломоносова, нi для Пушкiна, нi для Державiна, нi для Достоєвського, так само не iснують нi для ïхнiх послiдовникiв, нi для ïхнiх дослiдникiв: силове поле шовiнiзму нiколи не втрачає особливостей своєï енергетики. IV Пiсля польського повстання 1830-31 рокiв О. Пушкiн написав вiдому оду Клеветникам России, — ця ода не давала спокою як сучасникам поета, так i тепер не дає спокою. Росiйський поет, якого вважають генiальним, рiзко виступив проти польських повстанцiв, котрi боролися за свою незалежнiсть. Поет вважав, що iнтересам Росiï суперечить iснування суверенноï Польщi, тобто — виступив на боцi монарха й вiйська, якi потопили польське повстання в кровi, тобто — к штыку приравнял перо, й не металеве, як Маяковський, а гусяче: бо коли ти росiйський патрiот — i гусяче перо коле, як росiйський багнет! Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос. Як бачимо, без слов'янських ручаïв поет не уявляв собi росiйського моря, а без них це росiйське море мало б висохнути. I така вже природа цього росiйського моря: воно неминуче має поглинати цi слов'янськi ручаï (i, звичайно ж, не тiльки слов'янськi, а й усiлякi-всiлякi, бо воно всепоглинаюче), щоб таки перебути росiйським морем. I коли йдеться про iнтереси Росiï, то навiть божевiльний (як на царське судження) генiй П. Чаадаєв стає, як заведено, цiлком здоровим росiйським патрiотом — i пише О. Пушкiну: Я только что увидел два ваших стихотворения. Мой друг, никогда еще вы не доставляли мне такого удовольствия. Вот, наконец, вы — национальный поэт; вы угадали, наконец, свое призвание. Не могу выразить вам того удовлетворения, которое вы заставили меня испытать. Мы поговорим об этом другой раз, и подробно. Я не знаю, понимаете ли вы меня, как следует? Стихотворение к врагам России в особенности изумительно; это я говорю вам. В нем больше мыслей, чем их было высказано и осуществлено за последние сто лет в этой стране. Да, мой друг, пишите историю Петра Великого. Не все держатся здесь моего взгляда, это вы, вероятно, и сами подозреваете; но пусть их говорят, а мы пойдем вперед; когда угадал... малую часть той силы, катороя нами движет, другой раз угадаешь ее... наверное всю. Мне хочется сказать: вот, наконец, явился наш Дант... может быть, слишком поспешный. Подождем. Цiкаво довiдатися, що вiршi О. Пушкiна Клеветникам России i Бородинская годовщина разом з вiршем В. Жуковського Старая песня видано окремою книжкою пiд назвою На взятие Варшавы. Отже, цi речi свiдомо поставлено в один ряд iз переможними фанфарами i фейєрверками, якими вiдзначено взяття Варшави, а О. Пушкiн взяв Варшаву ще й у росiйськiй поезiï, не дослухавшись народноï мудростi: де взяв — там i поклади. Але ж варто йому було взяти Варшаву, як в очах П. Чаадаєва одразу ж неймовiрно виросли масштаби його таланту: Вот, наконец, вы — национальный поэт. А якби в послужному списку поета, припустiмо, не було б оди Клеветникам России, де вславлено росiйський шовiнiзм, то вiн би не вiдбувся як нацiональний поет, i тiльки таким чином можна вiдбутися? Ох, цей справдi слишком поспешный Дант... Рiч у тiм, що вiн не мiг не написати оду Клеветникам России. I написав. I був радий, що написав. Ф. Достоєвський: Я, как и Пушкин, слуга царю. Як iще зовсiм недавно — слуги партiï, пiдручнi партiï. Хiба не та сама партiя? Партiя великодержавникiв. Ненавидите Вы нас, — писав О. Пушкiн у Клеветниках России. Звичайно, це почуття вiн точно пiдмiтив, тут йому не вiдмовиш у об'єктивностi. Та ж i вагомi причини для такого почуття! У всiляких там, ясна рiч, клеветников России... V Поет В. Жуковський у творi Певец во стане русских воинов1812 писав: И ты, наш Петр, в толпе вождей. Внимайте клич: Полтава! Орды пришельца — снедь мечей, И мир взывает: слава! Давно ль, о хищник, пожирал Ты взором наши грады? Беги! Твой конь и всадник пал, Твой след — костей громады; Беги! и стыд и страх сокрой В лесу с твоим сарматом; Отчизны враг сопутник твой; Злодей владыке братом. Сармат — це, звичайно, Мазепа, вiн же — ворог вiтчизни i злодiй. Для В. Жуковського вiйна 1812 року, Бородiнська битва — це нацiонально-визвольна боротьба, що пробуджують у ньому ну буквально лавину риторичного пафосу, й це зрозумiло, проте Полтаву, й це також зрозумiло, вiн, монархiст, нiколи не змiг би потрактувати як нацiонально-визвольну боротьбу украïнського народу, тому-то украïнський гетьман i сармат, i злодiй, i ворог вiтчизни. Та звiсно, що Росiï, бо в поетову голову й думка не могла закрастися, що в Мазепи зовсiм iнша вiтчизна, якiй вiн не ворог, а патрiот, i в нього ворог вiтчизни — це Петро I. Цiкаво в умовах нинiшнього дня реанiмувати й вiрш панегiриста й одописця В. Жуковського На мир с Персиею1828. Мы вспомнили прекрасно старину; Через Кавказ мы пушки перемчали; В один удар мы кончили войну, И Арарат, и мир, и славу взяли. И русский в том краю, где был Утешен мир дугой завета, Свои знамена утвердил Над древней колыбелью света. Хiба ж не заграє серце у придворного поета, що в один удар ота безмежно далека й безмежно чужа древняя колыбель света стала росiйською. I нi в цих вiршах, нi в подiбних поети й словом не затнуться, що в один удар порушуються чиïсь там права людини, для них цi права людини завжди розумiлися однаково — чужа земля повинна належати ïм за природою ментальностi й за силою зброï, й лише тепер русскоязычное население тамтешнє заговорило про права людини, але тiльки про своï права людини, а не якiсь iншi, коли, на жаль, залунали гiркi песни беженцев. И Арарат, и мир, и славу взяли, тепер-от Арарат треба вiддавати, а вiддавати ой як не хочеться, бо ж звиклися тiльки брати, i, як бачимо, немає миру, та й слава дуже сумнiвна. VI Якi iнколи могли чи можуть бути причини до всiляких вiйськових виправ, походiв, агресiй? Здавалося б, цi причини мають бути детермiнованi, iсторично обумовленi, мати логiку й глузд. Та чи завжди це так, чи завжди є бодай логiка й глузд? У книзi В. Валишевського Петр Великий. Дело читаємо: Мысль напасть на Швецию явилась, кажется, у Петра только в 1698 году, во время пребывания его в Вене. До тех пор его военные замислы влекли его скорее на юг. Он по-прежнему был сердит только на турецкого султана; но когда в бытность его в Вене, император, на помощь коего он рассчитывал, уклонился исполнить обещание, подвижной ум молодого царя принял тотчас же иное направление. Ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию. Впрочем, и воинственные стремления его предшественников постоянно колебались между югом и севером, прельщаемые то Черньм морем, то Балтийским, или провинциями, пограничными с Польшей. Зто стремление к расширению было вполне естественно в молодом и сильном народе; но его напрасно идеализировали и драматизировали впоследствии, называя делом объединения. Правда, все народы во все времена заявляли притязания на расширение пределов родной страны за счет своих соседей, и Петр только благодаря своей счастливой звезде сохранил в этом отношении известную меру справедливости, логики и правды. Ох, ця вiдома мiра справедливостi, логiки й правди Петра I, скажiмо, стосовно Украïни, особливо ж ця вiдома мiра справедливостi, логiки й правди прикладається до всiх процитованих безпардонних мiркувань, до цього розгулу буслаєвщини, до оцього: ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию. Та ще оце: расширение пределов родной страны за счет своих соседей. А хiба в сусiдiв — не така сама рiдна для них краïна, не така сама рiдна для них земля? Ох, ця известная мера справедливости, логики и правды! А таки добре известная, i ця ïï известность не минає з часом, як не минає характер логики и правды. Перегортаючи белетризовану бiографiю Суворова (автор О. Михайлов), натрапив ось на такi мiсця в книзi, що характеризують ментальнiсть росiйського полководця. На стор. 305: Мечтая в Херсоне о боевом поприще, Суворов колебался, выбирая между возможностью большой войны с Оттоманской Портой и уже начавшейся малою войною с восставшей Польшей. В попытках поляков вернуть себе государственную независимость он видел в соответствии со своими монархическими воззрениями угрозу русскому престолу. Следя за развернувшимися в Речи Посполитой событиями... сердито писал Хвостову: Там бы я в сорок дней кончил. Как показало время, в словах его не было ни малейшего хвастовства. Хiба в Суворова, як i в Петра I, не та сама известная мера справедливости, логики и правды?! На стор. 333: Суворов стал было размышлять о предложенной ему персидской экспедиции, но скоро нашел, что следует подождать войны более значительной, встречи с противником более грозным. Потом он сожалел о своем отказе, но поправить ошибку было поздно. Отже, якби Суворов не припустився ось такоï прикроï помилки, то побачили б полководця не тiльки в баталiях на полях Європи, а й у Персiï, яка, безумовно, є далекою окраïною Росiï, найдальшою: бiля омрiяних справiку — i завжди чомусь таких недосяжних — теплих морiв, де 6 вiн утвердив свою науку побеждать. VII Задумавши свiй щоденник, Ф. Достоєвський — вiн вiдчуває своï масштаби! — намагається розмовляти зi всiєю Росiєю; вiн вимiрює Росiю своєю особистiстю, а свою особистiсть вимiрює Росiєю. Вiн заявляє: Я, как и Пушкин, слуга царю. Хоч би i що самi великороси писали про Пушкiна, постiйно висвячуючи його на нацiонального генiя, але, звичайно, в ïхнiх очах вiн не мiг би бути генiєм, якби так зване польське питання розглядав не в контекстi iнтересiв Росiï, а вiн розглядав саме так, вiн тут нiяк не мiг пiднятися до усвiдомлення Тараса Шевченка, котрий, скажiмо, розумiв i трагедiю Кавказу, i трагедiю киргизiв, i т. д. А Ф. Достоєвський, цiлком по-пушкiнськи вважаючи себе слугою царя, по-царськи мислив суто iмперськими зарозумiлими поняттями: що ми найсильнiшi, що вiйна освiжає повiтря, що християнство благословляє вiйни, що Константинополь повинен належати нам. А якщо Константинополь не хоче належати Росiï, а якщо Захiд теж не хоче такого перерозподiлу, то що? Але це вже не обходить великого оракула, вiн чомусь не може перейнятися — а як на це дивляться з константинопольськоï сторони чи зi сторони європейськоï? Бо такий погляд з незрозумiлих причин чомусь атрофовано в усiєï безбережноï ментальностi народу, хоч письменник i глибоко узагальнює в образi Федора Карамазова саме тих iз суспiльного середовища, хто, здається, й не здатен дiйти до такого аналiзу, хто начебто й покликаний дiйти, але, навпаки, вони теж є носiями подiбних iдей — в большинстве это все-таки была лишь грубая масса мелких безбожников и крупных бесстыдников, в сущности тех же хапуг и мелких тиранов, но фанфаронов либерализма, в котором они ухитрились разглядеть лишь право на бесчестье. Ф. Достоєвський послiдовно й глибоко мiркував над законами розвитку людського духу, так само — над законами розвитку росiйського духу, утверджував нацiональну духовну самостiйнiсть наших, помiчаючи й вiдстоюючи цю духовну самостiйнiсть у найрiзноманiтнiших виявах i швидкоплинного побуту. Вiн виступав за єднання всiх слов'ян, але неодмiнно — iз народом росiйським, а як вiдбувалося це єднання колись i тепер — ми бачимо нинi, з вищоï сходинки iсторичноï пiрамiди. Превалюючi над усiм iнтереси Росiï не дають спокою Ф. Достоєвському, як i будь-якому iншому великоросу-монархiсту, i хай у його розумiннi iнтересiв Росiï знаходимо якiсь там вiдмiннi нюанси, та сутi справи це не мiняє в найголовнiшому: Я, как и Пушкин, слуга царю. Отож, вiдчуваючи ще й це покликання бути слугою царю, переживаючи за майбутню долю Росiï, вiн неодмiнно в коло власних iнтересiв включає вопросы о границах, окраинах, морях и проливах, о Константинополе и проч., и проч.. Ох, це грандiозне мислення окраïнами, морями, протоками, Константинополем! Чужими протоками, чужим Константинополем! Але, звичайно, по-iншому й бути не може у спонтанного й щирого спiвця безоднi росiйського духу, вiн сам частина тiєï безоднi, вона мислить його розумом i натхненно почувається його почуттями, невпинно побивається над своïм, безоднi, виживанням у майбутньому, втiлюючи у собi й майбутню загадкову долю Росiï. Ф. Достоєвський прагнув нових формул iдеалу — i чи мислення окраïнами, протоками, Константинополем що вчора, що сьогоднi є пошуками оцих нових формул? I чи це ж саме мислення щось додавало й додає до всеединения людей на основаниях всеобщего уже равенства, при участии всех и каждого в пользовании мира сего? Суперечливий Ф. Достоєвський, що й казати, амплiтудою цих суперечностей вимiрюється письменник, так, вiн i в суперечностях великий — як i велика ментальнiсть, яку уособлює, але чи легше вiд того, скажiмо... Константинополю, на який i зазiхає ця ментальнiсть у супрязi з генiєм Ф. Достоєвського? VIII Росiйське письменство славило вiйни — й загарбницькi вiйни також. Письменник О. Бестужев-Марлiнський знайшов такi криваво-оргiястичнi фарби у своєму словi про iсторiю: Она буянила и прежде, разбивая царства, ничтожила народы, бросала героев в прах, выводила в князи из грязи; но народы после тяжкого похмелья забывали вчерашние кровавые попойки, и скоро история оборачивалась сказкою... наша история, созданная нами, для нас живущая. Мы обвенчались с ней волей и неволею, и нет развода. История — половина наша, во всей тяжести этого слова. Бачте, оберталася казкою! Моторошна казка, й у цiй моторошнiй казцi украïнський народ, розумiється, грає певну роль казкового героя. Вiзьмiмо вiдомого белетриста I. Лажечникова (1792-1869). Його перу належить роман Последний новик — з часiв Пiвнiчноï вiйни, яку вела петровська Россия молодая за вихiд до Балтiйського моря. Виявляється, агресiя — це всього лиш пошук виходу до Балтiйського моря, а цей вихiд украй потрiбний для России молодой, щоб здобутися на iсторiю-матiр та землю-матiр, отож, очевидно, за росiйськими iсториками та фiлософами, i необхiдний, i справедливий, i в даному разi, з ïхньоï точки зору, не йдеться про якiсь мiжнароднi правовi норми, про права людини. (А в який спосiб залементувало русскоязычное население кiлька рокiв тому в Балтiï, коли прибалтiйськi народи рiшуче заявили про своï таки iсторичнi права людини на рiднiй землi!) Романiст I. Лажечников, пишучи про цю Пiвнiчну вiйну, визначив своє кредо. Чувство, господствующее в романе, есть любовь к отчизне. В краю чужом оно отсвечивается сильнее; между иностранцами, в толпе их, под сильным влиянием немецких обычаев, виднее русская народная физиономия. Даже главнейшие лица из иностранцев, выведенные в моем романе, сердцем или судьбою влекутся необоримо к России. Везде родное имя торжествует, нигде не унижено оно — без унижения, однако же, неприятелей наших того времени, которое описываю. Цитати — й емоцiï. Чужi цитати — й моï емоцiï. Який потужний в iсторичного белетриста заряд нацiональноï гордостi i нацiонального самолюбування! Як прекрасно бачиться помiж iноземцiв, у натовпi ïхньому, помiж нiмецьких звичаïв русская народная физиономия! Ось ти прийшов iз вiйною на чужу територiю, вогнепальною зброєю та ж i сокирою, звичайно (а якими ж iще методами, коли есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России... не пришла еще пора для развития умственного. — М. Шелгунов), вiдчайдушно прорубуєш вiкно в Європу, а в цей час главнейшие лица из иностранцев... сердцем или судьбой влекутся необоримо к России, й це незважаючи на те, що ïх же самих, iноземцiв, позбавляють як iсторичноï батькiвщини, так i iсторичноï перспективи. Якiсь замороченi iноземцi? Чи такими замороченими ïх захотiлося побачити белетристовi I. Лажечникову, який пишається, що, бачте, ну буквально ж скрiзь рiдне iм'я торжествує, нiде не принижено, та й — ось який вiн письменник-патрiот, i тут вiн ще й сам собою немимохiть пишається! — не принижено й неприятелiв наших того часу, хiба ж не апофеоз нацiональноï самосвiдомостi?! А чи, може, апофеоз лукавого словоблуддя? У романi Останнiй новик змальовано баронесу Зегевольд, яка постає начебто i псевдопатрiоткою, i псевдодипломаткою. Чому? Тому що письменник бачить егоïстичну корисливiсть баронеси саме в ïï патрiотизмовi, якого, ясна рiч, вiн не сприймає й не розумiє, бо ж його уява потребує iноземцiв, якi сердцем или судьбою влекутся необоримо к России. Хто не з нами — той проти нас, i за таких людоïдських переконань цiлком природний патрiотизм баронеси, яка бажає добра своïй землi й своєму народовi, у I. Лажечникова обертається на псевдопатрiотизм, а баронеса Зегевольд автоматично обертається на одного з неприятелей наших того времени. З цього письменницького пасажу видно, як росiйськi лiтератори, наче на конвейєрi, вмiли фабрикувати для себе ворогiв i, звичайно ж, не тiльки самi лiтератори: починалося iз зазiхань, iз своєрiдно потрактованих iнтересiв Росiï, з вiйськового наступу, й тодi вже пiдпрягалися мислителi, фiлософи, вiртуози пензеля, звуку, слова, архiтектурноï пластики, славлячи, пересмикуючи, перебрiхуючи, зводячи наклепи й т. д., але ж., безумовно, все це з високопатрiотичною метою, в iм'я единой и неделимой — завжди, власне, й тодi, коли единая и неделимая ще тiльки формувалася ось у такий спосiб. В О. Михайлова є книга Суворов (у вiдомiй серiï Жизнь замечательных людей). 1757 рiк, росiйська армiя воює в Прусiï, восени бере Кенiгсберг. Письменник пише, що в перерывах между боями Суворов на короткое время отлучался в Кенигсберг, столицу новой российской провинции. Як бачите, щойно зайняли, а вже — росiйська провiнцiя, причiм, звичайно, глибока, бо ж далеко вiд Москви. (I як тут не згадати iсторика С. Соловйова, що народонаселенню було заказано дороги на землi обiтованого Заходу, де б його iсторiя-мачуха стала iсторiєю-матiр'ю, а земля-мачуха стала б землею-матiр'ю!) Тут, у величезному Кенiгсбергзькому замку, палацi попереднiх володарiв пруських, Суворов вiдвiдує балы-машкерады, б ж любить буйна росiйська душа погуляти й загуляти. На балу-машкераде один iз героïв каже: Вы должны быть благодарны судьбе за то, что веселитесь сейчас в славном русском городе Кенигсберге. Ось бачте, славный русский город Кенигсберг, теперiшнiй Калiнiнград: а Еммануïл Кант, виходить, таки справдi знаменитий калiнiнградський учений... а Севастополь город русской славы..., а Порт-Артур город русских моряков. I коли поема О. Блока Скiфи є пiснею пiсень панмонголiзму, то поет не єдиний тут трубадур на голому, так би мовити, грунтi, а в нього попереду цiлий ряд перейнятих мiлiтарним пафосом iнших трубадурiв, скажiмо, Дмитрiєв, котрий, служачи у гвардiï, славив росiйську армiю — багатолику орду. Се веют шлемы их пернаты, Се их белеют знамена, Се их покрыты пылью латы, На коих кровь еще видна! Воззри: се идут в ратном строе! Всяк истый в сердце славянин! Не Марса ль в каждом зришь герое? Не всяк ли рока властилин? Речешь — и двинется полсвета, Различный образ и язык: Тавридец — чтитель Магомета, Поклонник идолов калмык, Башкирец с меткими стрелами, С булатной саблею черкес Ударят с шумом вслед за нами И прах поднимут до небес! Звичайно, така орда здатна пiдняти прах до небес, не те що придушити польське повстання, й саме в цiєï орди поет бачить — всяк истый в сердце славянин!, це ж треба так умiти бачити, а за волелюбними поляками й не зауважиш всяк истый в сердце славянин, мабуть, що нi, бо ж оружно й борються проти наступу цiєï орди. В 1714 роцi, розбивши бiля Аландських островiв шведський флот, Петро I вигукнув: Природа произвела Россию только одну: она соперницы не имеет! Еге ж, як ота бабина дочка: нiяка дiдова дочка ïй i не рiвня, i не суперниця, навiть така думка не закрадеться бабинiй дочцi в голову, а раптом закрадеться — горе дiдовiй дочцi. Горе дiдовiй дочцi — на горе ж таки бабинiй дочцi, яка, однак, цього не усвiдомлює. За вiдомою формулою Францiя — це я, росiйськими одописцями розумiлося, що, скажiмо, Катерина II — це Росiя. О. Герцен писав, що тесная близость литературы и правительства стала еще более явной во времена Екатерины II. У нее свой поэт, поэт большого таланта; он пишет ей послання, оды, гимны и сатиры, он на коленях перед нею, он у ее ног, но он вовсе не холоп, не раб. Державин не боится Екатерины, он шутит с нею, называет ее Фелицей и киргиз-кайсацкою царевною. Порою муза его находит слова совсем иные, нежели те, в которых раб воспевает своего господина. I все ж таки у Державiна це суто рабська, суто холопська позицiя, хоч iнколи вiн i жартує з Фелицею. Й хiба не такою самою Катериною II для Маяковського i Горького виступав згодом Ульянов-Ленiн, i такою самою Фелицею для незчисленноï ратi одописцiв виступав пiзнiше Джугашвiлi-Сталiн, i такою самою Фелицею тривалий час була для всiх нас Комунiстична партiя, хоча з ними вже нiхто нiяких жартiв не дозволяв (добре ж вiдчувалося, що Фелица — але не та), й дух рабськоï покори торжествував — що в iмператорськiй естетицi, що в естетицi тотального червоного терору. IX Росiя захланно й брутально грабувала художнi цiнностi в Украïнi. Германський експерт Клаус Гольдман стверджує: коли пiсля вiйни США повернули СРСР викраденi нiмцями пiд час вiйни в украïнських музеях i приватних зiбраннях рiзноманiтнi скарби (картини, iкони, фрески, книги, пам'ятники декоративно-прикладного мистецтва i т. д.), то кремлiвськi зверхники не вiддали повернутi багатства у провiнцiйнi республiки, а залишили в московських запасниках-застiнках. I водночас Росiя й далi твердить, що скарби загинули у вiйну: дуже все це знайоме — власнi злодiяння, скажiмо, в Бикiвнi чи в Катанi приписувати фашистам, а почерк i справдi фашистський. До речi, пiд приводом ювiлею Слова о полку Iгоревiм було вивезено мозаïки Михайлiвського Золотоверхого собору — й не вiддано назад, вони в Ермiтажi i Третьяковськiй галереï. (Академiк Д. Лихачов каже, що вiн аж нiяк не бачить Ермiтаж без цих мозаïк). Реституцiйна проблема постає перед усiма й перед нами знайомим кувшинным рылом, що судомиться й лиснiє iмперською зарозумiлiстю. Росiйськi письменники Ю. Бондарєв, В. Распутiн, Ю. Кузнєцов, Е. Лимонов заявляють: То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не реституции, а репарации. Для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции. За каждую выданную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России. Ось