МЕРТВА ЗОНА



Категории ЄВген Гуцало ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал повiсть Пiвень насторожено витягнув шию. У цiй глухiй норi, де нiколи не розвидняється й куди нi разу не проникало сонячне свiтло, просидiв уже чимало. Проте завжди вгадував настання свiтанку i вiтав його здушеним, хрипкуватим криком. Того спiву нiхто не чув, бо нора знадвору, пiд хатньою загатою, вона глибоченька й добре затушкована бараболинням, ганчiр'ям та черепками. Пiвень спробував розправити крила. Але крила вдарились об стiни нори, i кiлька дрiбних грудочок землi впало йому на спину. Пiвень чи то зiтхнув, чи то глухувате кахнув, сердитий i невдоволений. Потiм усе-таки випростався, напружив груди — i закукурiкав. Гарноï пiснi не вийшло, i пiвень знiяковiло забулькав горлом. Прислухався — чи нiхто не вiдповiсть. Адже звик, що завжди саме пiсля його спiву спочатку зчиняється веселий пiвнячий перегук на ïхньому кутку, далi, наче вогонь, перекидається на сусiднiй, потiм перегук лунає з усiх повiток, хлiвiв у селi, горищ, курникiв. Пiвень звик, що разом iз його спiвом наставав день, а тому — коли ще був на волi — iнодi здавалось: варто йому не заспiвати — i морок нiчний не розсiється... Пiвень прислухався, але зараз у норi не розвиднiлось, не долинула нiзвiдкiля пiсня iншого ранкового сурмача. Йому вiдповiла слiпа тиша, глуха на обидва вуха. Проте пiвень почувся впевненiше. Вiн ще крутiше випнув шию, ще завзятiше кукурiкнув. На цей раз пiсня вдалась — протяжна й зухвала, а то навiть весела, переможна. Пiвень потупцяв пазуристими лапами по долiвцi — й знову прислухався. Слiпу тишу не порушував жоден звук. — Мамо! Ïï наче що в груди штрикнуло. Легко зiскочила з лежанки на холодну глиняну долiвку. Ось тут, на тапчанi, завжди спала Галя. Вчулося чи справдi?.. Пошастала рукою — нiкого. Подушка незiм'ята й вогкувата, i рядно не зжужмане. Вчулося... I це вже не вперше. Отак лежить, а посеред глупоï ночi раптом чи то присниться, чи то примариться ïй рiдний голос. Нi очi не присняться, нi руки, а тiльки голос. I є в тому голосi й скарга, i щемлива нiжнiсть. Сiла Меланка на лавцi, куняла. I раптом знову: — Мамо! Достеменно вже знала, що вчулось, проте перехопило подих. У скронях зашумiла кров, а ноги вiднялись, i руки вiднялись. Пробує звестись — не може, пробує долоню до грудей прикласти — не в силi. Господи, що ж це з нею таке? Чи не занедужала часом? Таке верзеться, що сама собою звладати не годна. Таки вiдпустило поволеньки. Встала — i в головi закрутилось, наче то хата закружляла кругом, нiби то жива долiвка пiд ногами ворухнулась. Устала — тодi вже й зовсiм полегшало. Думала каганця засвiтити, щоб розгледiтись, щоб на себе глянути, та... чи варто? Хоч вiкна й позавiшувано ряднами та мiшками, але ж рань ще яка — все може бути. Ступила в сiни — i вклякла, прислухаючись, чи не чути нiкого за дверима. Тихо начебто. В щiлину дихало морозцем, i тонко так просочувався дух сухого снiгу. Меланка поторгала засув, знову прислухалась. Але мовчала вулиця, мовчав i великий старий садок. Вернулася в хату i, вiдхиливши пiчну затулу, длубалася в попелi. Зостався жар учорашнiй чи вигас? Ворушила патичком, ворушила, — блиснуло iскрою. Пiдгорнула ближче, почала роздмухувати. Приклала до вуглика кукурудзяний листок, а коли спалахнув, то вже й каганця засвiтила. А жарину — назад у попiл загребла. Тинком долонi захистивши вогник, вийшла в сiни, вiдхилила ляду в погрiб. Дихнуло на неï густим, теплим повiвом пiдземелля, картоплею, буряками. Хиткий струмочок вогню злякано гойднувся, i Меланка неклiпливо стежила за ним, поки вгамувався. А вгамувався, почала спускатись по драбинi. Порипували щаблi, а ïй здавалось, що то ïï костомахи порипують. Стала на землю i глянула вгору — ляду не зачинила! I як це ïй вилетiло в голови? Хоч воно наче байдуже, але ж... I що це з нею ниньки? Примостила бликавку бiля дiжечки з квашеними огiрками, а сама таки полiзла зачиняти. А вже згодом покликала тихенько: — Галю! Хоч би тобi миша писнула! Полiзла на картоплю, а там уже, в кутку, одклала вбiк буряки, вiдхилила дошку — й заглянула в сховок. Галя спала. Каганчик ледве-ледве освiтлював ïï обличчя, i здалось воно матерi чорним, наче аж струпешiлим. Великi, похмурi западини очей надавали ïй страшного вигляду. Меланка присвiтила каганцем з другого боку — i лице помоложавiло, стало смагляве та вродливе, таке, як завжди. Й полегшало на душi в матерi. Вона замилувалась дочкою. Хоч воно тут i соломою вимощено, хоч на одному кожусi спить, а другим укривається, проте погрiб є погрiб. Тут тобi й холодно, й вогко, й дихати нема чим. Це ж дитина ховатиметься тут, збавить собi здоров'я, а потiм i на себе не схожою стане... Та лiпше вже хай перемучиться, хай перестраждає, тiльки б на чужину ïï не погнали, тiльки б од неï, од матерi, не вiдiрвали. Бо заберуть, а свiт страшний, вiн не приголубить i не пожалiє, вiн тiльки пiдiмне й розтопче. Галя ворухнулась, вивiльнила руку з-пiд голови й поклала на груди. А Меланка так i подалась до неï. Нi, не