так. Ось який нинiшнiй суд, ось який суд i вiдродженоï Росiï, однаковiсiнький, i вона, як бачимо, не уявляє свого вiдродження без мозаïк нашого Михайлiвського Золотоверхого собору, нi без iнших iсторичних наших скарбiв, бо повернути все це Украïнi значить не вiдродитися, значить капiтулювати перед Украïною, чужi релiквiï — це вже исконно росiйськi релiквiï, так само як исконно росiйськими є окупованi японськi острови Курильськоï гряди, не вiддамо, не пiдпишемо акту капiтуляцiï!.. I все це свiдчить про щире бажання повернутися у цивiлiзований свiт, про яке неодноразово заявляє росiйський президент? Нi, це швидше свiдчить про одне й те саме бажання, щоб цивiлiзований свiт танцював пiд дудку, що звучала й звучить iз-за кремлiвських мурiв. Як сьогоднi — так i вчора, бо ж — тисячолiтнi культурнi традицiï, як то переконано мовив академiк-патрiот Д. Лихачов. А яка ж вона тисячолiтня любов-злодiйка, як то мовиться, до культури? А ось яка. Вiдомо, що син Юрiя Долгорукого суздальський князь Андрiй Боголюбський 8 березня 1169 року сплюндрував Киïв, вирiзаючи до ноги навiть малих дiтей. За тисячолiтнiми таки традицiями — бо як i коли без них у тисячолiтнiй iмперiï? — матерь городов русских нещадно поруйновано й люто пограбовано. На пiвнiч возами вiдправлено всiлякi коштовнi речi, а ще ж церковне начиння, iкони, рукописнi книги. На вози пакувалися киïвськi лiтописи, киïвськi лiтературнi скарби, отже, таки вартiсним було красне слово, таки високо поцiнувалося навiть на розбiйному ринку, iнакше б не йшли кривавим розбоєм на Киïв — i не вивозили б. Ох, цi вже традицiï грабувати й потiм видавати за своï мистецькi цiнностi, й потiм, бачте, з тисячолiтньою впертiстю й переконанiстю заявляти, як це в одному ряду чинять академiк Д. Лихачов та сумнозвiсний Е. Лимонов — не вiддамо, бо ж для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции. Ось яких вершин сягає мiлiтарна нацiональна гордiсть, таки нельзя уйти от самих себя.., хоч академiку начебто хочеться (а як хочеться — добре бачимо), та й нужно ли менять характер? — запитує в газетi Известия вiд 15 жовтня 1994 року вiдомий росiйський театральний дiяч Марк Захаров. Отже, задумується чоловiк i над характером, i над потребою мiняти. Вiн скаржиться, що природа не подарувала нам рiки, схожоï на Нiл, котра, наче надточний механiзм, своïми родючими розливами формувала б у людей вiдчуття космiчного ритму, закладала його в генетику i перетворювала потiм на потужний стимул для формування найдревнiшоï цивiлiзацiï... Мимоволi торопiєш! Та про яку найдревнiшу цивiлiзацiю, схожу на цивiлiзацiю Єгипту, можна говорити, коли росiйський народ — порiвняно молодий народ, отож i найдревнiшоï цивiлiзацiï в нього просто не може бути, а є порiвняно древня. I є в росiйського народу вiдчуття космiчного ритму, тому що є у всiх, i цей його космiчний ритм виражається в уже сказаному бродяча Русь. I ця бродяча Русь має тепер не одну рiку, як Нiл, а багато — i Волга, i Об, i Єнiсей, i Амур, якi в найдревнiшi часи належали iншим племенам та народам, i цi рiки в найдревнiшi часи таки формували у цих племен та народiв почуття космiчного ритму, то чому ж цi рiки, дiставшись росiянам, не можуть сформувати у них таке важливе почуття космiчного ритму? То Стамбул-Вiзантiю-Константинополь подавай, то Нiл подавай. И на Тихом океане свой закончили поход. Але ж, бачимо, й по нинiшнiй день не закiнчили — навiть у вiзiях. Отже, таке необхiдне почуття космiчного ритму досi не сформовано: воно, виявляється, така сама мачуха, як i земля-мачуха та iсторiя-мачуха. Далi Марк Захаров стверджує, що й процесуальне мислення у нас не таке, як в iнших, i природна схильнiсть до правового сприйняття дiйсностi накульгує, бо начебто наша земля позбавлена одушевленого ритму. Що ж виходить? Виходить, що одушевленого ритму таки нема — а чи не був той ритм тодi, коли iснувало князiвство Московське? — що цей ритм московити самi розтрусили по свiтах, i, мабуть, єдиний є спосiб, щоб не так здобути, як повернути собi втрачений одушевлений ритм, але ж повернути означає вже капiтуляцiю перед самими собою, не тiльки перед кимось, а бродячая Русь нiколи не капiтулює перед бродячою Руссю, отже, про так зване правове сприйняття буття можуть лише розводитися окремi диваки-напiвпатрiоти, i, звiсна рiч, що не диваки-патрiоти, бо правове сприйняття буття росiйська ментальнiсть не допускала, не допускає i не допустить. Чи я помиляюсь, надто категоричний? Хотiлося б i помилитись. Марк Захаров зазначає (як i нашi генiальнi iсторики та фiлософи, котрi, на мою думку, теж позбавленi правового вiдчуття буття), пiд впливом яких стихiй i географiчних величин формувалась росiйська вдача: мовляв, равнинное существование с непредсказуемым количеством дождливых и солнечных дней очень располагало к мечтам о щуке, которая демонстрировала бы трудовую доблесть: По щучьему веленью, по моему хотению... Иногда вместо щуки мерещилась золотая рыбка. Менi б до цiєï благодушноï i вайлуватоï фiлософiï (також без правового сприйняття буття) хотiлося б додати, що iнколи ця щука поставала Кримом чи Амуром, Туркестаном чи Кавказом, а золота рибка поставала то забраними в Украïни художнiми цiнностями, то досi неповернутими — захопленими як вiйськовий трофей — скарбами царя Прiама. Марк Захаров (патрiот чи напiвпатрiот — дивлячись iз чиєï позицiï, бо коли мова заходить про росiйський патрiотизм, тут багато непередбаченого) слушно запитує: Может быть, настало историческое время, когда собственным характером нужно не только любоваться, гордиться, упиваться его удалью, но подумать хотя бы в принципе о его частичном изменении? Слушне запитання (тут вiдомий театральний дiяч перегукується з вiдомим академiком), за цим запитанням стоïть i бажання частково змiнити вдачу. А чи вдача мiняється? Навряд. Вдачу треба поставити в такi умови, щоб вона й вiдчула необхiднiсть такоï змiни, й таки почала мiнятися. Але чи вдача саму себе поставить в такi умови? Сумнiваюсь. Вдачу в такi умови мають поставити самi обставини, якi не обманиш i не переступиш. Та чи є в самого народу таке усвiдомлення, та чи є в його полiтичних проводирiв i духовних пастирiв таке розумiння? Навiть коли є, то лише в одиниць — бiлих ворон, а решта ворон — усi чорнi, й не побiлiють. У противному разi (уявiмо собi!) забулася б i щука, i золота рибка, й Украïнi було б повернуто ïï мистецько-художнi скарби, й зовсiм би це не означало капiтуляцiю — в ïï розумiннi — Росiï перед Украïною, а таки правове сприйняття буття. Чи це можливо? Якiсь химери, чи не правда? Ще процитую — вибiрково. Я вовсе не надеюсь, что люди, превратившие труп Ленина в кумира, а сталинский портрет в чудотворную икону, поймут свое глубокое нравственное и историческое заблуждение и примкнут к живительному потоку целебной российской мудрости... Я всего лишь питаю слабую надежду, что мы наконец сообща почувствуем некоторое несовершенство нашого характера, отдельных традиций — и отдадим должное нашим бывшим врагам немцам, что прошли путь духовного покаяния, превратившись в щедрый и веселый народ, сумевший подняться над смрадными ужимками гитлеровского тоталитаризма. Театральний дiяч каже, що вiн зовсiм не сподiвається... що вiн лише має слабесеньку надiю. Що правда, то правда: важко сподiватись не тiльки йому, а й усiм iншим. Хоча, звичайно, кортить плекати бодай малесеньку надiю, бо як же без надiï? I говорить про нiмцiв — недавнiх ворогiв, якi, зокрема, ще й покаялися перед євреями за єврейський геноцид. Театральний дiяч i не заïкається, щоб росiяни, подiбно до нiмцiв, покаялися за геноцид, скажемо, щодо украïнського народу, чи щодо казахiв (подбрюшье Росiï, О. Солженiцин), бо якщо тiльки в думках припустити можливiсть покаяння перед украïнцями, це б означало, бачте, капiтуляцiю лише в думках, насправдi покаятись — це б означало вже реальну капiтуляцiю Росiï перед Украïною, а тут же мало каятися один лише раз, а за майже чотириста рокiв, то це ж скiльки разiв треба викидати бiлi прапори? Нiхто й нiколи не покається, це безсумнiвно, й даремно театральний дiяч сподiвається, що Росiя здатна обернутися на веселий i щедрий народ, як то сталося з нiмцями. Обломов є Обломов, а Штольц є Штольц. X Гай-гай, ще й академiк М. Ломоносов колись замислювався над такими речами, над якими в наш час задумається академiк Д. Лихачов чи театральний дiяч Марк Захаров. У виглядi листа, адресованого I. Шувалову й датованого 1 листопада 1761 року, великий архангельский мужик написав статтю О сохранении и размножении российского народа. Його мiркування — це все-таки намагання уйти от самих себя. Вчений був певен, що российский народ гибок, зокрема говорив: 2. О истреблении праздности. 3. О исправлении нравов и о большем народа просвещении (тобто вiн нiяк не проповiдував вредность умственности для России, як деякi росiйськi кондовi патрiоти). Ломоносов вважав, що велич, могутнiсть i багатство всiєï держави полягає у збереженнi i розмноженнi росiйського народу i радив усiляко сприяти цьому приємному й водночас потрiбному процесу. Вчений-одист дуже переживав: Но много есть человекоубивства и еще самоубивства, народ умаляющего, коего непосредственно указами, без исправления или совершенного истребления некоторых обычаев и еще некоторых, под именем узаконений вкоренившихся, истребить невозможно. Академiк М. Ломоносов бачив: Не малой ущерб причиняется народу убивствами, кои бывают в драках и от разбойников. Драки происходят вредные между соседями, а особливо между помещиками. Звичайно, ця вiковiчна буслаєвщина нiяк не сприяла збереженню та розмноженню росiйського народу. Академiк висунув радикальнi пропозицiï. Скажiмо, помiщикiв розмежовувати. Щодо розбiйникiв — посылать команды и делать кровопролитные сражения со многими. Хай селяни ловлять розбiйникiв, ведуть у мiсто — й кожну розбiйницьку голову оплачувати 10 рублями iз мiщанського казенного збору. А за чiльних злодiйських ватажкiв — отамана чи осавула — давали по 30 рублiв. I iншi, схожi заходи пропонував академiк Ломоносов, дбаючи про збереження i розмноження росiйського народу. Наприклад, бiдкався, що селяни тiкають вiд своïх помiщикiв, особливо в Польщу, й росiйська корона втрачає пiдданих, i вчений жалкував, що не можна збудувати щось на зразок залiзноï завiси, яку згодом з таким успiхом вибудував Сталiн навколо однiєï шостоï земноï кулi, що й птаховi було не так безпечно перелiтати... Ех, нельзя уйти от самих себя... I водночас — русский народ гибок! Можливо, й гнучкий, але ж, бачте, не вiдходячи вiд самих себе. Скажiмо, Ломоносов обурювався звичаєм, що хлопцiв малих, не здатних до подружнього життя, женять на дiвках дорослих, що нiяк не веде до розмноження росiйського народу, й багато випадкiв, коли потужна жiнка отруює такого нiкчемного чоловiка, пiзнаючись з iншим, а потiм i ïï карають на горло. За вчинений злочин... Ломоносов радив постригатися в ченцi — чоловiкам до 50, жiнкам до 45 лiт, а не в молодому вiцi, як заведено. Возможно ли подумать, чтобы человек молодой, живучи в монастыре без всякой печали, довольствуясь пищами и напитками и по всему внешнему виду здоровой, сильной и тучной, не был бы плотских похотей стремлениям подвержен, кои всегда тем больше усиливаются, чем крепче запрещаются... монашество в молодости не что иное есть, как черным платьем прикрытое блудодеяние и содомство, наносящее знатной ущерб размножению человеческого рода, не упоминая о бывающих детоубийствах, когда законопреступление закрывают злодеянием... Ломоносов обурювався, як у Росiï вiдзначають, скажiмо, масляну i святу недiлю, коли так говiють, що мертвi валяються по кабаках, по вулицях i по дорогах, а розговляються — так само. Свiтле Христове воскресiння, спiльна християнська радiсть, коли веселяться — как с привязу спущенные собаки, как накопленная вода с отворенной плотины, как из облака прорвавшиеся вигри — рвут, ломят, валят, опровергают, терзают; там разбросаны разных мяс раздробленные части, разбитая посуда, текут пролитые напитки, там лежат без памяти отягченные объядением и пьянством, там валяются обнаженные и блудом утомленные недавние строгие постники... Коротше — Содом i Гомора, й академiк М. Ломоносов волiє — меньше было бы праздности, матери невоздержания, меньше гостьбы и пирушек, меньше пьянства... хотя бы кто и напился, однако, возвращаясь домой, не замерз бы на дороге, как о масленице бывает, и не провалился бы под лед, как случается на св. неделе. Яснi уми вмiли бачити Росiю у ïï справжньому свiтлi, закликали до реформ, до морального самоочищення й самовдосконалення, вiдчуваючи необхiднiсть уйти от самих себя... I водночас вiдчували — нельзя уйти от самих себя... Что делать?.. Кто виноват?.. Накануне... М. Ломоносов: первое и всех лютейшее мучение есть самое рождение. Виходить, вiчнi пологи, без кiнця й краю — як найлютiша з найлютiших народних мук. ЗНАК ЧЕЧНI I Шамiль переслiдував росiйськi вiйська, якi поверталися в Аргун, i це переслiдування супроводжувалося таким кривавим боєм, якого, мабуть, у Великiй Чечнi й не пам'ятали. Сам Шамiль стрiляв iз рушницi й кидався на шаблi попереду мюридiв. Драгуни 44-го драгунського Нижньогородського його iмператорського Височества Государя Наслiдника Цесаревича полку в цей день не брали участi в дiлi, але ïхнiй присутностi загiн зобов'язаний був тим, що Шамiль не ризикнув спустити з Чорних гiр свою артилерiю i пiдвести ïï на картечний пострiл. Простоявши два днi на Аргунi, Барятинський замислив новий похiд на Мезинськi хутори, якi заважали вiльному зв'язку мiж Аргуном i Джалкою. Але мiсцевiсть, де вони лежали, являла такий лабiринт усiляких хащiв, що доступитись до них без величезних втрат здавалося неможливим. Єдина дорога лежала через вузький ручай Мизiахо, який протiкав у навислих берегах, i щоб через нього перейти, слiд було заплатити за це сотнями людських життiв. Барон Меллер, котрий цього дня командував колоною, зупинився в роздумах. Раптом проти росiйського лiвого флангу появилася чеченська кавалерiя; значка при нiй не було, — це були мiсцевi жителi, i Меллер зметикував умить, що коли б цю кавалерiю вiдрiзати вiд лiсу, чи взагалi поставити ïï в небезпечне становище, то хуторяни кинуться ïй на виручку. Розрахунок був точний. Щойно третiй дивiзiон драгунiв i двi лiнiйнi сотнi, пiд командуванням Еттiнгера, щодуху помчали наперерiз чеченськiй кiннотi, як зусiбiч збiглися на допомогу до неï й хуторяни. Рушницi, якi стерегли мiст, зникли. Скориставшись цим, пiхота росiйська швидко переправилась через ручай, i знаменитi Мезинськi хутори припинили своє iснування... ...Через кiлька днiв, 18 сiчня, пустилися в третiй набiг, цього разу вже в протилежний бiк, у верхiв'я Гойти, щоб убезпечити росiйський тил вiд населення Малоï Чечнi, яке гнiздилося там... ...один з чеченцiв, на iм'я Мурдалi, був захоплений козаками в той час, коли виводив iз аула свою стару матiр. Козаки порубали стару, а сам Мурдалi з трьома чеченцями встиг заховатися в мечетi... ...i справдi, як тiльки росiйськi вiйська опинилися в непролазних хащах, — зусiбiч хлинули на них густi натовпи ворогiв. Вони охопили колону залiзним ланцем, i бiй, який точився три з половиною години, став ущухати лише тодi, коли вiйська вийшли нарештi до Маiортуна... Вбитих було так багато, що ними переповнилися всi повозки, на'вiть вiльнi артилерiйськi лафети, i бiльше класти було нiде... ...вiд Шалiнськоï галявини з 1 лютого перейшли до вирубки лiсу обабiч Аргуна, а потiм по Джалцi... ...вирубали, нарештi, лiси й на Джалцi... Розказане — лише мiзерна дещиця з подiй року 1852-го, коли Чечню пiдкорювали не тiльки вогнем i мечем, а й... сокирою. Сокира, як бачимо, рухала Росiю Петра I до цивiлiзацiï, коли монарх рубав вiкно в Європу, й сокира не тiльки схиляла до фiлософських розмислiв героя Ф. Достоєвського славнозвiсного Раскольникова, який сокирою зарубав стару жiнку, не тiльки правила за найпереконливiший iнструмент у революцiйнiй правосвiдомостi (знамените к топору зовите Русь), а й закладала колись на Кавказi основи нинiшньоï Росiйськоï Федерацiï. Пам'ятаєте Рубку леса у Л. Толстого? Вирубали лiс, щоб позбавити гiрськi народи ïхнього природнього середовища, аби позбавити ïх можливостi захищатися вiд тих, хто зi зброєю вторгся на ïхнi вiльнi землi закладати основи нинiшнього так званого федеративного простору. А вiйну ж бо в Чечнi генерал Єрмолов розпочав у 1818 роцi, заклавши в низинах рiчки Сунжi фортецю Грозную, яку вже в 1995 роцi генерал Грачов на чолi росiйського вiйська штурмував, укривши себе i своє вiйсько вiчною ганьбою i вiчним прокляттям. Важко й уявити всю ту рубку леса, починаючи з 1818 року, й тiльки в Чечнi. А по всьому Кавказу! Скiльки було спалено мирних i немирних аулiв, скiльки знищено людських життiв — i це, звичайно, во славу русского оружия, во имя величия России. I яке оте величие — бачимо й сьогоднi, бо завжди воно було однаковiсiньке. Аж у 1859 роцi Чечню пiдкорено. Переслiдуваний Шамiль тiкає у свою нову резиденцiю — Веден. Росiяни 17 березня приступили до бомбардування укрiпленого району й 1-го квiтня взяли штурмом. Шамiль, гнаний переслiдувачами, тiкає в долину Андiйського Койсу, опиняється разом iз 400 фанатичними своïми прихильниками в Гунiбi. 25 серпня Гунiб уже в руках росiян, i сам Шамiль з рештками воïнiв здався князю Барятинському. Про деякi iншi народи росiйськими iсторiографами складено байки, що вони добровiльно ввiйшли до складу Росiï, але про добру волю Чечнi такоï байки не складено — та й нiколи не буде складено: Чечня боролася, бореться й боротиметься за свою волю й незалежнiсть. II Черкеси завжди вiдзначалися непереборним потягом до волi й незалежностi, вони витримували найсуворiшi природнi умови в горах у спекотне лiто чи в лютий мороз, вони добре володiли зброєю, i, часто вбого зодягненi, вони були таки хвацько озброєнi; полишаючи свою сiм'ю-родину, пускалися в набiг, як на свято, бо ïх кликав невпокорений дух наïзництва, i в найрiзноманiтнiших бойових звитягах вони виражали як свiй нацiональний характер, так i утверджували розумовi здiбностi. Зберiгалися традицiï родовоï помсти, нiхто не боявся смертi, загиблий на полi бою вважався за святого, шанувалися могили предкiв, про вiдважних героïв складалися легенди й передавалися вiд поколiння до поколiння. Уся земля — у вiковiчних могилах, увiнчаних столiтнiми ясенами, дубами чи кленами. Войовничi аули, войовнича земля, войовничий народ, у якого в буйнiй кровi — оголошувати священну вiйну газзават своïм ворогам. О. Пушкiн: Смирись, Кавказ: идет Ермолов! В. Потто в книзi Кавказская война в очерках, зпизодах, легендах й биографиях, С.-Петербург, 1886, том 2-й, зокрема, так пише про ермоловское время: Русское казачество, приведенное историческим предопределением на берега Кубани, встретило здесь в черкесах необыкновенных противников, и границы двух земель скоро стали ареною, которая вся от края до края залилась кровью, усеялась костями Отже, як укотре бачимо, з тiєю самою сомнамбулiчною зацикленiстю говориться про историческое предопределение, про так званий Божий промысел, на якi не так покладається вiдповiдальнiсть за кривавий розбiй, як робиться спроба, напустивши мiстичного туману, пояснити те, що навряд чи можна в такий спосiб пояснити, як водночас робиться спроба не пояснювати це, виходячи з природи ментальностi, з нацiональноï вдачi, з особливостей психiчного складу росiйського етносу. I чомусь (а це в росiйських iсторикiв та фiлософiв постiйно) такого штибу историческое предопределение та Божий промысел незаперечно визнаються за росiйським народом — i чомусь начисто вiднiмаються в iнших народiв, якi начебто й не пiд Богом ходять, а коли й ходять — то пiд бусурманським iдолом, а яке бусурманський iдол може своïм поганам вдiлити историческое предопределение, тут i мови нiякоï бути не може, не те що принагiдних порiвнянь... А Кабарда? Здавалося б, уже давно пiдлягла Росiï, та однаково хмiльний дух вольностi не згасав, бунтували й чинили опiр, тому-то й Кабарду час вiд часу слiд було вкоськувати силою зброï — ходили походами Медем, Якобi, Потьомкiн, Глазенап, Булгаков: уярмлення за уярмленням, пораблення за порабленням, i, звичайно ж, у цiй кривавiй вакханалiï — историческое предопределение i Божий промысел, з якими марно намагалися боротися невiрнi бусурмани. (В. Потто говорить, що iнгушi, осетини, чеченцi вiдправляли своïх дiтей у Кабарду вчитися манер та етикету, бо благородний тип кабардинця вiдзначався вишуканiстю манер, мистецтвом носити зброю, своєрiдним умiнням триматися на людях, його вiйськовi здiбностi були просто блискучi, а хоробрiсть переходила будь-якi межi, i помiж найзнатнiших молодих людей, що вдавалися до грабункiв та розбоïв, найбiльше привертав увагу той, хто найбiльше завдавав шкоди росiянам, оселених на так званiй Кавказькiй лiнiï). Отже, зiткнувся свiт мусульманський зi свiтом християнським — i саме з тим його рiзновидом калужского теста, жидкостью растекающейся, пiдтриманою регулярними вiйськами та забезпеченою iдеєю русского дела, русского вопроса, себто iдеєю месiянства, боговиборностi народу (а по сутi стихiйного народного фашизму, що потребує етноциду в будь-якi, здавалося б, взаємовиключнi епохи, але вони не взаємовиключнi, бо ж насправдi складають одну епоху), — i спробуй тут поборотися, вiльний кабардинцю, з очумiлим зайдою, який прийшов на твою землю i вбарложився у твою iсторiю, прагнучи саме тут знайти свою землю-матiр i свою iсторiю-матiр, бо, бачте, на своïй землi вiн чомусь почувається скривдженим iсторiєю та обiйденим долею!.. А чи не такий був Божий промысел та историческое предопределение?! Якi прирекли тебе на твою землю й на твою iсторiю... За набiги, за опiр колонiзацiï, за боротьбу з Божьим промислом у росiйському розумiннi на кабардинцiв чекала страшна кара вiд iменi — слiд, очевидно, так думати — исторического предопределения. Скажiмо, як було знищено Трамiв аул? Вночi вiйська оточили аул i наказали жителям вибиратися, потiм аул запалено з чотирьох бокiв, майно пограбовано, табуни, стада й отари взято на потреби жителiв Кавказькоï лiнiï. Єрмолов писав до кабардинцiв: Трамов аул — это гнездо разбоев и вечной чумы. На этот раз ограничиваюсь этим; на будущее же время не дам никакой пощады уличенным разбойникам: деревни их будут истреблены, имущество взято, жены и дети вырезаны. Чи сама собою не напрошується аналогiя з сьогоднiшньою Чечнею? Коли весь народ, який вперто бореться за свою незалежнiсть, чомусь Кремлем уперто називається бандформуваннями (як бачимо, колись Єрмолов назвав ïх уличными разбойниками, що, власне, одне й те саме, трiшки змiнилася камуфляжна лексика, а за мундиром камуфляжноï лексики, як писав одописець Державiн: О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь! I ми таки справдi навiч бачимо цю твердокаменную грудь, i яка саме велика душа в тих грудях — i колись бачили, й тепер бачимо в Чечнi). Фатальними для Кабарди були 1821-22 роки (ранiше не зовсiм доходили руки, вкрай обтяженi боротьбою з Чечнею i Дагестаном). Єрмолов, який теж мислив окраïнами та лiнiями, як i всi росiйськi патрiоти, переносить лiнiю з Малки й Терека на саму кабардинську землю, будуючи тут укрiплення та фортецi. (Як бачимо, носили й переносили лiнiï-кордони та все далi вiд бiлокам'яноï, а тепер переносити лiнiï-кордони назад ближче до бiлокам'яноï конституцiйний простiр не дозволяє, — чи не дивний цей конституцiйний простiр? та ще територiальна цiлiснiсть Федерацiï не дозволяє, — чи ж не дивноï сатанинськоï природи ця територiальна цiлiснiсть Федерацiï? сатанинськоï природи цiлiснiстю, а вже коли таджики Афганiстану й таджики Таджикистану, колись розмежованi Росiєю, тепер прагнуть нацiонального возз'єднання, i, здавалося б, у зв'язку з цiєю насущною iсторичною необхiднiстю треба б нести лiнiю назад, то Росiя починає там, на рiчцi П'яндж, захищати кордони СНД, тобто, вважайте, й кордони Украïни в складi СНД, хоч чомусь Украïна там своï кордони в складi СНД захищати не хоче: Росiя (О твердокаменная грудь!) стоïть за всiх, хоч оцi всi й не просять. Прагнучи повного приборкання, Єрмолов уводить до Кабарди вiйська, якi повиннi пересуватися з мiсця на мiсце, чинячи постiйнi напади на горцiв i тримаючи ïх у постiйному страху. Ось за непокiрний норов генерал Сталь вирiшив покарати абазинськi аули на Кумi, для початку приречено найнаселенiшi сусiднi аули: Махукiв, Хохандукiв, Бибердiв. Пiдiм'явши передовi пости кабардинцiв, росiйське вiйсько ввiрвалося в аули. В. Потто: Все, что захвачено вне домов, было порублено, все, что успело бежать и скрыться в домах, было забрано в плен. Добычею казаков было до тысячи голов лошадей и рогатого скота и 149 человек пленных. Аулы были таким образом окружены, но оказались почти пустыми... и только в двух аулах... стремительно налетевшая конница застала и истребила до 30 человек и 12 захватила в плен. Отряд пошел дальше к горам, предавая огню и опустошению лежавшие по пути аулы. ...в течение семи дней, при беспрерывной перестрелке, пять больших аулов, не считая отдельных хуторов, кошей и кутанов были истреблены до основания. Между ними аул владельцев Касаевых защищался так упорно, что раздраженные солдаты Кабардинского полка перекололи в нем всех, не успевших скрыться, и мужчин иженщин. В это время в Кабарде появились грозные прокламации Ермолова, требовавшие покорности, но обещавшие пощаду всем, кто добровольно выйдет из гор и поселится на равнине. ...чтобы положить предел кабардинской дерзости, Кацырев вынужден был сделать еще две экспедиции. 25 марта он вошел в Чеченское ущелье и истребил аулы Тамбиева, а 2 апреля двинулся на речку Нальчик, и занял аулы Шаупцова и Кондорова. Аул владельца Каспулата Канчукова... был занят и истреблен после недолгой, но горячей перестрелки. ...еще несколько солдат было ранено, но остальные ворвались и истребили всех без пощады. 18 трупов, вытащенных из сакли, были так обезображены, что бывшие в отряде мирные кабардинцы не могли узнать ни одного из них. ...в ущелье Черека сожжено несколько селений; в Нальчике отбит табун лошадей и отара овец в 4 т. голов; в Чечне истреблен сильный аул. 3а Тереком войска разделились на две части: одна тотчас же приступила к постройке ряда укреплений, образовавших новую Кабардинскую линию. Ви помiтили, звичайно, як росiйськi вiйська все далi та далi вiд бiлокам'яноi несуть лiнiю за лiнiєю, в глибину Кавказу, пiдкорюючи вiльнi народи, якi з незрозумiлоi для колонiзаторiв причини осмiлюються боронити свою землю i незалежнiсть. Ото нiяк не хочуть всунути голову в ярмо, а якщо не хочуть — нещадно вiдрубати непокiрну голову (Державiн: О Росс! О род великодушный). Параноïдальна агресивнiсть, параноïдальна ескалацiя насильства, й водночас Єрмолов розсилає по всiй Кабардi прокламацiï, запрошуючи довiритись добрим намiрам Росiï, а кабардинськi вожаки, якi зостануться в горах i не пiдкоряться, оголошувалися зрадниками i ворогами Росiйськоi держави. В. Потто: ...вставал весь воинственный народ, чтобы отстоять свою полудикую вековую независимость и чтобы отомстить за попранные, как им должно было казаться, права, за поруганные святыни и самобытные обычаи. Из жителей неспаслось почти ни одного: З00 человек были вырезаны, 566 душ захвачены в плен. ...пленные, во избежание расходов казны, по приказанию Вельяминова раздавались на содержание линейных казачьих станиц. Мера эта, приводившая казаков к излишним издержкам, крайне им не нравилась иимела печальные последствия: чтобы отделаться от эти храсходов, казаки совсем перестали брать пленных и не щадили ни детей, ни женщин. ...казаки зажгли аул и переправились обратно на правый берег Сагауша. Он только сжег аулы и, вместе с Кацыревым, — отошел от Течени. Из Дударуковских аулов, не надеясь отстоять их, горцы бросились на правую сторону речки... Хоперцы встретили их из лесу, но не могли выйти из оврагов, и потому заняли единственный перевал, по которому бегущие могли перебраться загору. Таким образом все, что нашло первоначальное спасение в оврагах, теперь было в западне. Дадымов и Степановский заняли между тем аулы, и скоро в них бурно уже шумели иходили волны пламени. Пока одни казаки растаскивали покинутое имущество, другие раскинулись цепью по берегу реки, чтобы не пропустить беглецов назад, третьи скакали в погоню за угнанными стадами, настигали и возвращали их насборное место. Подоспевшие ширванцы двинуты были в овраги. С мужеством отчаяния черкесы защищали свои семьи, но это повело только к их гибели. Ширванцы ударили в штыки, и началось поголовное истребление. Гибель людей, отчаяние жен и детей, отторгнутых от своих защитников, представляло ужасное зрелище. Двести трупов разбросаны были по оврагам и лесным тропинкам; 370 пленных, согнанных в кучу, стояли под конвоем, оглашая воздух воплями. В числе убитых лежали тела: каратаевского старшины Кубиева и молодого сына известного кабардинского князя Магомета Атажухина. Оба владельца аулов, Клычев и князь Мамсир Дударуков, также пали в битве; княгиня, жена последнего, ранена шашкой и взята в плен... ...по окончании боя... в полуверсте от горевших аулов... добыча оказалась огромною: лошадей пригнано было 600, рогатого скота более 1200 голов, овец свыше 10 тыс. Не миновали солдатских рук и те бараньи коши, которые были обойдены накануне. Войска сожгли и разорили аулы и истребили уже сжатое, в снопах, просо. От пленных Кацырев узнал, что верстах в 8 скрываются черкесские семейства и скот. Кавказский казачий полк... там уже ничего не застал, кроме 700 баранов и быков; но длинный обоз из арб, уходивший оттуда... был окружен, и все, что оказало сопротивление, погибло, а З9 душ отдались в плен. Кацырев воспользовался этим временем для двух набегов на кабардинские коши и захватил в них более двух тысяч баранов. Кацырев, между тем, сделал отсюда новый набег на махошевцев, но нашел аулы пустыми и захватил только 24 человека пленных и до 700 штук рогатого скота. ...семьи их, вынужденные в глубокую ненастную осень скитаться без приюта по горам и лесам, гибли если не от русских пуль, то от болезней и голода. Начался беспощадный приступ; казаки зажгли дома, и население гибло в пламени. Добыча была вообще огромная. Казаки захватили до 4 тысяч голов скота и лошадей. В плен взято только 139 душ; все остальное население погибло или в бою, или в пламени. Линейцы собрали и похоронили 570 трупов; но по свидетельству самих кабардинцев, одних убитых между ними было более тысячи человек. ...одна 8-летняя девочка от испуга как бы помешалась и к утру умерла в страшных конвульсиях. Вельяминов простоял весьма долго, посылая в разные стороны небольшие колонны для истребления горских посевов. 18 августа запылал знаменитый в горах богатством и красотою строений аул Аджи-Тлямов, цель Вельяминовской экспедиции. Вельяминов... 25 августа возвратился в Майкопский стан, оставив позади себя... на пути следования, длинный ряд сожженных аулов и вытоптанные, опустошенные поля. I т. д. Цитати, звiсна рiч, не вичерпують кривавого матерiалу з тiєi багаторiчноi кривавоi рiзнi, яку Росiя впродовж рокiв вела на Кавказi, бо такого матерiалу — криваве море: ось так — i не iнакше — закладалася нинiшня територiяльна цiлiснiсть Федерацiï пiд ïï нинiшнiй конституцiйний простiр, в iм'я яких рiзалося, стрiлялося, палилося, винищувалося все, що могло чинити найменший опiр. (Державiн: О Росс! О род великодушный! ). Як зазначає В. Потто, пом'якшенню, а потiм i зникненню войовничих iнстинктiв у кабардинського народу сприяло i поступове зникнення вождiв, пронизаних духом незагнузданоi волi, якi пристрасно шукали виходу для своïх непочатих сил в голосних вiйськових подвигах. Звичайно, цi вождi самi не зникали: ïх або вбивали, або ж переманювали на росiйську сторону. Ось так, пише В. Потто, ...была усмирена и оттеснена в горы хищная Чечня... Дагестан замолк пред грозным рокотом русского оружия... пала окончательно покоренная Кабарда... они думали, что рушится счастье и будущность их вольного края. Не сознавали они, что то занимается заря светлого будущего, которое внесет в их край родной благавековой цивилизации и превратит их кровью покрытые поля в роскошные нивы Коротше, гiрськi народи чомусь нiяк не свого щастя. Iх винищують, у них вiднiмають вiднiмають волю, топчуть вiковiчнi звичаi та обряди, а вони нерозумiють свого щастя — й край. А сьогоднiшнiй день, скажiмо, гiрського народу Чечнi — це i є оте, виходить, светлое будущее. Яка була зоря — ми бачили, i, звичайно, саме така зоря не могла звiстувати якесь iнше светлое будущее, а саме таке, яке маємо сьогоднi. Оракули будь-якого рiвня (Ф. Достоєвський, Ульянов­Ленiн, а тут iще й В. Потто) передбачали оце светлое будущее i для самого росiйського народу, й для всiх iнших уярмлених Росiєю народiв, чомусь це ярмо бачили лише якблага вековой цивилизации. Рiдкiсний цинiзм! Рiдкiсний цинiзм можновладцiв того етносу, який сам не був i не є цивiлiзований, але тим не менше з фанатичною запеклiстю мечем i кров'ю взявся нести блага вековой цивилизацииiншим народам. Цi рядки пишуться в сiчнi-лютому 1995 року, коли штурмується Грозний, коли точиться вiйна в Чечнi, коли московське телевiзiйне Останкiно торочить i торочить з шизофренiчною зацикленiстю про те, що, мовляв, у Чечнi пенсiонери давно не одержували пенсiй, то Кремль поставив собi за мету ощасливити пенсiонерiв пенсiями i надати гуманiтарну допомогу знедоленим. Та схаменiться, кому ви хочете надати пенсiю i гуманiтарну допомогу — отим тисячам i тисячам жертв мирного населення, отим вiд ваших бомб та ракет загиблим дiтям i жiнкам?! Як тут знову не повторити вже багатократно повторюване з О. Твардовського: Сама режет, сама давит, сама помощь подает! Так оце в теперiшнiй Чечнi, яка стiкає кров'ю, ми й бачимо вашi реальнi блага вековой цивилизации, оту реальну зарю светлого будущего, обiцяну Кавказу на початку минулого столiття, якi тодiшнiрозбiйники чомусь нiяк не хотiли прийняти з рук своïх завойовникiв, як не хочуть прийняти й сьогоднi з тих самих рук уже не npосто розбiйники, а цiлi бандформування, а тому цi бандформування, себто чеченський народ, мають бути знищенi: ото хай не воюють nроти зари светлого будущего та благ вековой цивилизации у незмiнно традицiйному кремлiвському варiантi. III Засвiдчено високу гостиннiсть черкесiв — гостиннiсть взагалi. Дуже характерну для схiдного свiту. Подорожнiй, який nepecтупав пopiг саклi, був людиною священною. Подорожнiй благословляв дiм госnодаря: В iм'я славних спpaв твоiх, джигiте, вимагаю гостинностi, сiдла та бурки. Господар вiдnовiдав: Ти гiсть мiй, отже, володар мiй. Вiн пepeд усiм народом вiдповiдав за бeзпeкy чужоземця, який, стyпивши в саклю, знiмав i вiддавав хазяïну зброю, демонструючи, що не потребує зброï пiд його дахом. Легендою засвiдчено, що в VI столiттi аварський хан Байкан через своiх послiв вимагав пiддaнствa вiд черкесiв. Ïхнi ватажки, мiж яких видiлявся Лавристан, вiдnовiдали: Хто може позбавити нас волi? Ми звикли вiднiмати землi, а не своï вiддавати ворогам. Так буде завжди, поки є вiйна i мечi на свiтi. А ще Лавристан вiдповiв аварському хановi: Не дамо данини поки залишиться у нас бодай один меч, поки залишиться один iз нас в живих. I тодi хан Байкан, маючи шiстдесят тисяч добре вишколеного вiйська, пiддaв вогню й мечу непокiрну землю i ïï вiльнолюбний народ. Цураючись цивiлiзацiï, цей народ змушений був пepeйти на вiйськовий побут, тим пaчe, що на його долю нaпaдникiв­завойовникiв вистачало, то якийсь Китайхан, калмики, хазари, татари, зрештою Атилла, слов'яни... Й ось пicля того, як Росiя в минулому столiттi так тяжко завойовувала Чечню, й ось пicля того, як сталiнська Росiя депортувала Чечню з Чечнi, й ось пicля того, як Чечня nовернулася в Чечню, тeпep уже єльцинська демократична (?!) Росiя вторгається в Чечню, щоб ракетами й бомбами загнати ïï в Федерацiю, оголосивши весь чеченський народ, який бореться за свою незалежнiсть, збройними бандформуваннями, в той час як вона в цiй iсторичнiй обстановцi сама є бандформуваннями, власне як була вона бандформуваннями i в минулому столiттi, коли завойовувала вiльний чеченський народ. Та що ж це за Федерацiя така, та що ж це за людиножерна ïï така Конституцiя, в iм'я яких найсучаснiшою зброєю винищується народ, та що ж це за iмпepcький дух такий, котрий iз сатанинською люттю має знищувати впродовж столiть дух iншого народу! Та ще ж бо чуєш iз уст пpeзидeнтa Федерацiï, що Дудаєв, мовляв, здiйснює геноцид чеченського народу. Це те самiсiньке, як радянська пропаганда nротягом пiвстолiття стверджувала, що жертви Катинi — це жертви фашизму, нiяк не хотiла пpизнaвaтися за своï власнi фашистськi жертви. А скiльки десятилiть доведеться отак-от говорити пpo дудаєвський геноцид чеченського народу ? Хiба сьогоднi не видно, чий це геноцид? До того ж — во славу русских воинов... Пам'ятається, й багатьом, звичайно, не забудеться, як на Рiздво 1995 року закладався Храм Xpистa-Cпacитeля, знищеного бiльшовиками, що Храм закладався во славу русских воинов, що цю акцiю слiд cnpиймaти як nокаяння, — в усякому разi npo це говорив пaтpiapx всея Руси Алексiй II. А в цей час — на Рiздво! ­ точилася кривава рiзня в Чечнi, де, як стверджував один генерал, росiйськi солдати — хлопчики рокiв вiсiмнадцяти ­ гинули за недiлиму Росiю с улыбкой на лице. Хай Господь милує вiд такоï моторошноï улыбки на лице за державного монстра, де цивiлiзованого життя нема нiкому , отож хiба що й залишається вмерти с улыбкой на лице. Так що ж це виходить: отой Храм Xpистa-Cпacитeля в Москвi закладено не тiльки в iм'я минулоi слави росiйських воïнiв, а й тих воïнiв, якi гинули на Рiздво, коли закладався Храм, у знедоленiй i вiльнолюбнiй Чечнi, якi й тeпep гинуть, то скiльки ж цих загиблих юних життiв потрiбно, то що ж це за моторошне таке покаяння, яке cпpиймaється за театралiзований блюзнiрський балаган на лаштунках i за лаштунками вчорашньоï i сьогоднiшньоï росiйськоï iсторiï?! Пригадуєте, пiд час Cepпневого путчу 1991 року випадково в московському бронетанковому рейваху загинуло троє невинних молодих життiв, i Єльцин на грандiозних похоронах­панахидi зi щирою сльозою в голосi просив простити, що — я, ваш npeзидeнт не зумiв уберегти душi гарячих пaтрiотiв. Артистично просив — i йому вiрилось. I що це за краïна така, у якiй пiд проводом ГКЧП власнi збройнi сили пiд час пyтчy в cepпнi 1991 року штурмом iдуть на Москву, в якiй npeзидeнт у жовтнi 1993 року громить власний пapлaмeнт у Бiлому Домi, в якiй за наказом президента в груднi 1994 року розв'язано громадянську вiйну у Чечнi, де з однаковою суïцидальною люттю знищується як народ чеченський, так i народ росiйський?! I що це за Федерацiя така?! Якби вiд ïï iменi та в iм'я ïï цiлiсностi, то, очевидно, там можна було побачити вiйськовi формування татарiв, башкирiв, чувашiв, бурятiв, i т. д., але ж не видно там вiйськових формувань цих народiв, а видно лише росiйськi збройнi формування. То що — не болить цим народам так звана цiлiснiсть Федерацiï, а болить лише росiйському? То чому ж ïм не болить, а росiйському так болить вiд iменi всiєï Федерацiï i за всю Федерацiю, в чому природа цього потерпання за всiх? (Державiн: О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!) Ох, цi прозорi границi прозорих камуфляжiв — то начебто iнтернацiональних, коли пiд прапором Варшавського пакту вводилися вiйська в Чехословаччину 1968 року, то в даному разi пiд прапором Федерацiï, а насправдi тодi й тепер бачимо щит i меч Росiï, яка будь-якими засобами прагне iмперського самозбереження, до того ж iще безтямно пасталакаючи про права людини, а як то дотримуються права людини — видно по десятках тисяч трупiв чеченцiв i росiян у Чечнi. Розгортаю московську газету вiд 16 лютого, читаю репортаж журналiста. Через щель, прорезанную в ковре, которым закрыто окно, я наблюдал, как федеральная артиллерия в щепки разносит кварталы... суть новой методики борьбы с незаконными формированиями в Грозном, как я понял, сводится к тому , чтобы, проведя грамотную и сокрушительную артподготовку, внезапно войти с разных сторон в развороченный снарядами район... Я столько чеченцев убил, что пальцев не хватит пересчитать, — весело говорил старший лейтенант Сережа... Но через два, три, четыре, восемь часов ожесточенных артиллерийских упражнений все равно становится невыносимо тошно и все-таки хочется заглянуть в это лицо, в эти глаза, чтобы понять: кто те люди, которых утюжат пушками круглые сутки? Як то казав Єльцин у серпнi 1991 року — простiть мене, вашого президента, що не вберiг ваше життя. Ось так вiн уберiгає життя десяткiв тисяч — i чеченцiв, i росiян. Як то мовилося при закладаннi Храму Христа-Спасителя — в iм'я слави росiйських воïнiв. Як то говорилося тодi ж — акцiя покаяння. А хiба в Чечнi ще мало вбито? Коли ж буде покаяння за Чечню?. Храм Покаяння-на-Кровi... IV Здавалося б, O. Грибоєдов... але й вiн — плоть вiд плотi середовища свого. Перебуваючи на Кавказi, веде Путевой журнал 1819 года. Тифлис-Тавриз. Надо видеть и слышать, когда он собирает здешних или по ту сторону Кавказа кабардинских и прочих князей; при помощи наметанных драгоманов, которые слова его не смеют проронить, как он пугает грубое воображение слушателей палками, виселицами, всякого рода казнями, пожарами; это на словах, а на деле тоже смиряет оружием ослушников, вешает, жжет их села ­ что же делать? — По законам я не оправдываю иных его самовольных поступков, но вспомни, что он в Азии, — здесь ребенок хватается за нож. А, право, добр... Й то правда, куди вже добрiший! I почерк у добряка Єрмолова той самiсiнький, що й у нинiшнiх добрякiв: смиряет оружием ослушников, вешает, жжет их села, — что же делать? Еге ж, як тодi, так i тепер, здається, цiлковита безвихiдь, iншi методи (М. Бердяєв: в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего ) чужi для розумiння, ото ж — що ж робити?! I так — iз столiття в столiття, i навiть дiти як хапалися за ножi — так i хапаються, то, звiсно, що ж робити з ними як у часи єрмоловськi, так i в часи грачовськi. А, право, добр... O. Грибоєдов у 1825 роцi нaписaв вiрш Хищники на Чегеме, де знаходимо рядки: Ждем. — Готовы к новой сече.