проснулась. Що ж, хай спить. Iнодi вона й надвiр вигляне посеред ночi, щоб повiтря того вiльного ковтнути, iнодi й на теплiй лежанцi годинку-другу переспить, погрiється, але треба ж обачною бути, берегтись. Бо хiба ж Настя Хутiрна не попалася в ïхнi лабети? Ото переховувалась по ямах та погребах i в себе, i в родичiв, а якось лягла спати в хатi — тут ïï й застукали перед досвiтком... Лежи, дочко, в оцьому закапелку, лежи в холодi, та тiльки з матiр'ю будь. Вилiзла по драбинi, ляду тихенько причинила. I ще не встигла за клямку взятись, не встигла хатнiй порiг переступити, як надворi почулось: рип-рип... Наче хтось наближався, але наближався несмiливо, зупиняючись та роззираючись. Певно, хтось чужий. Добра людина чи лиха? Але чого б це добрiй людинi в таку ранню пору по чужих обiйстях тинятись? Припала до дверей i слухала. Порипування вгасло пiд вiкном — чи не в шибку зазирає? Господи, хто ж це такий? Господи, чого кому треба? О, знову рипнуло, зовсiм близько, бiля самих дверей зупинилось. Навiть дихання чути. Ну, коли дихає, то людина. А це легенько кашлянуло — ну таки справдi людина! I Меланцi звiльна дихнулось. Але... тс-с-с! За клямку взялось, торгає. — Хто там? — поспитала i не впiзнала голосу свого. Зовсiм чужий голос. — Подайте Христа ради! — почулось. Меланка й зовсiм зрадiла: та це ж прошачка ота, що майже дитячим жебонистим голоском говорить, та це ж ота Мотря з Торбою, що вже другий чи третiй день по ïхньому селу ходить, у кожну хату заглядає. Еге ж, у кожну заглядає, жодноï не минає. Якби подавали багато, хiба було б так? — А ви вдень заходьте! Крикнула Меланка, а сама думає: Чого ж це я крикнула? Прошачка — воно, звiсно, прошачка i є, а все ж людина, як би там не було! — Пустiть погрiтись... Ну, не пустити погрiтися — грiх. Бо замерзне пiд хатою, пiд самiсiньким порогом — проклянуть усi, геть з кiсточками з'ïдять. Одсунула засув, дверi ледь-ледь одхилила — справдi-таки стоïть Мотря з Торбою. Зовсiм невеличка — мабуть, од холоду змерзлася та вiд голоду всохлась. Та й зiгнулась, наче не порожню торбу через плечi перекинуто, а лантух iз слiзьми та бiдою. Лице — немов плеската велика бурулька, на якiй двi краплини водянистi, двоє очей живих. Що ж ти скажеш ïй? Не проженеш, як собаку, дрючком не кинеш. Зайшла Мотря, стала бiля порога i стоïть. А потiм раз ступила ближче до печi, другий. Вивiльнила руки з довгих обстрiпаних рукавiв i в челюстi встромила. Рано ще в печi розпалювати, рано й снiданок готувати, але, дивлячись на неï, Меланка зiтхнула й заходилась готувати паливо. Мотря ж сама обiзвалась: — Оце холод такий на супостатiв, щоб повигибали до ноги. Вони в пух закутуються, в перини залазять, вони на теплому сплять i теплим укриваються, а мороз ïм у тiло залазить, душi випiкає. Бiля Кордишiвки сама бачила, як нiмець iшов, iшов по дорозi, а потiм беркицьнувся i зразу ж задубiв, мов стерво яке... А то набили ж ïх, настрiляли ïх нашi на фронтi, то ховали бiля тiєï ж Кордишiвки. Задубiли тiла, такi сухi стали, як полiняччя, що ти його об землю кинь, а воно бумкає й пiдскакує. То склали всiх до одноï ями, засипали. А ранiше як ховали? Ранiше кожному окремо домовину стругали, кожному окремо копали могилу, а на могилi й хреста ставили. Тьху, прости господи, це ж над православними людьми треба ставити хрести, а над такими задля якоï хороби? — А ви ж i в Києвi були, кажуть, — докинула Меланка. — А в Києвi на храмах та на церквах макiвочки все золотi, червонi такi, що дивишся, а воно очi рiже, то мусиш одвертатись. А чого ж вони такi червонi? Бо в землю багато кровi пролилось, багато слiз побiгло, та всякi ж болячки туди закопують, та вмерлих, та убiєнних. А церкви все те тягнуть, i смокчуть, i вбирають — ото ïхнi макiвки й поставали такими, що на них i не глянеш. Думаєте, що довго тi божi храми простоять? Люди кажуть, що недовго, що в землю попровалюються, а там, де вони стояли, дюри великi розкриються, й далеко буде видно вглиб, аж до пекельного свiту. Мотря з Торбою розповiдала, i лице ïï, одм'якнувши в теплi, пожвавiшало, зовсiм добре та лагiдне стало. А на тому лицi вуста схожi на ранку, що тремтить од болю, що сама корчиться, нiби пiдсмажують ïï на невидимому вогнi. — Отак усi церкви в землю пiдуть, безоднi розверзнуться, i буде видно, як унизу кипить усе в смолi, горить у полум'ï... — Свят, свят... — Ото тiльки малi дiти й зостануться, не всi, а тiльки тi, що говорити ще не навчились, що поганого слова ще не тiльки не сказали, а й не помислили собi... — Господи... — I, може, тодi вже не стане воєн, не стане наруги, бо що ж годна заподiяти одна мала дитина другiй? — А в кого дiтей нема, то вiд того не тiльки насiння, не тiльки корiння, а й слiду не зостанеться. — Не зостанеться... — Бо сказано: летить врем'я во днi i нощi, яко крилами. — Яко крилами... Авжеж. — Бо сказано: аще хто смертi не пам'ятає, того мука не минає. — Не минає... Мотря з Торбою заплющила очi й бубонiла скоромовкою: — Iдiть од мене, проклятi, в огонь вiчний... Благословенна ти в жонах, i благословен плiд чрева твого... Бе же ту Марiя Магдалина i другая Марiя, сидяще прямо гроба... Ви печаль iматє... А Меланка мимоволi повторювала: — Ви печаль iматє... Давно вже вона не ходила в церкву, всi свята божi позабувала, молитви тi нiколи до пуття не знала, а так — п'яте через десяте, а зараз, слухаючи незрозумiле Мотрине мимрення, дорiкала собi за лiнощi та за байдужiсть. Тi слова пробуджували в ïï iстотi не страх, а вiдчуття чогось всеосяжного, зворушливо-трепетного й... незрозумiлого. Вона на коротку мить уявила, як летить врем'я во днi i нощi, схоже на кажана, як швидко й беззвучно махає страшними своïми крилами — i гострим дрожем сипнуло по ïï тiлу. — ...