­ Но и слух о них исчез! ­ Загорайся, древний лес! Лейся, зарево, далече! Мы обсядем в дружном вече И по ряду, дележом Делим взятое ножом. Грибоєдов сам брав участь у каральнiй експедицiï генерала Вельямiнова проти закубанських черкесiв, у нього були живi враження, якi прислужилися до написання цього вiрша. Вiрш сприймається як пiсня-монолог горцiв, котрi воюють проти чужинецьких зайд, вiдкидаючи рабськi ярма на ïхнi вiльнi буйнi голови. Ось як екзальтовано про Кавказ: Наши — камни, наши — кручи! Русь! зачем воюешь ты Вековые высоты? Досягнешь ли? Бачите, як ото все ставало нашим — i кавказьке камiння, i кавказькi кручi, ставало невiд'ємною частиною єдиноï i недiлимоï, вписуючись i в нинiшнi конституцiйний простiр i федеративну цiлiснiсть, але це постiйно розв'язуване й постiйно нерозв'язне питання не сходило й не сходить з порядку дня: Русь! зачем воюешь ты вековые высоты? Досягнешь ли?. Що правда, то правда. Нiяк не скажеш, що душевне життя росiйськоï людини в минулому (принаймнi, на той час, про який писав М. Бердяєв) було пригнiчено нормами цивiлiзацiï, не побiльшав цей прес норм цивiлiзацiï на росiйську людину нi в часи революцiй чи громадянськоï вiйни, розв'язаноï бiльшовиками, нi в епоху сталiнщини, нi в епоху брежнєвськоï стагнацiï. Чомусь не тиснули цi норми — й не тиснуть, бо ж, очевидно, тиск норм цивiлiзацiï вiдчувається тодi, коли в них є природна розумна потреба, а коли є, навпаки, природне стихiйне вiдторгнення вiд них i неприйняття, то буде вiдторгнення й неприйняття. М. Бердяєв правий, що росiйське духовне життя бiльше виражено у своïх крайнiх елементах, — i тут вiн дуже близький до Ф. Достоєвського, який говорив про безодню росiйськоï душi, яка — феномен завжди наявний i вiчний. Так — завжди iррацiональний, неорганiзований i невпорядкований елемент, хоч би чого це стосувалося, в тому числi — кривавих подiй у Чечнi, яку ввергнуто в достоєвську безодню, яку пiддано деспотично-тиранiчнiй вакханалiï цього озброєного до зубiв iррацiонального, неорганiзованого, невпоряд кованого елементу, коли, ясна рiч, нiяк не йдеться про придушенiсть нормами цивiлiзацiï, а про цiлковиту ïхню вiдсутнiсть, коли Росiя не здатна зрозумiти, що, знищуючи Чечню, вона знищує саму себе, хоча, звичайно, не в однаковiй мiрi. Тут же, в Самопознании, М. Бердяєв говорить про те, що в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего. Золотi слова! На жаль, євангельська категорiя ближнього не запанувала над умами росiйських воєначальникiв у Чечнi, й навряд чи коли-небудь запанує. Задовго до сучасного фiлософа Ясперса, який говорив про державцiв-фiлософiв i про фiлософствуючi народи, подiбну думку висловив еллiнський фiлософ Платон: Щасливi тi держави, в яких або правують фiлософи або правителi фiлософствують. На жаль, не скажеш, що тепер очолюванi Москвою чи Києвом держави — щасливi, що в них правують фiлософи або правителi фiлософствують. Та й важко сподiватися з квасного патрiота — вiльно мислячого фiлософа, бо, знагла ставши фiлософом, вiн би автоматично перестав бути квасним патрiотом, де б тодi подiлися всi кваснi патрiоти, а таке в природi неможливе, отже, нiякий розгул — загул фiлософiв i фiлософiï в коридорах влади на просторах СНД нiкому не загрожує. Еге ж, як ото казав О. Грибоєдов: Федьдфебеля в Вольтеры дам. I саме таких Вольтерiв та вольтер'янцiв дано згори, призначено, бо саме на цiй землi вони не з ласки Божоï, а саме призначаються, i саме оцей розгул-загул московського вольтер'янства ми бачимо сьогоднi в Чечнi. У планi нашоï розмови грiх не послатися на iсторика С. Соловйова, це посилання саме проситься. У 1872 роцi вiдзначалося 200-рiччя вiд дня народження Петра I. Це був час, коли всi читали книгу маркiза де Кюстiна й мiркували — куди ж iде велика iмперiя. На обiдi на честь iноземних гостей маститий iсторик С. Соловйов начебто давав вiдповiдь: Иностранцы приветствуют Россию. Но что же Россия скажет им в ответ? Русские от искреннего сердца пожелают уничтожения нелепого предрассудка, будто бы цивилизация России может быть в ущерб Европе, что мы, завоевательный народ, жаждем чужого. Пусть, вглядевшись внимательнее в настоящее и прошедшее России, они убедятся, что задача ее иная. Ни у одного народа нет меньше побуждений желать чужого: у нас громадная страна, требующая возделания во всех отношениях; станем ли мы желать ее приращения? Наука прежде всего нужна пока... Ось так фiлософствував iсторик понад сто рокiв, проте, як сказав байкар: А воз и ныне там. I ще вiн сказав: А Васька слушает да ест. Нi, вiдомий байкар зовсiм не спростовував вiдомого iсторика, просто так у його байкарському дiлi вийшло, що наче й не спростовував — i спростував: вiз росiйськоï iсторiï залишився там, де й досi був, як i вiз росiйського нацiонального самоусвiдомлення, себто вiз фiлософiï. Бачите, це всього лише нелепый предрассудок, нiби так звана росiйська цивiлiзацiя зашкодить Європi, це ïхня, iноземцiв, вигадка, марно вони бояться власноï вигадки. Але ж як боялися колись, так бояться й тепер, i це не є ïхня вигадка, бо така споконвiчна природа Росiï, що ïï, Росiю, мають неминуче боятись, як i ïï природи: цей нелепый предрассудок був i залишається в силi. Особливо ж, коли iноземцi таки вдивляться в минуле Росiï до С. Соловйова, так i в минуле Росiï пiсля С. Соловйова, й нiяк не вiриться, що задача ее иная, а саме така, й коли вже, скажiмо, наступного, 1873 року росiйськими вiйськами розпочато Хiвинський похiд, цим вкотре потверджено, що саме така, й хоч справдi земель — надмiр, як своïх, так i загарбаних, але чомусь усе-таки видається, що мало, й тут уже починає виконувати своï безвiдмовнi функцiï Предопределение, i росiйська армiя вирушає в похiд. А громадная страна, требующая возделания во всех отношениях, як потребувала цього возделания во всех отношениях, так i тепер потребує, тут нiхто не заперечить, бо Росiя була й залишається розореною краïною, але ж усупереч здоровому глузду однак — давай Чечню, исконно русскую территорию! Як тодi, так i тепер — наука прежде всего нужна, теж не заперечиш, але, як то сказано iншим, умственность вредна для России, й нiякоï гармонiï тут досягнути не можна: з одного боку нужна, а з другого — вредна, коротше, як то сказано сучасним академiком, нельзя уйти от самих себя.... V Шовiнiзм завжди аморальний, великодержавницькi амбiцiï завжди аморальнi — й не вкладаються в норми загальнолюдськоï етики. Росiйський шовiнiзм — це вiчно жива фельдфебельська вдова, яка з мазохiстською насолодою батожить сама себе, водночас упиваючись чужою кров'ю, наче квасом. Скажiмо, в сiчнi 1995 року в Польщi у Краковi створено Чеченський iнформацiйний центр, де працюють не тiльки чеченцi, а й росiяни. Росiйське посольство заявило, що центр веде антиросiйську пропаганду, органiзовує демонстрацiï протесту проти кривавого злочину в Чечнi, а це, мовляв, суперечить польсько-росiйськiй угодi. Польське МЗС вiдповiло, що пiдстав для протесту немає, бо центр збирає гуманiтарну допомогу для жертв вiйни в Чечнi, а Газета виборча написала, що вважати протести проти убивства людей у Чечнi антиросiйською дiяльнiстю — це абсурд, наче списаний у Оруелла. Важко не погодитися з поляками, якi згадують Оруелла, очевидно, його Скотний двiр. Можна провести аналогiю далi й сказати про московських скотарiв i про кремлiвського бугая, для якого Чечня — це наче червона ганчiрка, яка його смертельно дратує, ось тiльки тi скотарi i той бугай не усвiдомлюють, чому та ганчiрка червона, а червона ж вона вiд кровi, яку вони самi точать з вiльнолюбного народу. I президент по-iмперськи шикнув на всiляке там ближнє зарубiжжя, щоб, мовляв, не смiли й оцiнки давати чеченським подiям, бо це буде втручання у внутрiшнi справи Росiï, а раз втручання — то й буде покарано, вiдтак наша чиновницька братiя з цинковими Ґудзиками, як висловився поет, стоïть собi, витрiщивши очi. I, здається, нiякоï ради. Але ж не хочеться, щоб нiякоï ради, треба давати раду, треба. ЗНАК ХIВИ Полковник Ф. Лобисевич склав докладний опис Хiвинського походу 1873 року, й цей опис за редакцiєю генерал-ад'ютанта В. Троцького (начальника штабу всiх загонiв, якi дiяли проти Хiви) побачив свiт 1898 року в друкарнi Высочайше утвержденного Товарищества Общественная польза. Опис походу складено не без причини й нагоди, а саме з гордоï нагоди двадцятип'ятирiччя пiдкорення Хiвинського ханства. Росiя перед цим двiчi намагалася здолати це ханство — в 1717 i 1839 роках, але невдало. Оточене зусiбiч безводними пустелями, якi вважаються найстрашнiшими в свiтi, це було ничтожное (Ф. Лобисевич) ханство з 400 000 душ обох статей. I хоч як воно вiрило в свою недосяжнiсть, але, нарештi, росiйськi вiйська з трьох бокiв пiдступили до зачарованого ханства, здiйснивши один iз найважчих, вiдомих в iсторiï, походiв, здолавши всi жахи дороги по безводних пiщаних пустелях, де не було нiяких дорiг, у тропiчну жару, яка доходила до 45, пройшовши вiд Ташкента 660-890 верст, вiд Кавказу 1000 верст, вiд Оренбурга 1395 верст i 29 травня 1873 року, в 201 роковини народження Петра Великого, переможнi знамена пiднято на стiнах мiражноï Хiви. Яка, звичайно ж, була та є окраïною росiйськоï iмперiï, складовою частиною русского вопроса и русского дела (хоча сама про це зроду-вiку не здогадувалася), та ще ж була й глибокою провiнцiєю. З падiнням Казанi й Астраханi, коли Волга стала великою вже росiйською рiкою-матушкою, думки про дороги в багатi схiднi краïни, в Китай та Iндiю, сушили голову царя Iвана IV. А Петро I, рубаючи вiкно в Європу, водночас сушив собi голову й дорогами на схiд, шукаючи до них ключ и врата. Що було задумано? Послати експедицiю пiд командуванням капiтан-поручика Бековича-Черкаського. 4 000 регулярних вiйськ, 2000 яïцьких i гребенських козакiв, сто чоловiк драгунiв; кiннота мала йти вiд Астраханi, начеб супроводжуючи караван з товарами, до складу якого ввiйшло чимало купцiв. Дуже менi подобається пасаж iз цього опису: Таков был задуманный Петром Великим грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии. С первого взгляда может казаться, что план этот преследовал завоевательные цели, стремясь вооруженною силою подчинить Хиву русскому владычеству: иначе к чему было посылать с посольством такой значительный отряд? Однако, такое заключение было бы едва ли справедливо по отношению к действительным намерениям Петра. Бачите, всього лиш утвердження росiйського впливу, а не якась там завойовницька мета, щоби збройною силою приєднати Хiву до iмперiï. Для того й такий значний вiйськовий загiн — начеб супроводжувати караван з товарами. Цей маскарад нагадує сьогоднiшнiй чеченський маскарад, начеб незчисленна росiйська орда на танках, ракетних установках та вiйськових лiтаках несе пенсiï пенсiонерам, гуманiтарну допомогу й економiчний розвиток норовитим горцям. I все-таки, чому говориться про грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии — i водночас стверджується, що справжнi намiри Петра були iншi? Себто не завойовницькi. Як же це так: не завойовницькi, а план утвердження росiйського впливу грандiозний? Рiч у тiм, що двоє ханiв iз середньоазiатських ханств були вельми i вельми непопулярнi в своïх ханствах, цi хани потерпали, що народ вiднiме в них владу, тому-то й перекинулися васалами до царя, щоб вiн захистив ïхню владу вiд ïхнього ж народу — над цим самим народом. Беручи цей зрадницький досвiд ханiв по вiдношенню до свого народу за взiрець, росiйський цар сподiвався на щось подiбне i в iнших ханствах, себто — начеб мирне пiдкорення, але, безумовно, пiдкорення, бо ж як без пiдкорення може здiйснитися грандiозний план i утвердження росiйського впливу! А всi отi регулярнi вiйська, драгуни й козаки, приданi до мирноï мiсiï Бековича-Черкаського — щоб супроводжувати караван з товарами та торговий купецький люд. Ось така дипломатiя традицiйного росiйського ощасливлення диких племен, якi самi себе, на погляд росiян, чомусь нiяк не здатнi ощасливити, а ïхнє, росiян, щастя чомусь неодмiнно полягає в тому, щоб ощасливити iнших, — i в цьому традицiйно знаходити своє, росiян, щастя. Зачароване коло незбагненноï ментальностi, з якого вичаруватися назад не вдалось i не вдається! Але ж неспроста iсторик С. Соловйов назвав Петра I великим воспитателем своего народа та ще й величайшим трудолюбцем Русской земли. А таки був i вихователем i трудолюбцем, коли споряджав ось такi мирнi експедицiï на всi мислимi сторони iмперiï, та й залишився вiн вихователем свого народу й сьогоднi — хiба не вивищується тiнь порфироносного трудолюбця на фонi чеченських подiй? Отже, Петро сподiвався, що хiвинський хан, а то й бухарський емiр навiть попросять у нього гвардiю з росiйських вiйськ для захисту своєï ханськоï гiдностi. А ще ж мало вистачить вiйськ для побудови укрiплень, для охорони купецького каравану. (Як то колись i тепер iнспiрована росiянами опозицiя — в Угорщинi, в Афганiстанi, в Чечнi i т. д. — просила й просить збройноï допомоги вiд Росiï для захисту своєï опозицiйноï гiдностi!). Тодi, в 1717 роцi, не так сталось, як гадалось. У похiд на Хiву рушив великий експедицiйний корпус, хоча дещо й iнший, нiж планувалося. Здолавши бурхливе море, заклали на пiщанiй тюп-караганськiй косi фортецю, пойменовану фортецею Св. Петра. Бекович-Черкаський послав до хiвинського хана гiнцiв iз вiсткою про своє посольство з мирними цiлями, а сам iз двома полками морем вiдправився до Червоних Вод, де полки й висадилися з мирними цiлями будувати ще одну фортецю, бо, як вiдомо з iсторiï, мирних цiлей можна домогтися тiльки з допомогою озброєних до зубiв полкiв та насадивши на чужiй землi своï форпости. Але хiвiнцi чомусь не повiрили в цi мирнi цiлi. Вiдбулася одна сутичка хiвинцiв з козаками, вiдбувся напад хiвинцiв на росiйський укрiплений табiр, i тут Бекович-Черкаський наказав стрiляти з гармат, щоб залякати хiвинцiв i змусити ïх до переговорiв, але гарматна стрiлянина не привела до переговорiв, i тодi почався важкий бiй, що тривав двi доби. (Треба думати, з тiєю самою метою, аби хоч у такий спосiб переконати нерозумних хiвинцiв у мирних цiлях росiйського вiйська). Хiвинцi вiдступили. Хитрощами вони зумiли виманити росiян з ïхнього табору, хитрощами зумiли подiлити ïхнiй загiн на частини, хитрощами зумiли обеззброïти — частину перебили, частину взяли у полон, а самого Бековича-Черкаського схопили i вiдтяли голову перед ханським шатром 29 серпня 1717 року. А яка доля фортецi Святого Петра i фортецi в Червоних Водах, збудованих з мирними цiлями? Опинившись у ворожому оточеннi, зазнавши нападiв, потерпаючи вiд нестачi води i вiд хвороб, обидва гарнiзони були змушенi ретируватись в Астрахань. Але ж дорога на Схiд — в Iндiю i Китай — не давала спокою великодержавному самолюбству, i перший невдалий похiд нiяк не мiг стати пересторогою i засторогою, бо не з тим самолюбством сталася невдача. Царський улюбленець Волинський писав: По замыслам Царского Величества не до одной Персии было ему дело. Если бы посчастливилось нам в Персии и продолжил бы Всевышний живот его, конечно бы покусился достигнуть до Индии, и имел в себе намерение и до Китайского государства, что я сподобился от Его Величества сам слышать. А в Iндiю, як вiдомо, намагалися проникнути двiчi — вперше в 1801 роцi, й тiльки смерть iмператора Павла зупинила експедицiю, а вдруге в 1881 роцi, коли генерал Скобелєв, узявши Геок-Тепе, вирiшив дiйти до Герата, все було пiдготовлено, та експедицiю зупинили. А в разi б не зупинили, а в разi б успiху — тодi б i Персiя, i Iндiя стали б, можливо, заштатними росiйськими провiнцiями, окраïнами, й таки б пiдтвердилося знамените Россия — родина слонов. Про поворот рiчок у зворотньому напрямку додумалися не бiльшовики, поворот рiчок — у росiйськiй ментальностi, вiд постiйного прагнення насильства в будь-яких сферах. Ще Петровi I хотiлося води Аму-Дар'i повернути в Каспiй, щоб вони стали частиною торговельного шляху неодмiнно ж через Росiю! — зi Сходу на Захiд. Я планов наших люблю громадье, як значно пiзнiше сказав поет-трубадур жовтневого перевороту. I петровськi плани не вивiтрилися з великодержавноï свiдомостi. Другий похiд на Хiву — восени 1839 року. Як завжди, не обiйшлося без конфлiкту. Полковник Ф. Лобисевич писав: Хотя все приготовления к экспедиции должны были производиться без огласки и под видом предполагавшегося ученого исследования приаральских степей, тем не менее известие о них скоро дошло до Хивы. Склад цiлоï ратi ломоносових для ученого исследования — це загiн у 4250 солдатiв при 18 гарматах та 2090 киргизьких вiзничих i верблюдовожатих. Проти науковцiв виступили не тiльки хiвинськi шайки, як пише полковник, а й жорстока зима i хвороби, рать ломоносових страждала вiд цинги, лихоманки, хвороби очей, i керiвник походу генерал-ад'ютант Перовський, наступивши, як то вже писав поет-трубадур, на горло собственной песне, наказав повертатися назад на лiнiю. За вiсiм мiсяцiв у степу експедицiйний загiн втратив 1054 озброєних наукових свiтил, до 10000 верблюдiв, понад 8000 коней, i це, звiсно, був серйозний удар по вiтчизнянiй науцi, i прищепило декому думки, що до Хiви взагалi неможливо дiстатися. Чи до походiв на Хiву в 1717 i в 1839 роках були iншi агресiï проти цього ханства?! Iсторiя засвiдчує, що були, причiм обходилося без брехнi, мовляв, ждемо з мирними цiлями, а чи йдемо для наукових дослiджень, а задумувалося прямо — з метою наживи й пограбування, бо, власне, всi цi мирнi цiлi й науковi дослiдження на землях вiльних (еге ж, диких) народiв завжди означали тiльки кривавий розбiй. Яïцькi козаки, поселившись на рiчцi Урал, грабували нещадно всiх. Прочувши про багату Хiву, в якiй влiтку не буває вiйська, яïцькi козаки на початку XVII ст. числом до тисячi кинулися в похiд на казкове ханство. Заскочивши Ургенч, де справдi не було вiйська, вони знищили мiсто, награбували до тисячi возiв усяких скарбiв, забрали до тисячi жiнок. Уже в дорозi ïх наздогнали й оточили хiвинськi воïни. Вiдрiзанi вiд води в пустелi, козаки захищалися хоробро, вгамовуючи спрагу кров'ю вбитих соратникiв. Покинувши награбовану здобич, уцiлiла якась сотня козакiв прорвалась до Аму-Дар'ï, де ïх i знищено в дрiмучих комишах. Через якийсь час яïцькi козаки знову подалися на Хiву по здобич, поруйнували мiста, набрали чимало всiляких багатств i жiнок, а на зворотньому шляху всiх козакiв побито хiвинцями. Третя спроба — ще невдалiша, зимовий буран та люта холоднеча заскочили козакiв у степу, вони заблудились у дорозi, змушенi були вбивати i ïсти один одного, а частину хiвинцi захопили в рабство. Розбоï — це розбоï з будь-якоï сторони, i вмiти побачити за ними мирнi цiлi чи видавати за науковi дослiдження — це вже треба пройти певний мiлiтаристський вишкiл у такому мiстичному дiлi, як русское дело. Отже, можна сказати, що зазiханням на Хiву — не одне столiття, що похiд 1873 року — лише чергова ланка в вiйськовiй манiакальнiй експансiï Росiï на Схiд, задуманный Петром Великим грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии, i хоч би як маленька ничтожная — Хiва боронилась та не давалась, але над нею невiдворотно тяжiв отой у росiйському розумiннi Божий промысел, який, скажiмо, тяжiв i тяжiє, знову ж таки в росiйському великодержавницькому розумiннi, упродовж столiть над Чечнею, i для реалiзацiï манiакальноï iдеï всi способи годяться — багаторiчне завоювання — рiзня, депортацiя, нинiшнiй геноцид. Чи треба бiльш-менш докладно розповiдати про похiд 1873 року? Про переможний — нарештi! — похiд? Можна б i розповiсти, але подробицi мало що додадуть до характерис- тики ментальностi агресивного вiйська агресивного народу, й подробицi Хiвинського походу, здавалося б, лише пiдтвердять екзальтацiю монархiста О. Пушкiна: Все русскому мечу подвластно! Iсторiя розширення iмперiï — це густо пролита кров пiдкорених народiв, це уярмлена ïхня воля, розтоптана державнiсть, спаплюженi традицiï, закута в ланцюги нацiональна гiднiсть. Хiву було окуповано. Ханський трон було вивезено в Москву, де вiн опинився в Грановитiй палатi. Наступний день пiсля зайняття Хiви було 30 травня, роковини народження Петра I, котрий обращал свой гениальный, пытливый взор к той самой Аму-Дарье, в городе Хиве столице бывшего Ховарезма, сосредоточены были 29 мая 1873 года русские войска, действовавшие против Хивы. Як бачимо, iсторичне коло замкнулося, генiй росiйського царя, який уособлював генiй росiйського народу, та ще ж iз допомогою Божого промысла реалiзувався з фатальною неминучiстю (Г. Державiн: О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна). Для параду й богослужiння вишикувано вiйська в мiстi, на майданi, бiля хазараспських ворiт. Проголошуючи многая лета, салютацiйну пальбу проведено з хiвинських гармат хiвинським порохом. Iсторiограф захоплюється бойовим духом росiйських вiйськ, якi, здавалося, не закiнчили похiд, а тiльки збираються в похiд: ...заметно было оживление между офицерами и солдатами, начались те славные, обычные в этих случаях мечты и предположения о том: достанется ли, мол, нашей роте участвовать, а каждый, кто имел мнимые причини предполагать, что ему придется остаться на месте, внутренно уже завидовал счастливому товарищу, надеявшемуся попасть в дело. Ось у чому, виявляється, щастя держави, i щастя ïï вiрного солдата! Росiйська держава — це росiйський солдат, i росiйський солдат — це росiйська держава. Взаємнощасливi такою єднiстю, яка так тяжко обертається проти iнших народiв. I коли в 1717 роцi своï агресивнi замiри старалися замаскувати пiд купецький караван, i коли в 1839 роцi ще намагалися видати себе за рать ломоносових, то тепер, у 1873 роцi, коли ничтожное ханство переможено i окуповано, справжня мета, нарештi, не приховується: давай контрибуцiю. А щоб туркмени i не мрiяли ухилитися вiд накладеноï на них контрибуцiï, споряджено спецiальний загiн, який має наглядати за збором контрибуцiï: 8 рот пiхоти, 10 гармат, 8 козачих сотень, ракетна батарея з 8 одиниць зброï. Цiлком типовий для iмперiï фiскальний апарат, правда ж?! Але плем'я iомудiв чомусь не захотiло платити, повстало проти росiян, пiдмовивши iнших туркменiв не платити, ще й зiрвалося бiгти зi своïх споконвiчних земель. Проти таких возмутителей спокойствия методи боротьби апробованi, скажiмо, на Кавказi, й кавалерiя на чолi з полковником Блоком кидається навздогiн. Досягнувши поселення Безгумен за наказом полковника каральний загiн палить скирти хлiба та будiвлi й хвилин за п'ять поселення перетворено на купу попелу. Такоï самоï долi зазнали поселення Янгiяб, Бедеркет. Зрештою, козаки наздо- ганяють утiкачiв, якi ось-ось можуть зникнути в пiсках пустелi. Це караван мирних жителiв з худобою та з гарбами, навантажених домашнiм скарбом. Побачивши козакiв, туркмени залишили своє майно i побiгли врiзнозбiч у пiски, а козаки (Г. Державiн: О Росс! — О род великодушний! О твердокаменная грудь!) кинулись на караван. Не щадили нiкого, особливо ж чоловiкiв, якi пробували захиститися шаблею чи кинджалом. Ведучи успiшний наступ на мирне населення, кавалерiя наздоганяла все бiльшi натовпи туркменiв, зрештою, досягнули великого озера, й тут вiдкрилася жахлива картина. Глибоку й швидку протоку було завалено туркменами — старими й молодими, жiнками й дiтьми, що кинулися в озеро, аби врятуватися вiд росiянiв. У озерi та в довколишнiх болотах потонуло близько 2 тисяч чоловiкiв. Ось такi, як бачимо, науковi здобутки ратi озвiрiлих ломоносових. Частина iомудiв, якi встигли переправитися на протилежний берег, вiдкрили перестрiлку, й тодi було розгорнуто батарею i по втiкачах випущено дев'ять ракет. (Звичайно, це мiзерно мало порiвняно з тiєю кiлькiстю ракет, якi випущено в Чечнi в 1994-1995 роках i якi ще буде випущено). Очевидно, до наукових здобуткiв у результатi ось таких наукових пошукiв, якi, звичайно ж, переслiдували мирнi цiлi, як же iнакше, слiд вiднести й трофеï: козаки пригнали в загiн 780 голiв рогатоï худоби, 1609 баранiв, 305 телят, 18 верблюдiв, 3 коней i 12 iшакiв. Цинiзм i лицемiрство московських завойовникiв безпрецендентнi що в Чечнi в нашi днi, що в Туркменiï в 1873 роцi: пiсля цiєï каральноï експедицiï вирiшено, що коли на вечiр 12 липня не з'явиться депутацiя вiд туркменiв, то 13 липня прямувати каральним загоном на мiсто Iльялли. Зрештою, росiйська окупацiйна влада визначила, що витрати на вiйськову експедицiю, проти Хiви дорiвнюють 2200000 рублiв, — таку суму складала запланована контрибуцiя. Отже, ханство саме повинно було оплатити його ж таки, ханства, завоювання iмперiєю, ось якою буває казуïстика по-московськи. Сплату контрибуцiï вирiшено розкласти на 20 рокiв, з процентами з розрахунку 5% на рiк. А з метою гарантiï одержання контрибуцiï i з метою виконання Хiвою умов мирноï угоди — аби уникнути непорозумiнь в майбутньому — ухвалено приєднати Хiву до iмперiï на вiчнi часи. I все це ще — з метою забезпечення наших кордонiв. Ось так — на вiчнi часи. Ось так — з метою забезпечення i нинiшнiх кордонiв СНД i нинiшньоï федерацiï. А в мирнiй угодi говорилося, що ханський уряд i хiвинський народ самi винуватi в тому, що Росiя змушена воювати проти Хiви. Точнiсiнько так само, як сьогоднiшня Москва звинувачує Чечню, що Москва змушена воювати проти Чечнi. Зворушливо послiдовна iмперiалiстична логiка, коли логiка ставиться з нiг на голову. Полковник Ф. Лобисевич не був би полковником-оракулом зрiднi росiйським iсторикам-оракулам, фiлософам-оракулам, письменникам-оракулам, якби так само, як i вони, не святкував оптимiстичну футурологiю: Хивинский поход 1873 года — это эра возрождения Средней Азии к новой политической и торговой жизни. Прямым последствием этого похода, независимо... общего панического страха во всей Азии, явилась возможность постройки Закаспийской железной дороги... в 1886 году по Оренбургскому транзитному пути было вывезено одного только хлопку 831000 пуд., в 1896 году его вивезено... уже 300000 пуд. (в 1896 г. перевезено... до 18 миллионов пудов груза), так что, в настоящее время, уже целая треть потребности Российской империи в хлопке покрывается отечественным хлопком. Ось, бачте, вчора ще тiльки пiдкорили, а вже сьогоднi — отечественный хлопок. I цей отечественный хлопок з загарбаних i колонiзованих земель iшов аж до останнього часу, аж поки урвалося — й раптом отечественный хлопок перестав бути отечественным, а став узбецьким, киргизьким, туркменським. Хiба ж не заплачеш крокодилячими сльозами за оборванными экономическими связями! Якi ще закладалися генiєм Петра Великого! Хiба могло таке приснитися в найстрашнiшому снi? Бо в рожевих снах марилося зовсiм iнше, як пише полковник Ф. Лобисевич: ...