милiсть же моя яко облак утреннiй i яко роса рано падающа, — долинало до ïï свiдомостi. Але вогню того вiчного уявити не могла. Слалось перед ïï зором рiвне й спокiйне полум'я, зовсiм лагiдне, не обпiкало воно тiла й не спопеляло душi, а вiчне полум'я мало бути двигтючим i чорним од своєï несосвiтенноï сили, мало обвуглювати слова i мислi, в ньому мало згоряти не тiльки тiло людське, а й людськi замiри. — ...аще i забудеть жона iсчадiє чрева свого, но аз не забуду тебе... — шамкотiла собi пiд нiс Мотря з Торбою все те, що спливало ïй на пам'ять. Вiльгота гостей не любив зроду. Коли до нього хто-небудь приходив, то господар завжди вмiв помiтити його заздалегiдь i, не пустивши на хатнiй порiг, стрiчав на подвiр'ï, а то бiля самоï хвiртки. На привiтання майже нiколи не вiдповiдав, руки не подавав, а тiльки мовчазним, важким поглядом обмацував прибульця. Щоправда, зимою й лiтом, знаючи вiдлюдькувату Вiльготину вдачу, нiхто до нього не навiдувався, зате ранньоï весни i восени — ходять. Запрошують його садити фруктовi дерева, ягiднi кущi або прищеплювати. Вiн не вiдмовляється. Як Вiльгота не любив гостей у своïй господi, так i сам не просиджував чужих ослонiв. На весiлля та гульбища не вчащали нiколи нi вiн, нi його жiнка Олена, нi старший та молодший сини. Проте рiк довгий, як вiк, i не без того, щоб Вiльготу де-небудь не пригощали. Горiлка пiдкоряла його поволi, майже не брала. Вiльгота вiд неï не веселiшав, а тiльки ще бiльше супився, лице його наливалось кам'яною непорушнiстю, зi цi ставали двома гострими свердликами, здатними все пропекти наскрiзь. Коли вiн не пив, не хотiв, то його не приневолиш, зате коли вже починав, то слiд тiльки нагадувати, — i поступово окоренкувата його постать наче аж меншала, роздаючись ушир, важчала, руки не заплутувались у швидких рухах, а ставали повiльнi й надмiрно впевненi. Здавалось, Вiльгота думає непереборну думу, бо по чолу промайне зрiдка темна тiнь чи то свiтлий спалах пробiжить. Одним його можна розворушити: коли хтось починав борюкатись жартома — Вiльгота нiби на голках сидiв. Зразу ж постать його ставала не такою обм'яклою, а сквапнiшою, тугiше збитою, i, навiть не торкнувшись його плечей чи рук, на вiдстанi вловлюєш, як усе в ньому затвердiло, напружилось, нiби то не два парубiйки борюкаються мiж собою, а сам Вiльгота ось-ось має вступити в боротьбу. Коли його починали заохочувати — мовляв, ану ви, дядьку, спробуйте, чи встоïть хто проти вас, — вiн i вухом не поведе на тi заохочення, буває, що так i пiде з гостей, не пiдвiвшись нi разу з ослона, непорушно висидiвши вiд початку до кiнця. Але траплялось, що Вiльготу таки заохотять, вiн ведмедкувато зведеться, ведмедкувато поведе плечима, якi начебто в нього аж занiмiли, неквапно рушить до свого супротивника. I супротивники ставали проти нього дужi та меткi, i сам Вiльгота на вигляд не такий уже моцак, але справитися з ним нiхто не годен. Як упреться ногами — не сколихнеш, нiби поприростали, нiби стали iз землею одним цiлим. — Покажiть, дядьку, як старi кiннотники колись боролися, — єхидно пiд'юджують його. Коли Вiльгота впорувався зi своïм супротивником, тодi на круг випихали дiда Катеринку. Так звали дiда за покiйну бабу, так охрестили його тодi, коли вона була живою, так i тепер звуть. Коли де-небудь Вiльгота боровся, то дiда завжди випихали, i вiн уже звик до цього, полюбив ту загальну увагу i той незлостивий смiх. — Тепер з дiдом! — кричать усi. Але Вiльгота й не думає. Хоч вiн i дивиться на дiда Катеринку, але так, наче перед ним порожньо. Ведмедкувато тупцяє, ворушить оцупкуватими коренями рук, очi пiд бровами — нiби двi каменючки. — Можу з двома, — каже. З двома борюкається довше. Хапають його за груди, за шию, але Вiльгота стоïть твердо. I, вибравши слушну мить, валить одного i зразу ж, поки той не звiвся, валить додолу другого. Переможенi борцi, крекчучи, зводяться, труть забитi мiсця, а Вiльгота, неклiпливо дивлячись на них, i не посмiхнеться. — Можу й з трьома, — каже зовсiм не засапано, тiльки що голос iз глухуватого став стужавiлим, дзвiнкiшим. — А ти з дiдом! — кричать. Катеринка хвацько кидає свiй костур, пiвнячою ходою викочується на середину, вдає, що зараз ось ухопить Вiльготу попiд пахви. Вигляд у нього кумедний, i всi смiються. Смiються так, що й не втямиш з кого — з дiда чи з Вiльготи. Смiх ще дужче заохочує старого Катеринку, вiн зверхньо поплiскує свого молодшого суперника по плечу. Але Вiльгота й на це не зважає. Виходить з кола, розгортаючи грудьми людську хвилю, вiддаляється повiльно, нiби кадубець котиться. I в тому, як iде, як тримає плечi, як розмахує руками, вiдчувається зневага до тих пiд'юджувань, до ласого на глузи дiда Катеринки та смiховинноï старечоï сили. Всi од тiєï видимоï зневаги смирнiють, гаснуть на лицях, тiльки Катеринка, нiби горщик з окропом, усе ще бурхливо кипить — його запалi груди ходять ходором, на щоках цвiте нездоровий рум'янець, в очах так i булькає завзяття... З трьома Вiльгота бореться особливо. В передчуттi тiєï хвилi, коли вiн на когось кинеться або ж хтось плигне на нього, Вiльгота, стаючи тугiшим i натоптуватим надмiрно, нiби аж коротшає, геть зовсiм роздається в плечах, а ноги його, на диво, стають такими чутливими й легкими, начебто вони носять не шестипудове обважнiле тiло п'ятдесятилiтнього чоловiка, а парубоцьке. Вiльгота вiдступає, вiдступає, стежить за кожним рухом тих, хто намагається обiйти його ззаду чи збоку, присипляє ïхню увагу. Обравши слушну мить, скаче вперед. Вiн увесь у цю хвилю мiняється, обличчя перекошується, в оскалi зубiв є щось хиже, звiряче. Хапає суперникiв рiзко, наче аж кровожерно — i, здасться, першому з них, котрий уже валяється на землi, виламав руку, другому — звернув шию, а третiй — нiби сам звалився, хапається за груди, зiпає, немов йому дух забило. Закостенiле в хижiй напрузi Вiльготине лице поступово м'якшає, але на ньому немає нi торжества, нi вдоволення — все, що сталось, вiн сприймає як неодмiнне й звичне. Силою славився змалку, як i своєю вовкуватiстю. Грунту в сiм'ï не було, то, пiдрiсши, повiявся в Одесу, де працював вантажником у порту. Копiйку складав до копiйки i з часом до роботи ставав усе ненаситнiший. Скоро зрозумiв, що здоров'я не наживне, що може спливти, як дим, i знайшов для себе дiло легше й забезпечливiше: на ярмарках пiднiмав гирi, голоблi, за якi чiплялось по десятку, а то й бiльше здивованих i водночас веселих мужикiв, гнув залiзнi штаби та пiдкови. Спробував був ходити з ведмедем, якого вимiняв у циганiв, але ж ведмедя треба було доглядати, i вже незабаром, розчарувавшись у скоморошництвi, збув за безцiнь ведмедя тим самим циганам, а сам знову взявся гнути залiзо та пiднiмати на плечах охочих до цього дiла мужикiв. Коли повернувся в село, купив землю, коней i взявся хазяйнувати. Але прогримiла революцiя, i Вiльгота майнув до батька Махна. Про своï походеньки там нiкому не розповiдав, не любив ïх пригадувати навiть наодинцi. Нутро селянина, нутро землероба пiдказало, що скiльки б махновська тачанка не котилась — колеса ïï повiдпадають, i, задовго до розгрому батька. Вiльгота утiк од нього. В село повернувся вже гей-гей по вiйнi. Коней своïх не застав — втiкаючи вiд червоних, прихопила ïх банда Марусi, зате земля стояла незачепана, невкрадена: в будяках, у пирiï, в порослiй падалицi. Комуни в них, як то було по iнших селах, нiхто не скликав, а треба ж було якось жити — i Вiльгота сам зорав та засiяв свою нужденну ниву. Одружився пiзнiше, коли вiдчув себе мiцно на ногах, коли в недорiд за кiлька мiшкiв пшеницi вимiняв захлялих коней, котрi за короткий час на вiвсi та сiнi стали хоча й не такими вже баскими огирами, проте були не з гiрших. Олена Павлiвна, його жiнка, за чоловiком не журилась нi про що, любила, здається, його так, як це вмiють сiльськi жiнки — непомiтно й буденно, а про ïхнє спiльне життя не обмовлялась i словом. У колективiзацiю Вiльгота трохи забарився записатись до артiлi, але й заднiх не пас. Вiн завжди вмiв передчути, як та що у життi повернеться, i коли багато чого заставало iнших людей зненацька, то для Вiльготи, здавалось, i несподiванки були сподiваними... Ще перед вiйною старшого його сина призвали до вiйська, а коли в село прийшли нiмцi, молодший подався в полiцаï. Комусь могло здатись, що тут усе обдумано наперед, але ж так склалось, i хiба не було йому прикрощiв од нових властей за старшого сина i чи не передбачається йому бiда за молодшого, коли повернуться червонi? Еге ж, тут вгадаєш — i не вгадаєш, пiд один бiк постелиш, а другий на морозяному камiннi лежить, бо тiєï хитростi й не вистачить, щоб укритися з головою, закутатись i пiд себе пiдмостити. ...