возбуждено ходатайство о соединении Закаспийской железной дороги веткою с Кукинским постом, пограничным нашим пунктом к Афганистану и Герату, который и есть тот ключ, который искал Великий Петр и, может быть, недалеко то время, когда мы тем ключем отворим настежь заветные врата... Ось як — i не iнакше. Так що недавня, майже десятирiчна вiйна в Афганiстанi — це реалiзацiя генiя Петра I по-радянськи. Й нiяка це не випадковiсть чи безмозглiсть, якi вже можна приписувати Брежнєву чи його оточенню. Як розбудовувалась iмперiя — так повинна була розбудовуватись i далi. (Г. Державiн: О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна). Якби не Горбачов, який задумав перестройку i накивав п'ятами з Афганiстану. Але ми не дозволимо розвалити федерацiю, ми не вiдпустимо Чечню на волю, нам потрiбна Чечня — без чеченцiв. Ото вже не пофортунило Кремлю з народом — так не пофортунило, ну просто народ — розбiйник, нiяк не хоче зрозумiти свого щастя жити в московському рабствi. Ти його рiж iз столiття в столiття, засилай весь цей народ на каторгу, вибивай його бомбами й ракетами, а вiн нiяк не хоче тримати голову в ярмi, то навiщо такi чеченцi здалися в Чечнi?! А щодо безкорисливостi... мовляв, пенсiю веземо пенсiонерам — отакий собi соцзабез на танках та бетеерах. Мовляв, уже тепер думаємо та дбаємо про вiдновлення господарства, про економiчний розвиток — i з бойових авiалайнерiв економiсти кидають на мирне населення голчастi бомби. Дуже безкорисливi й великодушнi, правда ж, зовсiм не думається про величезнi запаси чеченськоï нафти, еге ж? Змiнилася природа? Ота природа, коли тiльки вчора пiдкорили Середню Азiю, а вже сьогоднi узбецький та туркменський бавовник став отечественным хлопком? Про цю природу недвозначно висловлювався знаменитий генерал М. Скобелєв, який, до речi, теж брав участь у походi на Хiву в складi ратi ломоносових. Висловлювався так. При Петре мы были настолько бедны, что после Нарвы колокола переливали на ружья. И ничего. После Полтавского боя все изменилось... Если бы нам пришлось перенести войну на неприятельскую территорию, то враг должен за честь считать, ежели я ему заплачу кредитным рублем. Даже кредитные билеты я отдал бы с сокрушенным сердцем. Неприятель должен кормить нас даром. И без того наш народ нищий по сравнению с соседями, а я еще буду платить врагу деньги, заработанные горем, бедой и тяжким трудом рязанского мужика. Я такой сентиментальности не понимаю. Отже, несентиментальний Скобелєв не зрозумiв би надмiрно-сентиментального Грачова, який затявся допомогти чеченському народовi. Якiсь наче не одного кореня фiлантропiï в обох, у одного без камуфляжу, а в другого з безцеремонним камуфляжем, i суть у них єдина, бо й природа єдина. А скобелєвський посил на бiдного рязанського мужика?!! (А я еще буду платить врагу деньги, заработанные горем, бедой и тяжким трудом рязанского мужика...) Не багатим цей рязанський мужик подався й сьогоднi на кровопролиття в Чечню, де процвiтає зоологiчна жорстокiсть i мародерство. Власне, чи в цьому щось дивне?! Вiдомо, що генерал Скобелєв прославився вiйною проти туркiв на Балканах, росiйськi вiйська могли окупувати Константинополь (мрiя славянофiлiв i не тiльки славянофiлiв перенести столицю Росiйськоï iмперiï з Москви i Санкт-Петербурга у Царгород-Стамбул-Константинополь), але згiдно з умовами мирноï угоди ця вимрiяна окупацiя не вiдбулася. А так хотiлося, щоб росiйський хрест засяяв на колишньому храмi, який тодi був мечеттю, святоï Софiï! Генерал Скобелєв плакав. Росiйськi солдати — це були тi самi рязанськi мужики, чи калузькi, чи вологодськi — не могли повiрити, що, стоячи бiля ворiт турецькоï столицi, вони не ввiйдуть у цi ворота, що жертви i героïзм виявилися марнi, що вони не скористаються плодами своïх ратних подвигiв, що кабiнетна дипломатiя десь в Берлiнi чи в Лондонi так болiсно вдарила по ïхнiй гордостi. Здається, що такого нiколи не було в iсторiï баталiй — пiдiйти до ворожоï столицi й не ввiйти в столицю! Тут i генерал Скобелєв заплаче! Славянофiл М. Данилевський (1822-1885), публiцист i соцiолог, у 1871 роцi випустив книгу Россия и Европа, цю книгу дехто називав катехiзисом славянофiльства. Тут знаходимо такi глобальнi думки: ...в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточием великих исторических воспоминаний, дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в своє историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восстановила империю Западную, и таким же образом начала бы новую, Славянскую эру Всемирной истории... Огромное нравственное влияние — вот те прямые положительные выгоды, которые доставило бы России обладание Константинополем, тогда как для всех прочих государств обладание им было бы им гибельно, как для Греции, или доставило бн чисто отрицательную вигоду, состоящую в возможности постоянно вредить России, сопряженную притом с мрачным вредом для самих себя... Притягательная сила Константинополя! Цель стромлений русского народа с самой зари его государственности, идеал просвещения, славы, роскоши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Европой, какое историческое значение имел бы для нас Константинополь, вырванный из рук турок вопреки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе святой Софии! Прибавьте к этой перечисленные... несравненные преимущества Константинополя, его мировое, торговое значение, восхитительное местоположение, все очарования его. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константинополь, сделавшись столицею России, не привлек к себе в слишком значительной степени нравственных, умственных и материальных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равновесия... освобожденный Константинополь, преображенный в настоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, нежели столицею Русского царства. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всеславянского союза... Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участив в его славе и величии... Положение славян лицом к лицу с враждебным им Западом есть та причина, которая заставляет желать для них весьма тесной федеративной связи под политическим водительством и гегемонией России, на что Россия имеет законнейшие права... Всього не перекажеш — тодiшнiй СНД, тобто Росiйська iмперiя, у мiлiтаристських вiзiях бачилась у зростi, а не в застиглостi, тим бiльше — не в розпадi. Генерал Скобелєв подiляв погляди славянофiлiв, був заклятим шовiнiстом, отож його сльози бiля ворiт Константинополя — цiлком природнi й зрозумiлi: це були щирi сльози самоï iмперiï. Ото де було б Ульянову-Ленiну будувати концтабори, ото де було б Джугашвiлi-Сталiну урiзноманiтнювати механiзми депортацiï народiв i влаштовувати тотальнi голодомори, ото де було б Микитi Хрущову, зодягненому в украïнську вишиванку, сiяти кукурудзу i, скажiмо, закладати чергову комсомольську будову на горi Олiмп, ото де було б Горбачову починати перестройку, ото де б показали себе ще й не такi витязi Бєловєзькоï пущi! Ото де було б лунати пiснi Широка страна моя родная, много в ней полей, морей и рек, я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человек! I слова гiмну Навеки скрепила великая Русь... Еге ж, було чого заплакати генералу Скобелєву, великому росiйському патрiотовi, який знав душу росiйського солдата i якого любили росiйськi солдати, вiдчуваючи в ньому свою душу. Не сумнiваюся, сьогоднi цiкаво почути й таке. Цей Всеслав'янський союз (единый и неделимый, союз нерушимый) у вiзiях М. Данилевського i, звичайно, з проекцiєю на нинiшнiй день, мав складатися з Росiйськоï iмперiï з приєднанням до неï всiєï Галичини й Угорськоï Русi, з приєднанням королiвства Чехо-Мораво-Словацького, до якого б увiйшла пiвнiчно-захiдна Угорщина; з приєднанням королiвства Сербо-Хорвато-Словенського, яке складається з князiвств Сербського, Чорногорiï, Боснiï, Герцеговини, Староï Сербiï, пiвнiчноï Албанiï, Сербського воєводства i Баната, Хорватiï, Славонiï, Далмацiï, Воєнноï Границi, герцогства Крайни, Герца, Градиски, Iстрiï, Трiєстськоï округи, двох третiх Карiнтiï i однiєï п'ятоï Штiрiï по Дравi; з приєднанням королiвства Болгарського з Болгарiєю, бiльшою частиною Румилiï та Македонiï; з приєднанням Королiвства Румунського з Валахiєю, Молдавiєю, частиною Буковини, половиною Трансiльванiï, приблизно по рiку Марош, i з населеною переважно молдаванами захiдною частиною Бесарабiï, взамiн якоï Росiя повинна б одержати частину пiвденноï Бесарабiï з Дунайською дельтою, що вiдiйшли вiд неï, й пiвострiв Добруджу; з приєднанням королiвства Еллiнського, з долученням до нинiшнього його складу Фессалiï, Епiра, пiвденно-захiдноï частини Македонiï, всiх островiв Архiпелагу, Родоса, Крiта, Кiпра i малоазiйського узбережжя Егейського моря; з приєднанням королiвства Мадьярського, тобто Угорщини й Трансiльванiï; з приєднанням Царгородськоï округи з прилег- лими частинами Румунiï i Малоï Азiï, якi оточують Босфор, Мармурове море й Дарданелли, з пiвостровом Галiполi i островом Генедосом... Оце масштаби, оце євроазiйський простiр — аж дух захоплює! Ото скiльки б ще могло приєднатись — якби так сталось, як гадалось! — усiляких полiтичних зубрiв, якi були зiбралися в Бєловєзькiй пущi, артистично обернувши Радянський Союз на СНД. А в якому невгадуваному сьогоднi складi iснувала б Росiйська Федерацiя з ïï федеративною цiлiснiстю та брежнєвсько-сусловським конституцiйним простором, порушувати якi, вiдома рiч, зась усiм, ото б де ще на цьому євроазiйському просторi сходила кров'ю друга чи й третя Чечня — на Родосi? на Крiтi? на Кiпрi? на малоазiйському узбережжi Егейського моря? А в результатi другоï свiтовоï вiйни, пiсля перемоги над iншими прихильниками своєï iдеï євроазiйського простору, над нiмецькими фашистами, так званий соцiалiстичний табiр уже мав реальнi обриси цiєï грандiозноï росiйськоï вiзiï, щоправда, з центром у Москвi, а не в Стамбулi-Константинополi, зате з безумовним i незаперечним гегемоническим преобладанием в ньому таки Росiï, як i марилося М. Данилевському. А вчення марксизму-ленiнiзму, як i комунiзм, який мав перемогти в усьому свiтi, виводив месiянський народ i месiянську Росiю на всепланетарнi терени. Як спiвається в Iнтернацiоналi: Мы наш, мы новый мир построим. Як у цьому випадку, як i в iнших випадках — таки наш. Ясна рiч, з гегемоническим преобладанием Росiï, бо такий Божий промысел. I тут усезрячий Божий промысел гармонiйно поєднувався як з ученням марксизму-ленiнiзму, так i з месiянською — якогось буквально запредельного наповнення — роллю росiйського народу у свiтовiй iсторiï, бо цю роль помiж iнших народiв вiн просто приречений зiграти. Отож, не може не зiграти?! Отож, таки неминуче знову постарається зiграти, бо така його доля, й це неминуче позначиться на долi iнших народiв? А як саме позначалося i позначається, — ми добре знаємо з iсторiï вчорашньоï i нинiшньоï. От не давала й не дає менi спокою ота пiсня давня росiйська, монолог Ваньки Каïна-розбiйника, бродяги й хайла, котрий, сидячи в тюрмi, страждає: Мне сахарная — сладкая ества, братцы, на ум нейдет, Мне Московское сильное царство, братцы, с ума нейдет. Бо оте Московское сильное царство — i його розбiйницьких кривавих рук справа, i його, хайла, предмет душевних турбот. А менi от, наче тому хайлу, теж не йде з голови бодай отака нав'язлива iдея: а як би велося отому королiвству Еллiнському в складi единой й неделимой? Як би, скажiмо, отой самий не такий уже й фольклорний хайло (за прототипа — реальний Ванька Каïн) потерпав таки за вiчну приналежнiсть королiвства Еллiнського до матушки Росiï? Це б яку тодi генеалогiю, яке iсторичне древо нафантазували собi хайли в коронах i хайли в еполетах, а ще ж i хайли з науковими академiчними званнями, а ще ж i хайли в поезiï! А ще б i камаринський мужик дав десь iз Рязанi тягу на Олiмп, сподiваючись там на безплатну сивуху та на кисiльнi береги Егейського моря. Й гора Афон — ото вже исконная земля! — поближчала б. А Грiб Господнiй? Е-е, таки бачився, бачився свiй хрестовий похiд, зi своєю вiдвiчно сермяжною мотивацiєю (Г. Державiн: О Росс! Шагни — и вся твоя вселенна!) Думаю, дали б собi раду i з грецькою мiфологiєю, i Геродота б приватизували та русифiкували, а от щодо фiлософiв... Це ж бо яке сузiр'я — Фалес, Солон, Хiлон, Евклiд, Платон, Арiстотель, Стратон, Дiоген, Зенон, Пiфагор, Емпедокл, Гераклiт, Демокрiт, Прота- гор, Епiкур, Платон... Невичерпне море грецькоï фiлософiï!.. Та можна не сумнiватися, що таки зумiли б загнати в свою генезу. (Отодi, очевидно, академiк Д. Лихачов мiг би ще з бiльшою гордiстю заявити: Тисячелетние культурные традиции ко многому обязывают). I в який би спосiб освоïли всю грецьку фiлософiю? (Академiк Д. Лихачов: Одно освоение Сибири чего стоит!) Та, безсумнiвно, у випробуваний традицiйний спосiб, диктований характером державностi. Як то в О. Грибоєдова: Фельдфебеля в Вольтеры дам. М. Данилевський: Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе святой Софии! А тепер згадаймо, як у Москвi в тридцятих роках висаджено Храм Христа-Спасителя. I скiльки знищено храмiв у Києвi, в Украïнi. Можна не сумнiватися, що серця в бiльшовикiв при тих акцiях були наповненi дух захватывающим восторгом. Як можна й не сумнiватися в тому, що при iншому ходi iсторiï отой хрест з купола святоï Софiï в Константинополi було б не тiльки скинуто, а й сам храм висаджено в повiтря. Рiч у тому, що оце варварське з Iнтернацiоналу — весь мир насилья мы разрушим до основанья — це не тiльки з комунiстичних засад, а й з природи росiйськоï ментальностi, тут вони гармонiйно поєдналися, поклавши за принципи — неодмiнно руйнувати, пообiцявши на пiзнiше перестройку, та насправдi процес завжди зводився до руйнування, бо ж i перестройка — це теж руйнування. Ех, а могли ж ми, таки могли б побувати екскурсiєю у Парфенонi, перетвореному, скажiмо, на музей Ленiна, й побачити там монументальну скульптуру вождя свiтового пролетарiату. Ех, могли ж ми б так само побувати на Олiмпi — й навряд чи побачили б там богiв грецького пантеону, бо ж — атеïзм, але пiднебесну постать батька всiх народiв — цiлком, цiлком. Я вже не кажу про те, що енергiя сербського шовiнiзму й енергiя боснiйського нацiоналiзму спричинялися б до детонацiï iнтернацiоналiзму таки на окраïнi Росiï, таки в СНД, i цей конфлiкт був би для нас — свiй, вiн порушував би якусь там фантастичну федеральну цiлiснiсть чи ще фантастичнiший простiр конституцiйний. Таки не пощастило з задумуваним євроазiйським простором. Власне, з надпростором, без якого одна шоста — якась наче й не справжня одна шоста. Чи тому, що Божий промысел пiдвiв? А чи тому, що взагалi не було такого Божьего промысла? Спробуй пофiлософствуй, коли ментальнiстю тебе обдiлено, та й русское дело видається дуже пiдозрiлим, та й как нам обустраивать Россию — маєш зовсiм iнше поняття. Пiддана геноциду Чечня — це i є наочна науково-практична конференцiя: Как нам обустроить Россию? Бiльше столiття тому генерал Скобелєв був вiдвертий: Раз начав войну, нечего толковать о гуманности. Война и гуманность не имеют ничего общего между собою. Или я задушу тебя, или ты — меня. Лично иной бы пожалуй и поддался великодушному порыву и подставил свое горло — души! Но за армией стоит народ, и вождь не имеет права миловать врага, если он еще опасен. Штатские теории тут неуместны. Я пропущу момент уничтожить врага — он меня уничтожит. Нерешительные люди не должны надевать на себя военного мундира. В сущности нет ничего вреднее и даже более — никто не может быть так жесток, как вредны и жестоки по результатам своих действий сентиментальные люди. Человек, ненавидящий войну, — должен добить врага, чтобы вслед за одной войной тотчас не начиналась другая. Ось такий генерал Скобелєв (не фельдфебель, нi) у ролi росiйського Вольтера. Й чомусь незмiнне оцi росiйськi Вольтери — в еполетах. Звiсно, i камер-юнкери в еполетах. Так i здається, що цю промову вольтер'янець Скобелєв виголошує i сьогоднi — пiд грiм канонади i завивання бомб точечных ударов — у Чечнi. Коли правозахисник Сергiй Ковальов у Кремлi зустрiвся з президентом Єльциним i говорив з ним про необхiднiсть вiдновлення миру у Чечнi, то почув вiд нього, що це — преждевременно. Про цю преждевременность миру почули й ми, почув свiт. Вiйна там точиться й досi, отже, до яких це пiр мир у Чечнi з точки зору президента здаватиметься преждевременным? Якi рiки кровi ще треба пролити? Тодi ж таки вольтер'янець Скобелєв говорив: Никогда не настанет время, в которое мы будем в состоянии обойтись без войны. Генерал-оракул не помилився, на жаль. Фiгурально висловлюючись, Росiя мiчена знаком Хiви. Бог шельму метит. Цей знак можна назвати й знаком Чечнi. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком Украïни. Хоч як назви, а суть зостається споконвiчно незмiнною. Ото, як бачите, на всю велетенську Росiю знайшовся лише один сентиментальний правозахисник Сергiй Ковальов, який, звичайно, тiльки шкодить, заважаючи обустраивать Россию РАБИ РАБIВ, або ж Какую Россию мы потеряли? I Наче якийсь невмолимий пекельний дух знову й знову повертає буття на круги своя. Невмолимий провiсницький Еклезiяст! Скiльки Росiя знала всiляких смутних епох, що проносилися крiзь ïï iсторiю з моторошною перiодичнiстю комети Галлея! I хочеться помилитися у своєму враженнi, що нинi ми знову є свiдками лихоï з'яви комети Галлея ïï злоï iсторiï, а ця ж бо комета ïï iсторiï своïм смертельним хвостом завжди зачiпала нас, ми нiяк не могли порятуватися з ïï силового поля. Пiд статтею О. Герцена VII лет (йдеться про сiм рокiв видання ж. Колокол) стоïть дата — 1 липня 1864. Написано давно, й про тодiшню Росiю, а читаєш — наче про сьогоднiшню. Вiн, демократ у вигнаннi, в 1855 i в 1857 роках бачив Росiю, яка просиналася. Новий час вiдчувався у всьому — в урядi, в лiтературi, в суспiльствi, в народi. Багато було незручного, нещирого, смутного, але всi вiдчували, що рушили — й iдуть. Нiма краïна привчалася до слова, краïна канцелярськоï таємницi — до гласностi, краïна крiпосного рабства ремствувала на ошийник (!). Уряд робив, як єрусалимськi паломники, якi багато нагрiшили, три кроки вперед i два назад, один усе ж залишався (!). Партiя дурнiв, партiя старикiв була у вiдчаï, крiпосники вдавали з себе конституцiйних лiбералiв (!!!). З половини 1862 року вiтер повiяв у iнший бiк. На неповне звiльнення селян потратилися всi сили уряду й суспiльства — i загальмована машина посунула назад... чи передбачав хто-небудь криваве багно, в яке Росiя в'ïхала по ступицю всiма чотирма колесами (звичайно, це Русь-тройка!), дякуючи таким кучерам, як Муравйов, i лакей Катков, який пiдстьобував? Чи передбачали вони, що смертна кара стане звичайним, щоденним дiлом, що вiйськовополонених розстрiлюватимуть, що поранених вiшатимуть? Що розвинеться лiтература доносiв i вона стане лiтературою дня, що мова журналiстiв спiдлiє до мови сварливих будочникiв та жандармiв, що люди, розгортаючи газети, опинятимуться в передпокоï III вiддiлення... кати карають гарячковo, стають вiртуозами, йдуть далi наказу. О. Герцен пише: Мы не можем привыкнуть в этой страшной, кровавой, безобразной, бесчеловечной, наглой на язык России, к этой литературе фискалов, к этим мясникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университетских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим стыдом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме. Безнадiйно, чи не так? Але О. Герцен тодi, в 1864 роцi, все-таки не втратив надiï, заглядаючи в майбутнє i, звичайно, в день сьогоднiшнiй. Терпи теперь, народ русский, на чужом пиру похмелье, неси на могучих плечах... твоего блудногремна; тебе насильно брили лоб, насильно дали ружье, и ты пошел, бессмысленно слушаясь, убивать и грабить с голода. Поднимается и растет на свет новая Россия; эту новую Россию — Россия подлая показывала народу, выставляя Чернышевского на позор, и не хотим больше ни исправлять неисправимых, ни лечить неизлечимых, а хотим вместе с ними работать над отысканием путей русского развития, над разъяснением русских вопросов. I працювали. Багато й по-всякому. З оптимiзмом, з вiдчуттям iсторичноï перспективи, дбаючи й про шляхи русского развития i про русские вопросы, якi були й залишалися злободенними. I де з плодами такоï працi опинилися в 17-ому? I де з плодами такоï працi опинилися сьогоднi? I де з плодами такоï працi опинимося завтра? Пiддатися чи не пiддатися на невтiшнi вiдповiдi, якi дає iсторiя? Iсторик Погодiн говорив про зыбкость росiйського народу. Захiдники вже говорили про калужское тесто; мовилося про засилля держави, про необхiднiсть будь-якоï революцiï згори. (До речi, скасування крiпосного права — це ж революцiя таки згори; так звана Жовтнева революцiя — це путч, революцiя згори; подiï серпня 1991 року — це путч, революцiя згори). Iсторик писав: В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а какая-то этнографическая протоплазма. (Отже, як бачимо: зыбкость, калужское тесто, какая-то этнографическая протоплазма). У 1850 роцi Герцен писав: Россия могла быть спасена путем развития общинных учреждений или установлением самодержавной власти одного лица. События сложились в пользу самодержавия, Россия была спасена; она стала сильной, великой, но какою ценою? Зто самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара. Москва спасла Россию, задушив все, что было свободного в русской жизни. Екстраполюємо слова Герцена на той стан справ у Росiï, що склався пiсля лютневоï революцiï, а потiм пiсля жовтневого перевороту. Iмперiя розпадалась, розпалась — i врятував ïï Ульянов-Ленiн шляхом споконвiчного прагнення Росiï вийти на окраïни, себто шляхом повторноï агресiï щодо народiв, якi рвали колонiальнi пута. Отже, Москва врятувала Росiю, задушив все, что было свободного в русской жизни i, звичайно ж, не тiльки в росiйському життi, а й у життi народов России, якi й за народи не вважалися, а за — хохлiв, басурманiв, туземцiв, дикунiв, невiрних, поганих. I Росiя знову стала самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара. Це вже вкотре? То що ж виходить? Виходить, що нема для Росiï iнших форм державного iснування, як — фатально намагаючись залишитися великою iмперiєю! — бути самой несчастной, самой порабощенной из стран земного шара, а кволi спроби демократизуватися, себто жити за свiтовими нормами етики (тобто не скакати по-буслаєвськи впоперек каменя, як скаче лише вона сама, а вздовж, як то в силу здорового глузду скачуть усi), кволi спроби досягнути економiчного благополуччя й щасливого народного життя, — неминуче ведуть знову ж таки до розпаду iмперiï, до занепаду великоï Росiï — в тому сенсi, як це розумiють великороси-патрiоти?! Жовтневий путч 1991 року в Москвi, ГКЧП — це традицiйна конвульсiя-катаклiзм... праглося реанiмувати велику Росiю, себто СРСР. Москва знову рятувала iмперiю, щоб задушити все, що є вiльного в росiйському життi, щоб залишитися найнещаснiшою, найбiльш порабленою краïною земноï кулi, де б не йшлося нi про демократiю, нi про благополуччя. I ось тепер: СНД — зона iнтересiв Росiï, та ж сама казочка про бiлого бичка, Москва рятувала й рятує iмперiю, Великоросiя хотiла й хоче залишитися найбiльш порабленою краïною, хоче задушити все вiльне на своïй територiï i на чужих, вважаючи ïх за своï. I повертаюся до вiчного кто виноват? у потрактуваннi iсторика Кавелiна: В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а какая-то этнографическая протоплазма. II 19 листопада 1994 року вмикаю радiо, слухаю iнформацiю про виступ якогось депутата Державноï Думи Росiï, про начебто безпрецендентнi масштаби злодiйства на всiй територiï, наводяться вбивчi приклади розкрадання державноï власностi, де перед ведуть можновладцi та всiлякого сорту начальники; стверджується необхiднiсть запровадження надзвичайного стану — i це пiсля пiдписання вiдомого указу президента Єльцина про посилення боротьби з органiзованою злочиннiстю — на всiй територiï краïни. Розгортаю Письма издалека О. Герцена, ось вiдома стаття О развитии революционных идей в России, з iнтересом читаю. Л. Толстой у 1905 роцi писав про Герцена: Он уже ожидает своих читателей впереди. И далеко над головами теперешней толпы передает мысли тем, которые будут в состоянии понять их. Впадаючи в ложну гординю, мiркую, чи я не один iз тих, хто намагається осягнути ïх? Написане Герценом у 1851 роцi — правдиве дзеркало, в якому ще яскравiше бачиться рiк 1994-ий, i, звичайно, не тiльки цей рiк, а й караван (Б. Пастернак) рокiв i вiкiв. Та чи вглядається в це дзеркало сама Росiя? Чи й — хоч яку систему дзеркал влаштуй i вiтчизняного, i iмпортного виробництва — ïй тi дзеркала не потрiбнi, а потрiбнi лиш невiдчiпнi, маячнi iдеï русского дела i интересов России? О. Герцен: Среди этих меланхолических песен вы слышите вдруг шум оргии, безудержного веселья, страстные, безумные викрики, слова, лишенные смысла, но опьяняющие и увлекающие в бешенный пляс, который совсем не похож на драматический и грациозный хороводный танец... В печали или в буйном веселье, в рабство или анархии русский жил всю жизнь, как бродяга, без очага и крова, или был поглощен общиной; терялся в семье или ходил свободный среди лесов с ножом за поясом. В обоих случаях песня отражала ту же жалобу, то же разочарование: в ней глухо звучал голос, вещавший, что природным силам негде развернуться, что им не по себе в этой жизни, которую теснит общественный строй... Существует особый разряд русских песен — разбойничьи песни. То уже не грустные элегии, то смелый крик, в нем буйная радость человека, чувствующего себя, наконец, свободным, то угроза, гнев и вызов. Погодите-ка, мы придем. Будем пить ваше вино, ласкать ваших жен, грабить богачей... (Ну чим не марксiвський Комунiстичний манiфест, ну чим не ленiнське грабь награбленное? — Є. Г.) Не хочу больше работать в поле. Что получил я, когда пахал землю. Нищий я, все мной гнушаются. Нет, возьму-ка я в товарищи ночку темную до острнй нож, отыщу дружков в пустых лесах, убью я барина и ограблю купца на большой дороге. По крайней мере все уважать меня будут; и молодой прохожий на моем пути и старик, что сидит у своей избы, мне поклонятся. (Тут, як бачимо, йдеться про обдиралiвку часiв крiпацьких — i про розбiйницьку реакцiю на неï, про справедливий по-розбiйницьки перерозподiл матерiальних благ, iдеться про самопошану й про пошану до себе, здобутi в такий розбiйницько-кривавий спосiб, бо, виявляється, в традицiях саме й так здобувати пошану, в традицiях саме й за таке поважати; а це ж iдеться й про часи ленiнсько-сталiнськi, й теперiшнi часи, ясна рiч, коли праця, як то водиться в цивiлiзованому свiтi, не є джерелом i запорукою матерiальних цiнностей, а джерелом i запорукою ïхньою є тотальне грабiжництво на безбережних просторах iмперiï, та й суверенноï Украïни, яка пожинає плоди багатовiковоï цивiлiзацiï пограбування. — Є. Г.) Уход в монастырь, в казаки, в шайку разбойников — был единственным средством обрести свободу в России. Народ учтиво называл разбойников шалунами и вольницей. В древние времена один Новгород поставлял вооруженные шайки, которые спускались по Волге и Оке, до самых берегов Камы, идучи искать наудачу счастья. Разбойники-казаки, преследуемые Иваном IV, завоевали под начальством Ермака Сибирь, чтобы исправить свою худую славу. Бродяжничество и разбой необычайно усилились в годы междуцарствия и в начале XVII столетия. Память о Стеньке Разине сохранилась во множестве песен, сложенных в его честь народом. Обычай разбойничества дожил до времени Пугачева, и весьма вероятно, что своим широким распространением он обязан именно глухой борьбе, начатой крестьянами, протестовавшими против закрепощения. Известно, что в песнях разбойнику отводится благородная роль, что все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и удаль. Народный певец, казалось, понимал, что самый большой его враг — не этот разбойник. Але якщо не найбiльший ворог розбiйник з широкоï дороги, то ще бiльший розбiйник — хто? I як бiльший розбiйник, так i той найбiльший розбiйник — хiба то якiсь зовнiшнi розбiйники, враги-супостати, а не народженi народним нутром, й саме таким народним нутром вони народженi — саме такi? Тому-то, любуючись розбiйниками, народ любується сам собою: ось як вiн втiлений, ось яких вчинкiв i якоï душi у своïх суперменах! I з усiх цих герценiвських цитацiй видно, як розумiлась, як реалiзувалась iдея соцiальноï справедливостi: в своïй основi, в стихiйному потрактуваннi, вона розумiлась i реалiзувалась як чисто розбiйницький перерозподiл, бо по-iншому i не могла розумiтися. Ось такий стихiйний народний комунiзм. Так що iдеï Маркса-Ленiна виявилися не чужими росiйському народному характеру, вони прищепилися на вдячному, пiдготовленому грунтi, й немає потреби ура-патрiотам аж усi грiхи валити на жидо-масонiв. До речi, комунiстичнi iдеï i досi мiцнi в Росiï, вони — в менталiтетi, в усякому разi — на нинiшнiй день. Як i не зовсiм пiдупали на Украïнi, де б, здавалося, не в менталiтетi, тримаються силою колонiального ярма, але ж, подивiться, як затято не хоче поступатися принципами генсек Симоненко (ну чим не наша нацiональна Нiна Андреєва?), як не поступається принципами й генсек Мороз- (друга наша нацiональна Нiна Андреєва!), — таке висе ïм рiдне комунiстичне багно, що вони топлять i топлять народ у цьому комунiстичному багнi, переконуючи, що народовi страх як хочеться потонути в цьому багнi, — ось тiльки народ усе-таки не тоне... й скiльки разiв з такою шизофренiчною зацикленiстю можна проводити цi псевдосоцiальнi вивiсекцiï над людьми? Га, екстрасенси комунiзму? Га, заклинателi демона соцiального розбою? Росiйський мислитель А. Iльïн писав, що революция была срывом в духовную пропасть, религиозным оскудением, патриотическим и нравственным помрачением русской народной души! Не будь этого оскудения и помрачения, русская многомилионная армия не разбежалась бы, ее верные и доблестные офицеры не подверглись бы растерзанию... Ленин и его шайка не нашли бы себе того кадра шпионов и палачей, без которого их террор не мог бы осуществиться; народ не допустил бы до избиения своего духовенства и до сноса своих храмов. Отож, надiлений ментальнiстю безоднi (Ф. Достоєвський), пiд час революцiï народ зiрвався ще й у духовну безодню, i це справдi так. Але ж, згадаймо, що цi так званi зриви, падiння, польоти, як стверджував автор Братiв Карамазових, саме в природi росiйськоï душi, вона без них не може, вони ïй потрiбнi, — як окремiй особистостi, так i цiлому народовi. I такий катаклiзм, як Лютнева революцiя, i такий катаклiзм, як Жовтневий переворот, — усе це явлено свiту саме характером росiйськоï ментальностi, i хоч народ сподiвався, що це воздається йому во здравие, але ж во здравие не воздалося, i не тiльки йому, а й багатьом народам России, що не зi своєï волi опинилися в силовому полi цiєï начебто непередбачуваноï ментальностi, а насправдi, як бачимо, таки передбачуваноï у своïй самознищувальнiй i самовоскрешальнiй абсурдностi. Ленин й его шайка — не iнопланетяни, не з космосу звалилися, хоча, звичайно, з космосу, але насамперед з космосу народу, який постiйно зайнятий пошуками Бiлоï Арапiï, якогось обiтованого Бiловоддя, медових рiк (На Амур щастя!, Аму-Дар'я — наш Нiл i т. д.). I згвалтована Лениным и его шайкой Россия — це ж, власне, у виглядi експропрiацiï, у виглядi соцiального терору, насильницького перерозподiлу за справедливiстю, у виглядi фантасмагоричного комунiзму i є та сама по сутi Бiла Арапiя, коли вiднiмається й присвоюється чуже, коли безчинствує злодiйство та розбiйництво, коли соцiальний розбiй маскується пiд соцiальний захист. Ленин и его шайка мали багатьох попередникiв, хай то конкiстадор Єрмак з армiєю поплiчникiв, хай то iншi знаменитi чи зовсiм невiдомi конкiстадори, й цiлком можливо, що народ iмперiï ще постарається знайти собi нового Ленiна — типу демагога Жириновського, а за шайкою справа не стане. Чорний прогноз? Так, чорний, але ж — нельзя уйти от самих себя, можна залишатися тiльки самими собою, i вкрай складно изменить характер — як складно змiнити й розташування зiрок на небесах. Астрологiю не переграєш, навiть професiональнi астрологи не беруться, ото хiба що пройдисвiти вiд економiки й полiтики намагаються переграти соцiальну астрологiю — то на ленiнський штиб, то на хрущовський, то на якийсь iнший. У нiмецького вченого Дiтера Гро в його працi Росiя очима Європи1961 читаю: У серединi минулого столiття було висунуто два прогнози, якi наче привиди витали в газетах i дослiдженнях, а саме — звiстувався прояв комунiстичного i росiйського привидiв. Сьогоднi ми можемо сказати, що комунiстичний привид став реальнiстю тiльки дякуючи росiйському, а росiйський привид — лиш дякуючи комунiстичному, i обидва ожили тiльки тому, що росiяни спробували реалiзувати до кiнця всi висновки захiдноï соцiальноï фiлософiï. Менi ж iдея привидiв — росiйського й комунiстичного — бачиться у виглядi росiйськоï матрьошки, коли одна матрьошка появляється з лона iншоï матрьошки, нацiональна система матрьошок, що iснують i осягаються у взаємозв'язаностi. Ленин й его шайка — це росiйська матрьошка, що схибнулася на захiднiй соцiальнiй фiлософiï, вiдтак присудила схибнутися народовi й народам свiту. Iнтернацiональний рай, пейзанське благополуччя у постановцi комунiстичних шоуменiв (тепер на Украïнi в цих ролях виступають лiдери компартiï та соцпартiï П. Симоненко та О. Мороз) мають попередникiв, здавалося б, зовсiм несподiваних, але... чи таких i несподiваних?.. У 1787 роцi Катерина II прибула з вельможним почтом у Киïв, а далi — Кременчук, далi — iмператорська флотилiя попливла на Херсон. Фаворит Потьомкiн подбав, щоб потiшити порфiроносну, i на берегах Днiпра наче за помахом чарiвноï палички появлялися декоративнi дачi й палаци, трiумфальнi арки (як тепер у Києвi арка дружби), квiтковi гiрлянди, вигадливоï фантазiï декорацiï. Величезнi стада худоби було зiгнано до рiки, щоб оживляти мальовничi пейзажi. Плаваючи в човнах по рiцi, народ у святкових строях спiвав радiсних пiсень. Коли корабель iмператрицi причалював до берега, до неï приходили депутацiï украïнцiв, татарiв, грекiв, сербiв, вiрменiв. Сотнi тисяч ракет по ночах згорали в фейєрверках, палахкотiли розкiшнi iлюмiнацiï. Серце матушки-царицi млiло вiд радостi, що народ так благоденствує... Ну буквально виставка досягнень у народному господарствi УРСР!.. А аркодужну споруду в Києвi над Днiпром виготовлено, мабуть, з вареноï ковбаси за 2.20, i як це досi нiхто не здогадався i не роздер на шматки, бо ж iще Шевченком сказано — за шмат гнилоï ковбаси у вас хоч матiр попроси, то вiддасте... Iсторiя, за переконанням П. Чаадаєва, є ключом к пониманию народов, i це правильно як учора, так i сьогоднi, але чи правильно ми користуємося цим ключем, та й чи хочемо правильно користуватися ключем, щоб розумiти iсторiю свого народу, iсторiю таки великого пiвнiчного народу, — ось далеко не риторичне й далеко не праздное запитання як до самих себе, так i до великого пiвнiчного народу. III Материк росiйськоï iсторiï — це постiйнi сейсмiчнi вибухи, тектонiчнi розриви, бiльшi чи меншi, й мало чи не пiсля кожного такого розриву-вибуху здавалось, що минулоï iсторiï вже начебто й немає, хiд ïï рiзко змiнився, й саме тепер настає ера нового життя i новоï iсторiï. I сьогоднi ми разом iз росiянами (адже у нас спiльний цей iсторичний материк) переживаємо черговий тектонiчний вибух-розрив, коли знову здається, що рiзко мiняється iсторичне русло, що починається нова iсторiя, i ми вкотре покладаємо великi надiï на це оманливе грядуще, яке, вважаємо, достойне нас, а ми ж достойнi його. Можливо, черговий iлюзiон у великому, майже тисячолiтньому iлюзiонi? Але яке невмолиме пришестя — настання цих вибухiв-розривiв у материку народного буття, що ïх, здається, навiть можна програмувати, знаючи душу етносу й пильно прислухаючись до тих процесiв, що вiдбуваються в нiй, що, зрештою, оформлюються й вивергаються з неï у виглядi ось таких викидiв — викид за викидом, викид за викидом: наче вулкан, що живе в певному циклi. Заворушення, бунти, повстання — це терор чи не терор? Безумовно, стихiйний терор, що визрiває i йде з народних глибин, i цей терор ще недавно пояснювали так званою класовою боротьбою, прагненням соцiальноï справедливостi, — та чи тiльки прагненням соцiальноï справедливостi слiд було пояснювати цю постiйну потребу заворушень, i бунтiв, i повстань? Чи не з природи ментальностi цi явища?.. Це терор знизу. А ось терор згори. Герцен називав Петра I коронованим революцiонером, революцiонером-терористом, i в царевi бачив подлинное воплощение революционного начала, скрытого в русском народе. Важко не погодитися з Герценом, ось тiльки виходить, що революционное начало, скрытое в русском народе, це i є заворушення, бунти, повстання, але ж не тiльки вони, а й ота специфiчна буслаєвщина, про яку вже йшлося. Отже, перманентний стан — терор знизу i терор згори, взаємний терор, така вже форма державностi й побутування народонаселення. Менi не хотiлося б бути категоричним, хотiлося б помилитися. Й знову повертаюся до сказаного iсториком Кавелiним: В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а какая-то этнографическая протоплазма. Звичайно, в такому разi в контекстi росiйськоï iсторiï стає особливо зрозумiлий терор Iвана Грозного-Лютого, Петра I, Ульянова-Ленiна, але таке розумiння причин терору однаково в моïх очах не виправдовує тотального державного терору, i коли читаєш у вiршi К. Аксакова про Петра I: Во имя пользы и науки, Добытой из страны чужой, Не раз твои могучи руки Багрились кровию родной, - то жахаєшся вкотре вiд таких методiв кривавого просвiтителя Росiï i задумуєшся — чи такi методи просвiтительства для неï єдино можливi i чи немає iнших методiв, знаних у цивiлiзованих народiв? Постiйне протистояння влади i народу! Таке враження, що в росiйськiй iсторiï весь час хтось готує покушение на товарища Сталина, — i весь час за це хтось розплачується життям, i весь час є невмирущий Сталiн, i весь час вiн боïться, що на нього готується замах, i щоб знешкодити можливий чи уявний замах — органiзовується терор. Ленин жил, Ленин жив, Ленин будет жить! Отже, проблема була, є, буде, — i як осмислити цю глибоку драму, як бодай намагатися розв'язати ïï?! Забальзамований Ленин и его шайка (фiлософ Iльïн), забальзамована трупна iдеологiя — усвiдомлюють це чи не усвiдомлюють нинiшнi апологети цiєï трупноï iдеологiï — водночас означає прагнення забальзамувати й самих себе, ще вiдносно живих, i самозване покласти самих себе, забальзамованих i вiдносно живих, у мавзолеï власних iлюзiй, щоб задурманений наркотиками брехнi i фата-моргана комунiстичноï Бiлоï Арапiï народ бив ïм поклони в ïхнiх прозорих iндивiдуальних мавзолеях, як ото бив i б'є у московському мавзолеï... Або ж чи ви уявляєте собi гiгантський мавзолей у масштабах усього так званого СНД, а в цьому космiчних розмiрiв мавзолеï забальзамованi й водночас живi всi народи Росiï, як це було донедавна? Бо хоч i як протестує розум, бо хоч i якою фантазiєю це здається, але ж для наших комунiстично-соцiалiстичних провiдникiв не тiльки так було, а й досi так є: живее всех живых! То до якого ж це оруеллiвського оскотинiння власноï психiки треба дiйти й люто триматися за це своє оскотинiння психiки, щоб прах покiйника (Великого Пса, як звiстував у своïх пророцтвах Нострадамус) був живiший за цiлi живi поколiння цiлих живих народiв, то що ж це за геть неможливий прах живих народiв порiвняно з тим, котрий живее все живых?! IV У П. Вяземського є стаття Взгляд на литературу нашу в десятилетие после смерти Пушкина (1847, 1878). Тут сказано: Возлюбив Россию, Карамзин должен был полюбить и пути, которыми провидение привело его к той степени величия и могущества, которую ныне она занимает. Карамзин не мог не быть монархическим писателем в высшем и бескорыстном смысле этого слова, потому что Россия развилась, окрепла и сосредоточилась в силу монархического начала... Некоторые обвиняют Историю Карамзина в том, что она не философическая; нужно бы наперед ясно и явственно определить, что должно признавать философиею истории. Отже, божий промисел, i тiльки так, i не можна без нього: сама Росiя, ïï iсторiя — це божий промисел, а з ним не поборешся, не переiнакшиш. Фатальне, замкнуте божим промислом коло, в якому, звичайно ж, ми сьогоднi й бачимо вже нинiшнiй день Росiï, який пiвтора столiття тому бачився П. Вяземським теж у степени величия и могущества. Немає в iсторика Карамзiна фiлософiï iсторiï? Може, й нема в тому виглядi, в якому вона мала бути вже тодi, чи iснує тепер, але є, мабуть, у тому виглядi, в якому ïï розумiв iсторик Карамзiн, i це — монархiчна фiлософiя, коли за месiянством народу стоïть не тiльки сам народ, а ще й монарх-месiя; i навiть коли в чомусь помиляються, чи щось заважає, то однаково йдуть до своєï месiянськоï мети. Так, люблячи Росiю, Карамзiн повинен був полюбити i шляхи-дороги ïï так званого поступування, а якi це були шляхи-дороги, то ми вже бiльш-менш докладно зупинялися на цьому. Авжеж, не можна було любити Росiю — й водночас не любити ïï шляхiв-дорiг, це був би абсурд, не було б тут нiякоï любовi, отож тверезе розумiння цих шляхiв-дорiг не дозволив би собi щирий патрiот, хiба що такий iнородець як Тарас Шевченко, за що й був засланий до Сибiру. Не без божого промислу — чи не без царського, якi в даному разi ототожнюються? V Терор панував i в часи Годунова, наводячи страх на всiх, i легко було вислужитися з допомогою брехнi та доносiв на своïх близьких. Варто було, скажiмо, матерi князя Пожарського донести в царський палац, що мати князя Ликова зустрiчається з дружиною князя Василя Шуйського й веде з нею лихi розмови про царицю та ïï дочку Ксенiю, — й донощицi було забезпечено полiтичнi дивiденди. А осiб, якi спiлкувалися з Шуйською навiть тодi, коли вони