Вiльгота, як завжди, встав раненько. I не тому, що, може, якась потреба була, якесь дiло недороблене до рук просилось. Таку вже звичку мав — краще недолежати, нiж перележати, краще штани зрання вбрати, нiж пiзно, щоб потiм, не приведи господи, без штанiв не ходити. Вийшов надвiр, потупцяв туди-сюди, зазирнув через тин до сусiдiв, на дорогу теж глянув, на небо. Темно ще було, все спало глухим сном, i снiгова баба, злiплена звечора дiтиськами, похилила голову, нiби також задрiмала. Вiльгота пiдiйшов до тiєï баби, обдивився. Ти бач, лозиновий вiник ïй у руки дали, замiсть очей — два вугляки, а нiс... невже й справдi морквина? Нема чого ïсти, а вони добро розкидають. Висмикнув ту морквину, сховав у кишеню. Голова снiговоï баби без носа стала брилою снiгу з двома темними цятками та з рисою вуст. Ну, зовсiм мертва купа снiгу. Хтось iде понад рiчкою. А мо', вчулось? Але ж нi, не вчулось, бо порипує так, наче приморожений снiжок посапує. Хоч ходити в цю рань ще й не дозволено, але хiба дядька що-небудь спинить? Ти йому вила настав, а вiн i на вила полiзе, бо треба, що вдiєш!.. Одiйшов Вiльгота до староï грушi, до стовбура притулився. А хруск той сухенький усе ближчає, сильнiшає. Вже й постать видно. О, зупинилось, назад глянуло, а потiм i в поле. Невже Юрко?.. Але чого б це в таку годину? I справдi Юрко, бо завернув до обiйстя, бо знає, як ту хвiртку одчинити й зачинити, i згинається ото, нiби кiлок йому вбито в спину... Коли вже син поминув його, Вiльгота, не покликавши, пiшов слiдом. Юрко зразу ж зупинився, рука до кишенi шаснула, так i захолола там, а вголос: — Тату, ви? Нiчого не вiдповiв. Пiдiйшов ближче — в Юрка було темне якесь, чуже вiд напруження лице, губи напiврозтуленi, нiби хотiв сказати щось хлопець, але так i застиг. Руку вже витяг iз кишенi й повiв нею у повiтрi, наче хотiв щось узяти i не взяв, наче хотiв щось зробити... Вiльгота мовчки пiшов до хати, Юрко — за ним. На сiнешньому порозi став, пропустив сина попереду, сам трохи постояв, прислухаючись, — i тодi вже зачинив дверi. Пiдказувало серце, що неспроста оце Юрко перед свiтом прийшов. Та й не близько ж йому, аж на другому кутку живе. Гарна хата в нього — нова, цегляна, пiд бляхою. Голова колгоспу втiк, то кому ж було поселитись у господi його, як не Юрковi? Ото Юрко й поселився. Щоправда, постоï тi в нього не переводяться вже не перший рiк, але хiба без цього обiйдешся?.. Якби випогодилось, то краще стало б, але воно випогоджується — тiльки в другий бiк. Чи не того й прибiг, щоб завчасно в батькову хату проситись? Теж правильно, краще самому перебратись, нiж чекати, коли повернуться i виженуть. Шкода, звичайно, такий дiм кидати, але ж дiм — це дiло наживне, а що наживеш, коли голову з плечей знесуть? Юрко сидiв на лавi, поклавши шапку на колiна, а мати дивилась на нього тужливим зором. Були в неï круглi, чорно-зеленi очi з каштаново-коричневим зблиском у зiницях, були в неï повнi й незiв'ялi вуста, було в неï дорiдне й смагляве лице, на якому днювали й ночували чистi, дiвочi рум'янцi. — Як там Зоя? — запитала про невiстку. Юрко скинув на неï неспокiйним оком, так, нiби не розчув. — А дiти? —цiкавилась уже близнятами його — Павлом i Лавром, що народились минулоï осенi двома огiрочками. — А-а... Зоя пошила собi нову спiдницю з того рубчика, що ви набрали... Павло чогось бухикає, а Лавро веселий. Вiльгота внiс iз сiней снiпок житньоï соломи, почав розв'язувати перевесло, наче не було нагальнiшоï справи. Вузлуватi, хижi пальцi попаслись по тугому та скрученому — i жовтi стебла шурхнули на долiвку. Юрко дивився на батька, проте той тримався так, наче, крiм нього та жiнки, нiкого в хатi й не було. Потiм полiз пiд тапчан, почав ворушити там якесь дрантя, стоптанi шкарбуни, — мабуть, онучi шукав. Юрко встав, набрав у чашку води, але пити не став, тiльки до рота пiднiс. Потiм сказав якось зразу: — Будуть палити!.. I здивувався: як хрипко й тихо прозвучав голос його. Одкашлявся, приклавши долоню до грудей, i швиденько позирав то на матiр, то на батька. — Ну? — мовив пiд тапчан Вiльгота. — Хто сказав? — I, здавалось, у тонi його не було нi страху, нi занепокоєння. — Нiхто не казав, але з усього видно, що збираються... Позавчора у Дериколiвцi палили, вчора у Псярiвцi, а сьогоднi... — За що? — А нiмця ж отого хтось порiшив на вашому кутку. — У полi ж, а не на кутку. — Хiба не однаково? Батько вже випростався i стояв перед Юрком високий i похмурий. Наче аж вищий, нiж завжди, i лице стьмянiле, а пiд очима провалля. I нiчого не здригнеться. Дивиться. Нiби запитує: чи знаєш, що сказав? I мати так само дивиться, те саме запитує. — Всiх? — запитав Вiльгота. — Не повиннi б усiх, — видихнула мати. — Ото вони розбиратимуть! — несподiвано верескнув Юрко. — Вони пiдряд усiх палять, не дивляться, хай ïм трясця! А ваш куток — неодмiнно, бо ж вiд Збаража, а в Збараж не сьогоднi, то завтра червонi прийдуть. — Всiх i палитимуть? — знову перепитав Вiльгота, i знову в його тонi не пробилось нi страху, нi занепокоєння. — Не всi ж винуватi за того нiмця. Хтось один... Є такi, що мовчать, попричаювалися... Бiльшовиками були — й зостались. — Думаєте, вас помилують? Для них зараз усi однаковi... Облава буде... Пошлють рови копати, околи. Ритимуть бiля лiсу i там, де Дiдькова Задниця... Нас усiх посилають на облаву. Не думайте, тату, що вдасться одкрутитксь, чи що. Бо з нами i за нами ходитимуть дойчi й мадяри. — Ти полiцай, сину, — мовила мати, — то, може б, так зробив, щоб тебе на наш куток опредiлили? Юрко тiльки рукою махнув. Мовляв, що ви, мамо, торочите. Хто ж це пошле мене на Соболiвку, коли всi знають, що ви тут живете? Хiба не знаєте нашого старосту Самця? Пiд ним земля западається, то вiн ладен усiх потопити та повбивати — i своïх, i чужих. — Треба все ховати, — мовив Юрко i зробив такий жест руками, наче пiдгрiбав до себе весь свiт. — Усе треба поховати, щоб нiчого нiде не лежало. — Та й так не лежить, — мати. — Знаю, — все бiльше опановуючи себе, кинув Юрко. — Знаю, позакопували все, що могли. Але й решту треба так сховати, наче його й не було. — Де ж тих схоронiв набрати? Хiба землю зараз угризеш чим-небудь? Та й люди бачитимуть... — Що ви менi одне й те ж туркочете — люди та люди! У погрiб нiчого не клали? Складайте все в погрiб!.. Одгорнiть картоплю — й пiд картоплю. На самiсiньке дно валiть, — не бiйтесь, через кiлька днiв усе повиносите. Головне — зберегти, щоб не пропало. Вiльгота дивився на своï руки, нiби вперше ïх бачив. Широкi, плескатi, з кiстлявими горбиками щиколоток, з короткими сучкуватими пальцями, зарослi рiвно висiяним рудувато-вогнистим волоссям, його руки лежали на колiнах спокiйно, вони повиннi б вселити впевненiсть у душу, але не вселяли. Наче цi руки належали не йому, а були чужими i лежали осторонь. — Тiльки робiть так, щоб нiхто не бачив i не знав, бо потiм усе на мою голову звалиться, — додав Юрко. — А коли ж почнеться? — поспитав батько. — Може, вдосвiта, може, ополуднi, а може, й увечерi. — А облава? — Мабуть, по снiданню. — Ти ще кому-небудь казав? — Нiкому. — Тiтцi Олянi не казав i дядинi Олександрi? — Ви хочете, щоб мене скарали? Тiльки вам. Нiхто з полiцаïв про це не знає, навiть Самець... Оце менi вдалось пiдслухати. — Чого ж це вони? — знову мати. — Чого! Чого! — перекривив Юрко, не в змозi перебороти роздратування. — Бо прищикнули ïм хвоста, мусять тiкати. — Що ж це з тобою буде? Вiн так i вибалушився на неï. — Часу маєте з заячий хвiст, а розбалакуєте, — мовив якось сумирно, наче аж винувато. — Може б, ти, Юрку, i собi десь зараз заховався, га? — обiзвався Вiльгота. — Менi не можна. Бо до сiм'ï прийдуть, та й вас не обминуть. — Я знайшов би, де тебе заховати... — нiби й не слухав батько. Юрко змовчав. Провiв долонею по шиï, по чолу — так пiт i лiтню втому стирають, а потiм: — Ну, я пiшов, бо свiтатиме ось-ось. Вiльгота встав — i знову вирiс перед сином чи не до стелi, важкий i насуплений. — То поженуть мене на окопи? — запитав. — Якщо не сховаєтесь. — Ну, я сховаюсь, а що з нею зроблять? — кивнув на Олену. Юрко не вiдповiв. Наклав шапку, зав'язав поворозки, повiльно дiстав iз кишень рукавицi, неспiшно натягнув ïх. Здавалось, поспiшав — i наче не квапився. Зрештою ступив до порога, зiгнувся, бо дверi були низькi, проте не вiдчинив ïх, а обернувся. Сумовито глянув на матiр, але так нiчого й не сказав. Тiльки кашлянув, уже в сiнях. Вiльгота не пiшов його проводжати. Рипнули дверi протяжне, наче зiтхнули, й на порозi став Юхим. Голомозий, розхристаний, одна штанина заправлена у валянок, а друга — нi. Колючi бровенята його попiдлiтали вгору, а злетiти назад чи забули, чи не в спромозi. I одчайдушний вiн зараз на вигляд, i трохи смiшний. Смiшний, бо навiщо отакому дрiбненькому й непоказному чоловiковi, як Юхим, одчайдушнiсть у ранню пору? — Приймеш, Меланко, чи не приймеш? — А що, знову? — поспитала. — Знову! — весело вiдповiв гiсть. Глипнув на Мотрю з Торбою, що сидiла, вже куняючи, на лавi, i собi примостився поруч. Меланка саме ставила в пiч два горщики з водою — в одному збиралась варити картоплю на снiданок, в другому борщ на обiд. Навiть головою докiрливо не похитала — не вперше вже ïй приймати отак свого брата Юхима... За що це вони? У такий час... — А за що? — обiзвався Юхим. — Ти пiди в неï спитай. — Та ти ж заводiяка... — Я заводiяка? — щиро обурюється Юхим. — Я тихий i божий, нiкого не зачеплю, слова лихого нiкому не скажу. Ти ж бо знаєш! — Авжеж, знаю... — Ти менi хоч кiлок на макiвцi теши, то змовчу. Що вже плохий, то плохий, як та стара курка. Ти ж бо знаєш! — Авжеж, знаю... — ховає очi Меланка. — Ось час який... Не сьогоднi, то завтра нашi прийдуть, а ти казишся. О господи, якби вже швидше, то, може б, ти за розум узявся... Га, Юхиме? — Якби швидше! Хоч i немолодий я, та попрошусь в солдати. Може, вiзьмуть? — Авжеж... — ховає очi Меланка. ... Час од часу Юхим розходиться зi своєю жiнкою. Це трапляється раз на один чи два роки. Пити не п'є, та коли приходить додому веселий, Тетяна вже здогадується, чим це може скiнчитись. Сидить у кутку на ослонi, чоло ïï затьмарюється зморшками, руки кам'янiють. Стежить, як чоловiк вештається по хатi, як перевертає порожнi вiдра, як чiпляється ногами то за тапчан, то за стiл. Слухає, як вiн береться наспiвувати щось соромiцьке чи розповiдає про своï походеньки, — i поступово меншає пiд тягарем журби. Юхим умощується з чобiтьми на лiжку, ось-ось повинен уже вгомонитись. Проте нiби мiж iншим згадує про свою жiнку, що сидить у кутку, й дивиться на неï довгим поглядом, який усе дужче торопiє i тупiє. На обличчi показується брезкле невдоволення, од нього чорнiє й колющиться зiр, а губи звужуються й наче дерев'янiють. — Ти чого сидиш? — пита нарештi. Жiнка не зворухнеться, хiба що з однiєï брови на другу перескочив