користувалися царською милiстю, було пiддано тортурам i допитам. До терору вдавалися не тiльки верхи, а й низи. Болотников у минулому холоп i галерний невiльник у Туреччинi, очоливши повстання, пообiцяв бунтiвникам волю й багатство. Заклик не залишився без вiдгуку, знайшлося багато любителiв легкоï наживи та розбою, закипiли експропрiацiя та терор по-народному, жертвами стали пани та воєводи. Терор неминуче вiв до зрадництва — й зрадництво закипiло в народi. За Василя Шуйського появилися... сини лейтенанта Шмiдта... себто самозванцi, якi видавали себе за синiв Iвана Грозного i Федора Iвановича. Самозванство — одна з нескiнченних акцiй народу, який, постiйно виношуючи iдею народу-месiï, автоматично виношує iдею народу таки самозванця, бо ж нiхто не висвячував i не збирається висвячувати його на месiанство, хiба що вiн сам. Як свiдчать iсторики, варто було самозванцю оголосити селянами, щоб тi з них, чиï пани перебували на службi в Шуйського, забирали Ïхнi помiстя, вотчини й женилися на ïхнiх дочках, — i зразу ж появлялася велика кiлькiсть охочих служити в них (так що Ленiн був нi який там жидо-масонський оригiнал, кинувши лозунг грабь награбленное, вiн просто знав традицiï, звичаï i ментальнiсть народу, й не помилився: на розбiй вiдгукнулися широкi народнi маси — душi ïхнiй був не чужий iсторично традицiйний розбiй). Деградацiя, моральний розклад сягнули апогею. В часи тушинського самозванця родичi збиралися на всiлякi п'янi застолля, домовлялися мiж собою, кому з них служити царю, а кому — самозванцю, щоб мати заступникiв-охоронцiв у одному й другому станi у разi перемоги того чи iншого. Вони ïздили з табору в табiр, i це називалося перельотами. Як свiдчить iсторик, одержавши жалування в Москвi, вони вимагали жалування i в Тушино. Язиками мололи що попало, а чинили прямо протилежне, й зрадництво стало нормою. Це все, звичайно, дуже фрагментарне... й на цьому тлi хтось осмiлювався чи осмiлюється говорити про зрадництво украïнського народу, украïнцiв! VI З-пiд пера О. Герцена в 1862-1863 роках вийшла праця Концы и начала. Масштаб мiркувань — широкий, я ж торкнувся одного аспекта, а саме вдачi росiянина, його ментальностi, народного характеру. Йдеться, як сказав Ф. Достоєвський, про безодню, а перефразовуючи — про дев'ять кiл не так пекла Дантового, як пекла загадковостi єства, що не пiддається, здається, нi контролю, нi самоконтролю, хоча й прагне самоусвiдомлення. Несмотря на нашу наружность, мы все же варвары. Наша цивилизация накожна, разврат груб, из-под пудры колет щетина, из-под белил пробивается загар. У нас бездна лукавства диких в уклончивости рабов. Мы готовы дать плюху без разбора и повалиться в ноги без вины... О. Герцен пише, що росiяни в Європi зажили слави найрозпуснiших людей. Це пов'язано з безцеремоннiстю поведiнки i з помiщицькими звичками-вихватками. Росiяни переконали весь свiт у своïй порочностi. Росiяни за кордоном не тiльки безтолково живуть, а й хвастаються своïми дикими й розгнузданими звичками. Переïхавши кордон, росiяни, як взагалi недовихованi люди, перестають нiяковiти й церемонитися, розпускаються ще бiльше i в такому задерикуватому станi приïжджають у Париж i Лондон. Великi майстри покiрностi i витяжки во фрунт удома, вони не хочуть пiдкоритися мiсцевим звичаям. Росiянина впiзнають у великих готелях, тому що вiн кричить у спiльному залi, регоче на всю горлянку й неодмiнно протестує, що не можна палити в ïдальнi. Все це амбiтнiсть офiцiанта, який вийшов за ворота панського будинку. З цим нерозривно зв'язана хвалькуватiсть. О. Герцен: Нам хочется, как четырнадцатилетним мальчикам, не только напиться, но и показать всему свету: Вот, мол, как я нализался. А весь свет рассуждает иначе, — он, глядя на то, что русские обнажают, думает, качая головой, что же после этого скрыто-то у них? А там — ничего, как в ранце солдатском на параде, только вид, что туго набито. Ну, хiба ж не та сама буслаєвщина, коли чомусь весь час хочеться скакати не вздовж каменя, як скачуть усi i як радила скакати рiдна мати, а неодмiнно впоперек каменя, як не скаче нiхто й мати рiдна не радила? Про цю саму буслаєвщину О. Герцен мiркує й далi. Мовляв, дворянство, зрiкаючись ладу життя народного, водночас уперто зберегло усi грубi панськi звички — та ще й татарську неповагу до себе й до iнших, не прищепилось аристократичне поняття честi, нi громадянське поняття честi, самобутностi, а поза службою дворянин перетворювався з битого денщика в Петра I, який б'є; у селi йому була повна воля, тут сам вiн ставав капралом, iмператором, вельможею i батьком вотчини. Из этой жизни волка и просветителя вместе и вышли все колоссальные уродства — от Бироновых заплечных мастеров и Потемкиных большого размера до Биронов-палачей и Потемкиных в микрометрическом сокращении; от Измайлова, секущего исправников, до Ноздрева с оборванной бакенбардой; от Аракчеева всея России до баталионных и ротных Аракчеевых, заколачивающих в гроб солдата; от взяточников первых трех классов до голодной стаи пернатых, записывающих бедных мужиков в могилу, — со всеми неистощимыми вариациями пьяных офицеров, забияк, картежных игроков, героев ярмарок, псарей, драгунов, секунов, серальников. В их числе там-сям изредка попадался помещик, сделавшийся иностранцем для того, чтобы остаться человеком, или прекрасная душа Манилов, горлица-дворянин, воркующий в господском доме близ исправительной конюшни. Зi знанням справи змальовано нацiональнi типи, нацiональнi характери, нацiональну вдачу — яка вражаюча картина (звичайно, ж, неповна), який iконостас (звичайно ж, тут не вичерпаний до краю, бо вичерпати нiкому не до снаги)! Так що, все це вiдiйшло в минуле, позначає вiдшумiле море часу? Нi ж бо, те самiсiньке море часу шумить i сьогоднi, з його безоднi-прiрви живими воскресають тi самi релiктовi типи й характери, творячи ту саму релiктову ментальнiсть у своïй незглибимостi й незмiнюваностi, й так само бачимо якого-небудь лiберала-демократа, воркующего в господском доме близ исправительной конюшни, ото хiба що вся краïна виглядає як исправительная конюшня. Цивiлiзацiя исправительной конюшни з лiбералом-демократом, воркующем в господском доме, — чи не цю самiсiньку трагедiю й частково фарс бачимо ми й сьогоднi на неоглядних просторах iмперiï?.. Ото хiба твоя свiдомiсть вiдмовляється вiрити, що жива iсторiя може бути водночас i трагедiєю, i фарсом, але це так, i якщо фарсом, то кривавим, коли iсторiя уже бодай частково не фарс, а багатократна трагедiя. VII Росiйський учений В. Єгоров, дослiджуючи iсторичну географiю Золотоï Орди в ХIII-ХГУ столiттях, акцентує, що за 58 рокiв свого iснування в XIII ст. Золота Орда була найсильнiшою державою в Європi й Азiï. По всьому периметру своïх кордонiв вона не припиняла воєнних дiй. Будь-якi конфлiкти розв'язувалися силою зброï, й Золота Орда була джерелом цих будь-яких конфлiктiв. Вона ходила в походи, якi мали грабiжницький характер. Ходила в походи, щоб посилити полiтичний тиск i данницьку залежнiсть, водночас чинячи грабунки й забираючи полонених. Ходила в походи, щоб захопити новi територiï. Таку саму полiтику Золота Орда проводила й щодо Русi: захопити якомога бiльше територiï i мати якомога бiльшу данину. Як засiб — перiодичнi вiйськовi експедицiï й впровадження системи баскакiв. Таке монгольське владарювання унеможливлювало накопичення значноï вiйськовоï сили у великого князя й пiдживлювало мiжусобицi. За подiбних умов хани з Золотоï Орди, здавалося б, уже не агресори й грабiжники, а третейськi суддi, якi залагоджують непорозумiння мiж руськими князями. Iсторики особливо пiдкреслюють, що якби хтось i iз князiв не кликав, то золотоординське вiйсько не появлялося б на Русi. Але ж бо рiч у тому, що золотоординськi хани проводили таку полiтику, що руськi князi змушенi були кликати ïх, i ïхня поява була не причиною, а наслiдком, як пiдкреслює у своïй роботi В. Єгоров. Князi Галицько-Волинськоi Русi не запрошували золотоординських ханiв розв'язувати ïхнi внутрiшнi конфлiкти, вони самi доволi успiшно протистояли ïхнiй експансiï. То до якоï полiтики вдалася Золота Орда? Нав'язувала Галицько-Волинськiй Русi насильницьке союзництво, прагнучи полiтичного пiдкорення й ослаблення князiвськоï влади, а й залучаючи князiвськi сили до походiв на Литву, Польщу та Угорщину, ослаблювала цi сили, створювала мiжрегiональне напруження, унеможливлювала ïхнє об'єднання проти нашестя ординцiв i водночас сприяла черговому пограбуванню i розбою на всiх руських територiях, по яких проходили ханськi вiйська. Згодом Московiя, дедалi формуючись як сильне державне утворення, вбираючи в себе, перетравлюючи, асимiлюючи тюрксько-монгольськi елементи, все бiльше та виразнiше витворюючи свiй ординський — специфiчно московський — менталiтет, не могла не вдатися до тих прийомiв ведення зовнiшньоï полiтики, до яких традицiйно вдавалася Золота Орда. Скажiмо, ось iз стосунками з Украïною ще й такий приклад: кремлiвськi верховоди створили в Харковi так званий украïнський уряд (ще при iснуючому украïнському урядi в Києвi) — й на iнспiрований заклик харкiвського уряду послали своï орди на Украïну. Скажiмо, вже договорившись iз Гiтлером, щоб анексувати держави Балтiï, тут однаково було кремлiвськими верховодами створено народнi уряди, на заклики яких начебто й послано сталiнськi дивiзiï. А подiï в Чехословаччинi? Хiба не було сфабриковано лист трудящих празького ЧКД — i на прохання начебто самих чехiв i окуповано Чехословаччину? А подiï в Афганiстанi? Хiба кремлiвськими верховодами не було створено марiонетковий уряд, на прохання якого начебто й зреагували брежнєвськi десантно-штурмовi загони, захопивши Кабул? А про специфiчну золотоординську полiтику Кремля щодо Захiдноï Украïни, себто Галицько-волинськоï Русi, й говорити не доводиться. Так само як не станемо говорити й про всiлякi добровiльнi входження iнших народiв до складу Росiï, бо як то гарантувався ïм вихiд зi складу Росiï i сувереннi права кожного народу, бачимо сьогоднi на численних кривавих подiях. Нинiшня Чечня — постiйно тиражований приклад. Полiтика Золотоï Орди в аранжуваннi Москви нiяк не модифiкувалася, хiба що трохи змiнилася риторика, але — не суть. VIII Росiя стояла на рабствi й на будь-яких формах закрiпачення — й так само стоïть на рiзних формах закрiпачення сьогоднi. I чи не дивно, що розкрiпачуватись вона не хоче, весь ïï державно-народний органiзм чинить опiр цьому вкрай потрiбному для неï ж, як i для iнших, розкрiпаченню? Мабуть, дивно для iнших, але для неï не дивно, бо чого 6 ото аж дуже дивуватись з себе самоï... Професор Московського унiверситету по кафедрi росiйського права I. Бєляєв у 1860 роцi захистив докторську дисертацiю Крестьяне на Руси, є в нього Лекции по истории русского законодательства. Я звернувся до його книги Крестьяне на Руси, Москва, 1903. Коли i як постало закрiпачення? Професор I. Бєляєв пише, що пiсля смертi царя Iвана Васильовича, в першi роки царювання Федора Iвановича, податки в царську казну не могли значно не зменшитися, бо дiла з Кримом, Литвою i Швецiєю були в такому станi, що московський уряд мав постiйну потребу утримувати величезне вiйсько i тримати в запасi великi суми грошей та iнших засобiв, на випадок вiйни з тим чи iншим iз трьох немирних сусiдiв. А тому селяни й далi терпiли крайнi утиски, й далi поселення бiльше порожнiли, нiж заселялися, й далi землевласники та общини постiйно турбувалися про те, щоб бiльше заявляти спорожнiлих земель в ущерб казнi або ж на лихо сусiдам, якi не встигли заявити своï землi спорожнiлими. Такий вкрай розладнаний стан фiнансових справ i отягощение народа нарештi спонукали московський уряд до нового, досi небувалого заходу — до загального прикрiплення вiльних селян до землi. Коли саме, в якому роцi вiдбувався цей новий захiд, який зовсiм змiнив життя росiйських селян, ми не знаємо (можливо, в 1592 чи 1593 роцi). I. Беляєв пише: ...неизвестно и то, в какой форме первоначально была введена эта новая мера, способствовавшая в последствии грустному развитию рабства в России. Що правда, то правда: грустное развитие рабства в России. Хочеться в даному разi акцентувати причину тотального пораблення в Росiï, коли Росiя з власноï необхiдностi в iм'я такого самого русского дела i власноï волi стає рабою, коли ïï народ стає народом-рабом в iм'я того самого русского дела, в iм'я тiєï самоï месiянськоi ролi Росiï: дiла з Кримом, Литвою i Швецiєю були в такому станi, що московський уряд мав постiйну потребу утримувати величезне вiйсько й тримати в запасi великi суми грошей та iнших засобiв на випадок вiйни з тим чи iншим iз трьох немирних сусiдiв. Тобто намагання загарбати чужi землi й уярмити iншi народи, привело з жорстокою iсторичною неминучiстю до уярмлення народу власного. I я тут ще раз повертаюся до своєï суперечки з iсториком Соловйовим, що росiйський так званий євроазiйський простiр творився тiльки в невигiдному для Росiï напрямку на схiд. Та нi ж бо! Як ще раз бачимо, творився вiн i начебто у вигiдному для Росiï напрямку на Захiд, але не завжди тут очiкувалися вiкторiï, бо цьому Заходу з незрозумiлих для росiйських iсторикiв причин не хотiлося, щоб його споконвiчнi терени стали раптом исконно русскими землями, росiйськими провiнцiями, тiєю жаданою землею-матiр'ю, де можна було б нарештi творити iсторiю-матiр. Цiлком очевидно, не треба мати велику фантазiю, щоб Росiю-рабу побачити i в недавньому Радянському Союзi, який теж був Союзом-рабом, обернувши весь радянський народ на народ-раб, усi народи Росiï на народи-раби колосального вiйськово-промислового комплексу Радянського Союзу — раба, i з допомогою грандiозноï збройноï потуги цього вiйськово-промислового комплексу наша iнтернацiональна держава народiв-братiв уже змагалася не з якимись там Кримом, Литвою, Польщею, а по сутi з усiм свiтом, нав'язуючи всьому свiту русскую идею, русское дело пiд виглядом чи то соцiалiзму, чи то комунiзму. Коммунизм победит во всем мире! Не перемiг, а зазнав краху. Але це зовсiм не означає, що зазнала краху русская идея, i ми бачимо, як вона мiмiкрує i в яких способах виражається ïï самовиживання, неодмiнно — за рахунок iнших. Тодi (можливо, у 1592 чи 1593 роках) вiдбулося закрiпачення-пораблення-уярмлення не просто всiх селян, хоч би й на яких землях вони жили — на двiрцевих чи чорних, на помiщицьких чи вотчинних, не просто було заборонено переходити вiд одного помiщика до iншого, — ця акцiя, безумовно, свiдчила ще й про те, що прагнулося в такий спосiб якось укоськати славнозвiсну бродячу Русь, славнозвiсну вольницю, на якiй Русь трималася i яка була ïï характерною рисою. Чи можна було домогтися якогось ефекту? Лише ефемерного. Бо, як то вже мовлено, бути за своєю природою рабом, який потребує пораблювати когось iншого, — це непереборна властивiсть, i закрiпачений народ однаково залишився бродячою Руссю, крiпость не змiнила цiєï особливостi, так само, скажiмо, як закрiпачення в колгоспах уже в сталiнський i в наш час теж не здатне змiнити цю особливiсть. I тут хiба що хочеться акцентувати на цьому послiдовному iсторичному намаганнi самого народу (не тiльки ж, звичайно, самих правителiв) уярмлювати, пораблювати самого себе, оцю мазохiстську необхiднiсть перебувати в крiпостi — i водночас рватися з цiєï крiпостi, будучи за своïм душевним ладом бродячою Руссю, та ще з допомогою соцiалiзму чи комунiзму намагатися уярмлювати свiт. Фантастичний Сiзiфiв клопiт! Лишень послухайте, як сьогоднi в Державнiй Думi Росiï чи в Верховнiй Радi Украïни дебатується в рiзних аспектах проблема волi, скажiмо, — давати чи не давати своєму народовi право вiльного економiчного iснування, а чи й далi тримати, як бидло, в державно-соцiалiстичному ярмi, самим собi присвоïвши роль наглядача-визискувача. Рабство наше теперiшнє, ми це добре знаємо, й рабство вчорашнє неодмiнно супроводжується й супроводжувалося грабiжництвом та здирництвом власть iмущих. Ось iз указу царя Бориса Федоровича вiд листопада 1602 року: ...и во крестьянской бы возке промежи всех людей боев и грабежей не было и сильно бы дети боярские крестьян за собою не держали и продаж бы им ни которых не делали. А кто учнет крестьян грабили и из за себя не выпускати; и тем от нас быти в великой опале. Еге ж, видно в такiй самiй великiй опалi, як то в великiй опалi Звягiльський в Iзраïлi. Свiдоме пiклування про рабський стан кожного в так званiй суспiльнiй iєрархiï — навiть у височайшому рескриптi на iм'я мiнiстра народноï освiти Шишкова (вiд 19 серпня 1827 року), де цар, почитая народное воспитание одним из главнейших оснований благосостояния Держави, от Бога Мне врученной, вважав, що учень-вихованець ...также не стремился через меру возвыситься над тем, в коем, по обыкновенному течению дел, ему суждено оставаться. Тобто генеральний чиновник держави стояв за коснiсть, за якоï потенцiйному Ломоносову перекривалася дорога в науку й таким чином височайшим рескриптом закрiплювалася думка, що умственность вредна для России. Рабство, крiпацтво в своïй позiрно полярнiй структурi неодмiнно передбачає деспота-самодержця, так само як комунiстична кабала неодмiнно передбачає комунiстичного диктатора, й ми тепер є свiдками, як материнське лоно Росiï, яке в рiзний час iз неминучою запрограмованiстю народжувало i самодержцiв i диктаторiв, сьогоднi з того самого незмiнне живородящого лона намагається випродукувати чергову сильну руку — хай то юний монарх з династiï Романових, чи хай то психопатична гiлка з якогось кривого юридичного древа. Чи був Ленiн тираном i деспотом? Безумовно. Чи був Сталiн деспотом i тираном? Безумовно. У всеподданнейшем докладе мiнiстра народноï освiти Уварова вiд 1843 року на iм'я царя: Самодержавие составляет главное условие политического существования России... Спасительное убеждение, если Россия живет и охраняется духом самодержавия сильного, человеколюбивого, просвещенного... I все це, звичайно, щоб поєднати все выгоды нашего времени с преданиями прошедшего и надеждами будущего. Зрозумiло, що цi надежды будущего — це ми з вами, царський мiнiстр i нам обiцяв райськi втiхи вiд iменi росiйського самодержавства, а якi то втiхи — з народноï пам'ятi не зiтреться нiколи. Авжеж, не повинно стертися. Але ж, знову таки, iсторiя вчить того, що вона нiчого не вчить, i, як той сказав, ще живе черево, яке здатне народжувати гада, й ми бачимо не такi вже й фальшивi потуги-позиви. Повернуся ще до всеподданнейшего доклада графа Уварова. Вiдстоюючи засади православия, самодержавия и народности, вiн розумiв: ...направление... и его тройственная формула — должны были восстановить... все, что носило еще отпечаток либеральных и мистических идей: либеральных — ибо министерство, провозглашая самодержавие, заявило твердое намерение возвращаться прямим путем к русскому началу, во всем объеме. Як бачимо, побиваючи противникiв величия России, мiнiстр освiти граф Уваров твердо й послiдовно вказував намерение возвращаться прямым путем к русскому началу, во всем объеме. I тут ми вкотре повертаємося, як у казочцi про бiлого бичка, як у зачарованому колi до одного й того самiсiнького — до русской идеи, до русского дела, до русского начала, во всем его объеме, а що всi цi поняття означали для росiйського народу i для народов России, ми знаємо тяжким своïм iсторичним досвiдом i злободенним побутом. А хiба сьогоднi не кричать про ту саму велич Росiï, яку начебто втрачено i яку, звичайно, слiд повернути, а яким способом повернути — всiм вiдомо, iнших способiв не iснує в природi: фенiкс може вiдродитися лише в полум'ï, вiн святкує лише очищальну силу полум'я. Як вiдомо, колись у Росiï зачитувалися тим, що граф де Кюстiн написав про Росiю. Зокрема, йому належить i таке: Должен ли подобный народ иметь деспотическое правление, или же жестокое правление создает столь негодный народ? Запитання не випадкове, а закономiрне, й граф де Кюстiн лише сформулював запитання, окресливши реальну проблему, яка завжди iснувала й iснує. I якщо виходити з цiєï проблеми, яка видається вiчною, можна сказати, що в нiй усе взаємопов'язане, тут не можна вiдповiсти або-або, а можна вiдповiсти i те — й друге. Подiбний етнос повинен мати деспотичне правлiння, вiн потребує такого правлiння, як наркоман потребує наркотикiв, таке деспотичне правлiння з природи подiбного етносу, це по-перше, а по-друге, деспотичне правлiння автоматично спонукає подiбний етнос перебувати в тому станi та виглядi, в якому вiн перебуває, органiчно потребуючи, знову ж таки, деспотичного правлiння. Ще в тi часи, коли на Заходi дебатувалося — вважати Русь азiйською державою чи європейською i вважати ïï державою християнською чи нехристиянською, англiєць Д. Флетчер написав книжку Про державу росiйську1591, де стверджував, що ця екзотична держава є тиранiчною державою, в котрiй живуть варварськi московити. У своïй працi Росiя очима Європи Дiтер Гро писав, що в фiлософсько-iсторичнiй лiтературi кiнця XVI i початку XVII столiть згадки про Росiю зустрiчаються часто... Джованнi Ботеро у своïх Всесвiтнiх вiдносинах1596 приймає Москву в число європейських держав, але ставить ïï поряд iз Туреччиною. Вiн також вважає можливим друге нашестя народiв, i протиставляє благородну й дорогоцiнну волю — вражденному рабству московитiв. Джон Барклi у своïй працi1607, що є джерелом звичаïв європейських народiв, так характеризує Москву: плем'я, народжене для рабства, вороже всякiй свободi, воно не бунтує, тiльки якщо його пригнiчують. Дiтер Гро також посилається на акцентовану вiдмiну мiж Росiєю i Європою в планi антитурецькоï лiги, в цьому планi рiшуче виключається членство Росiï, а також у творi мiнiстра Генрiха IV Сюллi, де говориться, що московити — це варвари, з якими не можуть спiвробiтничати цивiлiзованi християнськi народи. I як тут ще не послатися на працю Росiя очима Європи! З кайзерськоï канцелярiï Фердинанда I в 1560 роцi в резиденцiю в Римi направлено циркуляр, у якому говорилося, що Московський великий князь пiдкорить собi всю Лiфляндiю i матиме панування над усiм Балтiйським морем. Вiн нападе на Германiю, Нiдерланди, Англiю i таким чином захопить у своï руки всю морську торгiвлю. В