дрож. — Довго ще човпiтимеш над моєю душею? У вiдповiдь йому пливе слiпа тиша, у якiй безслiдно тоне й зникає його гнiв. — Чуєш, тобi кажуть! У жiнки ще на верхнiй губi попурхав дрож — i немов зацiпило. Хоч би схлипнула чи зiтхнула, одразу полегшало б. А то бач, яка безсловесна свята виськалась! — Обiзвешся менi? Вона пiдводить на нього очi — заллятi вологим блиском, вони свiтять таким гарячим смутком, що той вогонь обпалює Юхима, пiдводить iз лiжка. — Можеш мовчати! — кричить. — Я й так знаю, що в тебе на умi. Думаєш, коли випив, то й розум собi залив. А я не залив, хоч i є що, бо не з дурнiших... Чого випив? Хiба хотiлось? Та що зробиш, як нема де дiтись од самого себе? Що зробиш! Гнiв зникає, натомiсть з'являється спокiйне п'яне спiвчуття до самого себе. Проте ненадовго. Бо скоро схоплюється i — сердитий, невтiшний — знову викидає з грудей покалiченi од поспiху вламки слiв: — Де моï дiти? Чому не привела? Вiдповiдай, бо я з тебе видеру голос. В ïï очах густiшає того вологого блиску, зiницi мало-мало не захлинуться, не погаснуть; i струменить iз них така гостра просьба спiвчуття й ласки, що Юхим таки зривається нарештi. Те, що дрiмало в ньому, що не пускало вгору живих болiсних паросткiв, раптом прокинулось, закричало болем, душу йому посолило такою зернистою сiллю, що вiн махнув рукою, нiби вiдрубав своє минуле, й починає збиратись. Витягає зi скринi сорочку, з шафи — чоботи, бере iще сякий-такий одяг, котрий знадобиться якщо не взимку, то влiтку, потiм, подумавши, розбиває об долiвку один-два горщики, макiтру, розворушує в печi попiл, що аж груди собi запорошує, — i йде. Хряскає дверима, нiби й вони в чомусь винуватi, i, вийшовши надвiр, почувається вiльною людиною, яку нiщо не зв'язує: хоче — танцює, хоче — спiває, хоче — на руках брикає. Вiн щасливий, все йому нiпочiм, усе здається легким i досяжним. Люди, котрих стрiчає на вулицi, з його вигляду розумiють — Юхим знову покинув жiнку. А вiн кидає кожному безпечно: — Лечу на всi чотири! Дехто пiдморгує й цiкавиться не без лукавства: — Мабуть, просто неба тепер ночуватимеш? Юхим б'є себе в груди, по обличчю скаче такий щасливий усмiх, що позаздрити можна. — Горобець не сiє i не ясне, а ïсть i п'є. Хiба на свiтi одна жiнка? У кожусi водиться блiх менше, нiж є жiнок, що ладнi вчепитися за чоловiка. — Та ви ж не кожух! — За що й дякую господу-богу. — А якби кожухом стали? — Теж дякував би! Тепер як? Скажуть, що ти розумний, — добре. Скажуть, що дурний, — теж добре. Непоказний, наче якийсь аж зачучверiлий, з кругленькою, як кавунчик, головою на короткiй шиï, з бровами, що нiколи не знають спокою, а скачуть, здригаються, насуплюються, Юхим, здається, нi в кому не пробуджує спiвчуття, а тiльки незлостиву насмiшку. Проте незлостиву ту насмiшку вiн сприймає як приязне ставлення — i ладен душу свою перед будь-ким вiдкрити, ладен про все розповiсти. — Що прив'язує до одного мiсця, коли ти не камiнь? Ну хата, ну жiнка. Хату не спалиш, бо рука не пiднiметься, а бабу покинути можна, баба — це хоча й набуток, але не прибуток. Є вона — податку не платиш, нема ïï — теж не платиш. А я лiтати хочу, на всi чотири! В горобця скiльки того мозку, га? Скажiть, хiба в нього так багато мозку? А не сидить на одному мiсцi, лiтає. Розумнiший од чоловiка. Нi свиней у нього на хазяйствi, нi городу нема, нi горшкiв... Не сiє i не жне, а ïсть i п'є. — То чого ж ви до жiнки сватались? Було з горобейкою шлюб узяти, в неï мозку ж менше. — Не пiзно, ще не вмер, то й до горобейки сватiв послати можу, аби охота була. Працював Юхим до вiйни у школi ïздовим, ходив бiля двох конячок, якi, крiм того, що орали присадибнi дiлянки й возили паливо, правили для вчителя зоологiï за живу наочнiсть. Юхим був задоволений своєю роботою: по-перше, за неï не писали трудоднi, за якi можна щось одержати чи й не одержати восени, а щомiсяця видавали грошi на руки; по-друге, вiн в буднi i в свята спiлкувався з сiльською iнтелiгенцiєю, завдяки чому набирав у своïх очах неабиякоï вартостi, i хоча не вважав себе за iнтелiгента, а й не за простого собi ïздового, котрий знає тiльки конячi хвости, поцвьохкує батiжком, та й годi. Якось викликав Юхима до себе директор школи, ïздовий наперед здогадувався, про що йтиметься, i наперед приготувався виправдуватись. Директор недавно демобiлiзувався з армiï, любив дисциплiну в усьому; завiв, наприклад, що дiти на перерву виходили правим боком коридора, а повертались у класи — лiвим; завiв також, що педагогiчна нарада не може вiдбуватись, якщо на неï не прийде бодай один учитель, — це спричинялось iнодi до того, що нараду скликали по шiсть, а то й бiльше разiв, поки вiдбувалась вона аж у недiлю, а деякi вчителi почали ворогувати мiж собою. — Ви працюєте не в колгоспi, а в школi, — сказав директор. — Ви про це пам'ятаєте? — А чого ж, — пiдтвердив Юхим. — I пам'ятаєте про те, що перебуваєте серед дiтей, що за кожним вашим учинком стежать сотнi очей? — А чого ж... — Розпуста моральна, розпуста побутова — це не ваша особиста справа, це справа колективна. — А коли надоïсть, то як?.. — Свобода — це усвiдомлена необхiднiсть. Зрозумiли? — Вродi... нi... — Маєте час, щоб зрозумiти. Йдiть. Про ту усвiдомлену необхiднiсть Юхим чималенько думав. Охоплював руками голову, напружувався, ось-ось, здається, вхопить смисл, докопається, ось-ось вилущить горiшок iз шкаралупки — аж воно блисне й зникне, тiльки нудний бiль зостається в головi. Нiби й правду йому сказано, не обдурено, а почнеш мiркувати — й нiчого не зловиш розумом, от чудасiя! А тут ще й школярi — вiдрада й не вiдрада. Налетять, сипнуть йому в вуха смiху та крику: — Дядьку, пiдвезiть! — Найшли пiдкову, що гнiдий загубив? — Глядiть, глядiть, буланий вашого батога догризає! А той буланий — i не збирався. А той гнiдий — i не губив нiчого. А сам дядько Юхим не ïде зараз, а тiльки йде, понурившись, по шкiльному подвiр'ю, та й годi... Живе в сестри тиждень, живе другий. Виганяти — нiхто не виганяє, годувати — годують. Та все ж таки це не власна домiвка, де захотiв — уночi спиш, удень сидиш, а захотiв — цiлу нiч можеш мишей ловити, зате вдень вiдсипатись. Тут i ходиш якось не так, як завжди, а вдома й не думаєш про це, хоч i рачкувати можеш, бо нiхто не дорiкне. У чужiй хатi весь час пам'ятаєш, що ти в чужiй хатi, а хiба в своïй власнiй треба про це пам'ятати? Хiба коли маєш волю, то щодня торочиш про неï, а не забуваєш, бо живеш тiєю волею? I щоб до якоïсь молодицi подався Юхим, то нi. По-перше, на примiтi такоï не мав, по-друге, нiхто й не приманював його. А якби приманювали, то добре помiзкував би, йти чи нi, бо, коли правду сказати i рiдноï сестри ж таки послухатись, — не молодий уже... З часом душа його в чужiй хатi починає марудитись, щось у нiй стогне — спочатку тихо, а потiм голоснiше, руки його хоч i працюють, а журяться, очi запечаленi. Немов кореня мав якогось у життi — вирвали його, нема кореня, ходить Юхим викорчуваний, може зогнити — слiду не зостанеться. Як тут не зiтхнути? Здибає нарештi якусь сусiдку чи сусiда на вулицi, говорять про всяку всячину, а потiм Юхим i питає: — Як там моя, бiгає? — Бiгає, чого ïй! Вiдповiдь неприємно вражає Юхима. Ти бач, не сталося нiчого, хоч i пiшов од неï. Вiн тут забути про неï не може, а вона — бiгає! Казав якомога недбалiше: — Ну, хай-хай!.. Пiсля того ходив хмарою. Де не був, що не робив, а думки навертались до покинутоï хати, до жiнки, яка без нього живе, мабуть, не гiрше, нiж iз ним. Кортiло пiти до неï, посваритись, щось побити, порушити ïï спокiй. Коли знову здибав когось iз сусiдiв, то казав: — Тетянi передайте таке: хай заколе отого кабанчика, що я в районi на покрову купив, горiлки хай дiстане для родичiв — i шле до мене людей, щоб перепрошували. А коли не захоче свого кабанчика колоти, то щоб позичила м'яса в Киндякiв, свiжину вони мають, на базарi всього не спродали. I ще передайте, що Киндякам пiзнiше вiддамо м'ясо, зi свого. На перших порах чекав, що жiнка й справдi пришле до нього людей з перепрошуванням. Уявляв собi, що говоритиме, як дорiкатиме Тетянi, як вiдмовлятиметься повертатись додому, а потiм нарештi згодиться. Проте посланцi вiд жiнки не приходили, не з'являлась i сама жiнка, — Юхимовi ставало ще маруднiше, не знав, де себе подiти, як дивитись у сестринi очi. Не хотiв, а воно само якось добре так думалося про жiнку. Згадував, як побрались ще до колгоспу, в злиднях, тодi самим тiльки духом теплим i годувались; згадував, як ходив у старих подертих черевиках, а зима, холодно, простудишся — й готово, дав дуба, та одного разу прийшов додому, а на лавi новiсiнькi чоботи стоять (Чиï це? — запитав. А твоï, — вiдповiла Тетяна вдавано спокiйно. Справдi, таки для нього вона постаралась тi чоботи — продала все своє ще дiвоцьке вбрання, крадькома справила йому); згадував, як поспiшав iз далеких краïв, iз лiсосплаву, в своєму селi вже, за горбком ïхня хата, а дiйти нiяк не може, ноги не несуть, вiдiбрало з радостi, i коли пiдiйшов близько — Тетяна стоïть за ворiтьми, чекає, нiби знала, що вiн повертається... Отже, всього випало на ïхню долю, терпiли вдвох — горе вiд того було не таке вже й гiрке, а щастя — солодше. Одного дня складав своï пожитки й казав сестрi: — В гостях добре, але в мене ж i свiй дiм є. Бо як-не-як не сидiв я склавши руки. Щось таки маю. — Хто ж каже, що ти не роботящий чи з нехлюйського, роду? Своє маєш, аякже. — Це ж i доглядати його треба, нiхто за мене цього не зробить. Чи там щось розвалюється, чи поламалось. — Йшла, то бачила, як чиясь корова в садок ускочила — геть-чисто перевернула тин бiля тiєï яблуньки, що ти позаторiк посадив. — О-о, це ж доведеться наново тин городити, бо хiба то тин? Саме тьху, прости господи, вiд людей стидно. Повертаючись додому, вибирав споночiлу пору, щоб менше бачили. Не обходилось без того, щоб i не зустрiти когось. Юхим ховав своï пожитки за спину й казав: — Чого це я маю валандатися десь? Живу у сестри, далi можна жити, нiхто не виганяє, але ж є своя хата. Треба ж ïй якусь раду давати, бо ж розсиплеться. — Що правда, то не грiх, — ховали вiд нього насмiшкуватi