кiнцi документа проводиться аналогiя з нашестям народiв: готи, мовляв, теж, очевидно, прийшли з Пiвночi, й навiть римляни не могли ïм протистояти. Дiтер Гро: знаменний сам факт, що в 1560 росiйська загроза вже порiвнювалася з нашестям народiв! Схiдна деспотiя, де рабство сидить на рабствi i рабством поганяє... Йоганн Бальтазар Шупп казав про московита, що той скрiзь, де в нього є можливiсть, пригнiчує сильнiше, нiж турок. А якщо виходити з фiлософськоï антропологiï, яка проголошує незмiннiсть людськоï природи? Звичайно, важко й гiрко академiковi Д. Лихачову виходити з незмiнноï людськоï природи московита, тому-то вiн i декларує необхiднiсть уйти от самих себя, водночас вiдчуваючи фатальне — нельзя уйти: хочеться нового самопiзнання, але ж — грiхи старого самопiзнання не пускають у сподiваний рай самопiзнання нового, та ще ж i фiлософiя iсторiï не пускає. То що — опустити руки й не прагнути, не декларувати? Нi ж бо, звичайно, прагнути й декларувати нiкому не заборонено, але тут ми з остобiсiлою приреченiстю знову виходимо на вiзiï Бiлоï Арапiï... IX Чи знаєте ви, що государ Микола I прекрасно грав на флейтi? Так, Микола Палкiн. I, мабуть, не гiрше, нiж Б. Клiнтон на саксофонi. Крiм того, цар любив грати в карти — в баккара, хоч шеф жандармiв Бенкендорф i заборонив таку гру. Проте смiливий цар не боявся самого Бенкендорфа, якого боялися всi. Без царського вiдома i його дозволу в Росiï не зводилась — навiть не перебудовувалась жодна громадська будiвля. Це був, як сказав О. Герцен, час наружного рабства И внутреннего освобождения. Прес деспотичноï влади пораблював i пораблював народ. Фанатичний доктринер, Микола I — наче КПРС — вважав себе вiдповiдальним за все, що дiялося в Росiï, i є свiдчення, що вiн був утаємничений навiть у кожну сварку будь-якого губернатора з будь-яким предводителем дворянства, керував побудовою будь-якоï караульнi у вiддалених повiтових мiстах. Чим бiльше вiн боровся з казнокрадством, злодiйством i службовою несумлiннiстю, — тим пишнiше вони розцвiтали, а всю офiцiйну Росiю душив формалiзм. Цар вимагав слiпого послуху, намагаючись загнуздати невмирущий хаос, постiйно вдаючись до зброï жорстокостi. Все смiливе й чесне заслано в сибiрськi рудники, а все рабське й пiдле склало основу народонаселення. Як говориться в однiй книзi, видання 1910 року: на фронтонi iмперiï красувались лише загибель, люта реакцiя, нелюдськi переслiдування i подвоєний деспотизм; царський двiр став головною гауптвахтою iмперiï, а iнквiзицiйна армiя, схожа на таємну органiзацiю полiцейських масонiв, вiд Риги до Нерчинська мала своïх братiв-шпигунiв i сищикiв; конала розтерзана й розбита Польща i вiйна на Кавказi ковтала вiйсько за вiйськом — пiд орудою бездарного та жалюгiдного уряду. Чи не нагадує ця картина (звичайно ж, неповна) нашу вчорашню i сьогоднiшню дiйснiсть, яку ми так добре спiзнали? А чи не те нинi казнокрадство i злодiйство, що й за Миколи I? I якщо вже такий жорстокий цар не змiг впоратися (а вiн був украй послiдовний у своïй жорстокостi, не поступався принципами), то вже в наш час якийсь новiтнiй диктатор, новiтня тверда рука змогла б упоратися? Якими ж методами? Випробуванi методи вiдомi. Як i конечний результат (М. Горбачов). Як iлюстрацiï — ось приклади боротьби з вiтряками — корумпованим чиновництвом — за часiв Миколи I, цього неудобоваримого тормоза. За редакцiєю М. Гершензона в 1910 р. у Москвi вийшла книга Эпоха Николая I. Ось деякi приклади з неï. За губернаторства в Казанi генерал-лейтенанта Стрекалова два сенатори, граф Сантi i Крушников, ревiзували Казанську губернiю, i всiх (!) чиновникiв вiддано пiд суд. Слiдство тривало вiсiм рокiв, зрештою, з'ясовано, що чиновники начебто не винуватi, й усiм ïм повернуто жалування за вiсiм рокiв... Чи не нагадує це й нашi часи, коли високого казнокрада беруть пiд варту, ведуть слiдство — й злодiя випускають на волю за недостатнiстю доказiв, бо спрацьовує кругова порука скорумпованого клану, але ж начебто й досягнуто певного ефекту в очах суспiльства: боротьба ведеться! (До речi, в книзi М. Гершензона розповiдається не про такi вже й курйознi ситуацiï, якi засвiдчують квалiфiкацiю i компетентнiсть урядовцiв. Це хто до мене пише? — запитає, бувало, петербурзький губернатор Ессен, коли правитель канцелярiï подасть йому заяв). Це ви пишете. А, це я пишу. Про що? Довiдавшись, про що вiн пише, державний муж вiзував папiр. Або iнший приклад — про ериванського губернатора князя Андронникова, якому здавалось, що його обманює правитель канцелярiï, i вiн вигадав спосiб пересвiдчуватись, що його не обманюють. Скажи правду, це вiрно? — запитував вiн правителя канцелярiï, який пiдносив йому папiр на пiдпис. Вiрно, ваше превосходительство. Глянь на iкону, перехрестись! Той подивиться на iкону, побожиться, — й тiльки тодi князь Андронников перехреститься й пiдпише.). Губернатор Стрекалов любив слабку жiночу стать, яка йому, старому й лисому, вiддячувала взаємнiстю, бо добре знала про щедрiсть генерал-лейтенанта: родичiв жiнок, якi зiгрiли любов'ю, вiн нагороджував теплими мiсцями iсправникiв. За десять тисяч рублiв даних йому хабарiв мiсцевi вiдкупщики грабували обивателiв так, як ïм хотiлося. Губернiя скидалася на озеро, в якому велика риба жерла дрiбну. Приватна особа була безсила проти цiлого корпусу хабарникiв — пустих, нiкчемних, неосвiчених людей, але сильних єднiстю, натхненних одним спiльним бажанням грабiжництва, мiцно спаяних для захисту один одного. Кiлька рокiв у Казанi лютував полiцмейстер Поль — рiдкiсний чиновницький виродок, рiвних якому не було. Поль чинив зло заради самого задоволення чинити зло, закон i право для нього не iснували, зажерливо любив чужi грошi, що було загальною слабкiстю в ту пору, мав патологiчний потяг до тiлесних покарань i катував обивателiв зовсiм невинних. Полiцейському чину варто взяти живим зовсiм непричетну до якоï-небудь провини людину й доповiсти наступного дня полiцейському, що його затримано за п'янство та буйство, як Поль без будь-якоï перевiрки наказував його при собi ж розпластати й вишмагати. (Ох, це понуроностальгiчне В. Золотухiна: Какую Россию мы потеряли?) В Русской старине, 1880 рiк, червень, надруковано записки I. Селiванова, а в цих записках iдеться, скажiмо, про край Пензенський. Автор сам не вiрить, що там дiялось у 1830-1840 рр. Становi пристави, iсправники були просто на жалуваннi у злодiïв, особливо конокрадiв. Тому-то I. Селiванов вважає себе цiлком правим, коли в однiй iз статей своєï книги Конокрадство в Росiï пише, що для знищення чи зменшення конокрадства треба насамперед знищити комiсарiв, настановлених власне для знищення конокрадства, точно так само треба знищити чи значно зменшити число лiсних чиновникiв, створених для зберiгання лiсiв, якщо справдi хочуть зберегти цi лiси. Чи можна, наприклад, повiрити, що один становий пристав (пристави тодi проводили слiдство), розшукуючи вкрадених коней, почав ïх шукати в скринi у попа й знайшов — не коней, звичайно, а 800 рублiв, якi й конфiскував, розумiється, на свою користь. Чи розказане не є злiпком з нинiшньоï дiйсностi? Злiпок. Тi самiсiнькi чиновники, тi самiсiнькi злодiйство, грабiжництво, беззаконня, безкарнiсть. Ось хiба що коней не крадуть, бо так догосподарювалися, що конi перевелися. Але замiсть коней — нафта, цiннi метали, особливо стратегiчнi — плутонiй, цезiй, уран та iн. Хто краде? Звiсно, тi, хто зобов'язаний ïх оберiгати. В. Золотухiн: Какую Россию мы потеряли? Та схаменiться, патрiоти-вболiвальники, бо нi в Росiï ви ïï не загубили, нi ми тут, в Украïнi, ïï ще не загубили, вона була й залишилася такою самiсiнькою на так званому новому iсторичному витку, який так нагадує усi ïï попереднi витки, якi комусь хочеться в сув'язi бачити спiраллю, тобто — розвитком, але вкотре можна нагадати у зв'язку з таким розвитком слова О. Герцена: ...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом русского развития. Таки невмирущий сфiнкс — вигляньте лише через вiкно надвiр: Какое, милые, у вас, тысячелетье во дворе? (Б. Пастернак). I знову викликаємо для порятунку тiнi монархiв — хай то Микола I з флейтою, хай то Микола II... або хай то буде свiжокоронований монарх — iз учорашнiх комунiстiв-тенiсистiв: нельзя уйти от самих себя... Ох, цi всенароднi iлюзiони! Всенароднi iлюзiони — це, мабуть, єдине, що постiйно функцiонує. Мабуть, далi розповiдає I. Селiванов, до Петербурга, нарештi, дiйшли чутки про всiлякi зловживання в Пензенськiй губернiï, було призначено ревiзiю на чолi з сенатором. Сенатор приïхав увечерi неждано, й коли звечорiло, вийшов з готелю, сiв на звощика й наказав везти на набережну. На яку набережну? — запитав звощик. Як на яку! — здивувався сенатор. — Хiба у вас ïх багато? Адже одна тiльки й є. Та нiякоï нема! — вигукнув звощик... Виявилось, що на паперi набережна прокладалась уже два роки, й що на неï витрачено було кiлька десяткiв тисяч рублiв, а насправдi ïï й не починали. Правда ж, мало не з комунiстичноï нашоï дiйсностi картина? Скiльки сказано про демонтаж комунiзму в Украïнi, а насправдi демонтажу й не починали, й ми все ще вглядаємося за свiтлий обрiй — де там ще й сьогоднi обiцяна набережна комунiзму? А там, у Пензi! Какую Россию мы потеряли? Та не будемо грiтися втiхою, що втратили, є вона, сердешна, й нiде не подiлася. Хiба ж не актуально звучить i сьогоднi ось ця поезiя О. Блока? Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться? Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма! Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться — Вольному сердцу на что твоя тьма? Знала ли что? Или в бога ты верила? Что там услышишь из песен твоих? Чудь начудила, да Меря намерила Гатей, дорог да верстов столбовых. Лодки да грады по рекам рубила ты, Но до Царьградских святынь не дошла — Соколов, лебедей в степь распустила ты — Кинулась из степи черная мгла... За море Черное, за море Белое, В черные ночи и в белые дни Дико глядится лицо онемелое, Очи татарские мечут огни — Тихое, долгое, красное зарево Каждую ночь над становьем твоим — Что же маячишь ты, сонное марево? Вольным играешься духом моим? Як то вже говорилось, i Ф. Достоевський мислив протоками й Константинополем, але, як зауважує О. Блок у цьому вiршi — но до Царьградских святынь не дошла. Отже, ця жадана окраïна залишилася неосвоєна. А саме на цiй окраïнi марилося Москвi утвердитись як... третьому Риму! X Як сказав поет про Росiю: В судах черна неправдой черной И игом рабства клеймена. Чи не вражаючий колос-монумент: чоло Росiï тавровано iгом рабства, а таврували ж, як вiдомо, каленнм железом, й таврувати — це не татуювати, тавро не виведеш, тавро назавжди. I сказано не якимось недоброзичливцем, а тим, хто це рабське тавро вiдчуває, як своє власне, — й не хоче цього тавра, але не може його нi позбутися, нi порятуватись вiд нього. Лише винятковi одиницi здатнi були об'єктивно, з болем та спiвчуттям проаналiзувати безрадiсну картину, яку являла собою iмперiя. До таких виняткiв належав О. Герцен, i в 1858 роцi вiн писав за кордоном, звiдки iмперiя бачилася ще виразнiше й контрастнiше: Дворец превращается в смирительный дом, везде дребезжит барабан, везде бьют палкой, бьют кнутом, тройка летит в Сибирь, император марширует, учит эспонтоном, все безумно, бесчеловечно, неблагородно; народ по-прежнему оттерт, смят, ограблен, дикое своеволие наверху... рабство, дисциплина, молчание, рунд и высочайшие приказы. И в то же время Суворов на Альпах, под Требией и Нови, завязывает ту борьбу, которая привела всю континентальную Европу в Кремль, а нашу армию в Париж. Дикий розгул деспотiï — i водночас весь народ на дибi рабства, на цiй дибi рабства конає все i, не забуваймо, конають i мертвi, i живi, i ненародженi земляки моï, себто конали в минулому й ми з вами, наша свобода, й наша нинiшня суверенна Украïна теж конала в страшних муках, тому-то ïй, Украïнi-мученицi, тому-то нам, народу-страднику, так нелегко сьогоднi сходити з диби, позбуватися психологiï рабськоï диби, вона ж впилася в кров i плоть усiх поколiнь, визначивши нашi мрiï та надiï таки за мертвотним образом диби. То як же ми вилюднюємо — вчорашнi й нинiшнi раби? Немає в нас бiблiйноï Сiнайськоi пустелi, щоб там блукати сорок лiт, позбуваючись рабськоï психологiï, та й проводирiв таких немає, як Мойсей, а є Сiнайська пустеля нашоï iсторiï та нашого буття i надто реальна недоброï пам'ятi комуно-соцiалiстична пiфiя, або ж — Янус на два лики — Симоненка та Мороза, якi зi шкури вилузуються, щоб знову вести Украïну в єгипетську неволю iмпер-комунiзму. Коли навчимося не по-рабськи мислити про демократiю та ринок, про незалежнiсть? Коли ми навчимося мислити, як вiльнi люди, а чи дух наш розтерзаний так i не захоче зiйти з диби, призвичаïвшись до ïï висоти як до висоти пiднебесноï? Господи, сохрани й помилуй. XI Справжня iсторiя i замовчувалася, i подавалася в кривому дзеркалi. В одному з цензурних приписiв 1848 року строго рекомендувалося: Сочинения и статьи, относящиеся к смутным явленням нашей истории, как-то: ко временам Пугачева, Стеньки Разина и т. п., и напоминающие общественные бедствия и внутренние страдания нашого отечества, ознаменованные буйством, восстанием и всякого рода нарушением государственного порядка, при всей благонамеренности авторов к самых статей их, неуместны и оскорбительны для народного чувства, и оттого должны быть подвергаемы стражайшему цензурному рассмотрению и не иначе быть допускаемы в печать, как с величайшею осмотрительностью, избегая печатания оных в периодических изданиях. Що царська цензура — що недавня радянська: однi й тi самi приписи, одне й те саме криве iсторичне дзеркало, яке не повинне вiдображати буйство, бо це ж образливо для народного чувства. Вiдомий цензор Нiкiтенко у своєму щоденнику розповiдає про цензора Мехелiна, який у 1849 роцi викреслив iз древньоï iсторiï iмена всiх великих людей, якi боролися за волю батькiвщини або ж дотримувалися республiканських поглядiв — у республiках Грецiï й Римi, вiн викреслив без балачок, по сутi ведучи хрестовий похiд проти науки... Професор Давидов вимагав, щоб у пiдручнику iсторiï Смарагдова було вилучено все, що стосується Магомета, тому що вiн, мовляв, негодяй i основатель ложной религии... Цензор Єлагiн вилучив у фiзицi вираз силы природы, а в однiй географiчнiй статтi не пропустив мiсце, де говорилося, що в Сибiру ïздять на собаках, мотивуючи останню заборону необхiднiстю, щоб цю вiстку неодмiнно пiдтвердило мiнiстерство внутрiшнiх справ... Цензор Ахматов зупинив друкування однiєï арифметики, бо мiж цифрами якоïсь задачi побачив якiсь крапки: вiн запiдозрив лихий намiр упорядника арифметики... Голова таємного цензурного комiтету Бутулiн навiть хотiв вирiзати деякi вiршi з акафiста Покровi Божоï Матерi, вбачаючи в них небезпеку: Радуйся, незримое укрощение владык жестоких и зверонравных, i Советы неправедных князей разори, зачинающих рати погуби. XII Вам не забулося iм'я П. Кропоткiна, — це iм'я колись так гримiло! Беру до рук його Речи бунтовщика, видання 1906 року, С.-Петербург. Навмання розгортаю — ось що вiн пише про державу: ...содержит целую армию чиновников, пауков-взяточников, смотрящих на мир сквозь грязные стекла своих канцелярий, теряющих здравый смысл среди бесконечной путаницы канцелярских бумаг. Это — шайка, имеющая одну религию — религию медного гроша, одну заботу — скорее примкнуть к той партии, будь она черная, лиловая или белая, которые гарантируют максимум оклада при минимуме работы. Самодурство чиновникiв не знало меж, i, звичайно, це було самодурство в iм'я величия России. Скажiмо, у 1848-49 роках Захiд спiзнав усiлякi рухи та заворушення, зовсiм чужi iмперiï зла, що нагадувала вiдомий крижаний дiм, i вже в березнi 1848 року заборонено вiдпускати у вiдрядження за кордон тих осiб, якi працювали в мiнiстерствi народноï освiти: аби не привезли європейськоï зарази! Обмежено виписувалися з-за кордону без цензури книги i перiодичнi видання. Припинено викладання права європейських держав. Вилучено фiлософiю з унiверситетського викладання, i князь Ширiнський-Шахматов, який став мiнiстром освiти, пояснював мету вилучення так: ограждение от мудрований новейших философских систем. Чи не нагадує це все наше життя — буття за залiзною завiсою упродовж правлiння всiх генсекiв, коли ми були надiйно вiдгородженi вiд мудрований, а охочих помудровать, себто любомудрiв-дисидентiв запроторювано до психушок чи до таборiв?! З 1850 року викладачi перед початком курсу повиннi були пред'являти точнi програми викладання з перелiком творiв, якими користуватимуться, чтобы в содержании программы не укрылось ничего, несогласного с учением православной церкви или с образом правлення й духом государственных учреждений. У цьому драконiвському наказi, скажiмо, замiсть учення православноï церкви написати учення марксизму-ленiнiзму, а замiсть духу державних закладiв написати радянська влада й комунiзм — i ми один до одного побачимо одну й ту саму машину терору й нищення будь-яких проявiв вiльноï думки в iм'я самодержавства, тобто саме такого, а не якогось iншого величия России. Росiя була краïною рабiв, а ми сьогоднi — раби рабiв. Лiтератор князь П. В'яземський писав лiтератору декабристу М. Тургенєву у 1818 роцi з Варшави: ...мы на все смотрим, ни во что не всматриваемся. Черт знает, чем мы заняты! Нам все как будто недосужно. Поглядить на нас, подумаешь, что мы думаем думу: ничего не бывало. На нас от рождения нашел убийственный столбняк: ни век Екатерины, со всею уродливостью своею, век, много обещавший, ни 1812 год — ничто не могло нас расшевелить. Пошатнуло немного, а тут опять эта проклятая медузина голова, то есть невежество гражданское и политическое окаменило то, что начинало согреваться чувством. П. Чаадаєв у Автобиографическом введении1878 писав: Гоголь, хотя и малорос, то есть человек осторожный и себе на уме, бывал подчас чистокровний великорос, то есть кидался в крайности... Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравственная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем. Хтось, може, й захоче посперечатися з П. Чаадаєвим спростувати, навести контраргументи (мовляв, що це за таке беззастережне твердження — i вiд свого iменi, i вiд iменi народу, й вiд iменi iнтелiгенцiï — мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем), та менi сперечатись не хочеться, а хочеться згоджуватись, бо так було — й не змiнилося. XIII Фiлософ Карл Ясперс, котрому, як вiдомо, так багато завдячує пiслявоєнна Германiя за своє постання економiчного i культурного фенiкса з мертвого попелу гiтлерiвського тоталiтаризму та за сьогоднiшнє своє становище в народiв вольнiм колi, говорив про те, що завданням є те, що народи, якi вже не такi неосвiченi, ставали б якомога розсудливiшими, розумнiшими, вiдповiдальнiшими. Над цим працюють письменники i публiцисти, а також i фiлософи — щоправда, не дiєю, а радою. Народ не може стати народом-фiлософом, так само цiлi народи не можуть стати народами-фiлософами, а хiба б цього — неможливого! — не хотiлося б? I в такому разi вiдбулося б якнайповнiше злиття фiлософiï з полiтикою, а полiтики з фiлософiєю, бо таке ïхнє поєднання було б найоптимальнiшим для iсторiï, яка сьогоднi твориться на живу — й дуже часто криваву — нитку. На жаль, полiтики — не такi вже й фiлософи, далеко не фiлософи, полiтики- державцi хворi якщо не на всевладдя, то на прагнення всевладдя, яке позбавляє ïх вiдповiдальностi, а мова про контроль над ними — лише словоблуддя i демагогiя для тих, хто не вмiє чи не хоче бачити й чути. Чи можна сказати, що народ украïнський чи росiйський є народами-фiлософами? Чи можна сказати, що в президентовi Б. Єльцину щасливо поєднався полiтик i фiлософ? Де ж таке скажеш, коли його фiлософськими постулатами є бомби, ракети, смерть дiтей i матерiв, пролита кров чеченського народу, i цiєю кров'ю вiн нажлуктується в якомусь параноïдальному запоï, й нiхто не здатен зупинити його, а сам вiн тим бiльше не здатен зупинитися... I в якiй ролi тодi виступає свiт, i в якiй ролi виступаємо ми — як свiдки, як мимовiльнi спiвучасники апокалiптичноi вакханалiï, i якою мiрою ми полiтики чи фiлософи, або ж полiтики-фiлософи?.. I як тут не згадати безсмертного Тараса, його безсмертне слово — Кавказ: Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущоï кровi, — Воно знову оживає, I смiється знову! Але скiльки можна пити оту чеченську кров? Майже два столiття. Чи це вже похмiлля, яке не минає, бо нiколи не мине? А пiсля гарячоï чеченськоï кровi чиєю ще гарячою захочеться впитись, бо ж не можна обiрвати безперервний процес кривавого похмiлля? XIV 4 листопада 1908 року О. Блок у вiршi Россия писав: Россия, нищая Россия, Мне избы серые твои, Твои мне песни ветровые — Как слезы первые любви! Тебя жалеть я не умею И крест свой бережно несу — Какому хочешь чародею Отдай разбойную красу! Пускай заманит и обманет,- Не пропадешь, не сгинешь ты, И лишь забота затуманит Твои прекрасные черты... Отже, як пише поет, какому хочешь чародею отдай разбойную красу... пускай заманит и обманет, — не пропадешь, не сгинешь ты. Знаємо, всяким чародiям вiддавала вона свою розбiйну красу .Знаємо, заманювали й обманювали, та ще ж рiч i в тому, що вона сама собi на голову кликала всiлякого штибу заманювачiв та обманювачiв, така вже ïï особливiсть, що зi свого нутра народжувала ïх — i хiба це не було перманентним станом ïï пропадання i вiчно триваючим станом ïï загибелi? Й так само, здається, сьогоднi вiдбувається, що на авансценi ïï новiтньоï iсторiï, як завжди, е гострий попит на ïï розбiйну красу, й фалангу цих заманювачiв та обманювачiв вона спородила зi свого живородящого лона, й укотре ми є свiдками ïï розкладу й руйнацiï, якi... комусь хотiлося б сприймати за нове становлення, бо ж завжди хочеться сподiватися цього конструктивного становлення, прогресу... але чи iдея нового прогресу знову не обернеться iдеєю викривленого, спотвореного прогресу, й вираз доброзичливого очiкування на наших обличчях перетвориться на конвульсiйну гримасу жаху та болю?
МЕНТАЛЬНIСТЬ ОРДИ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация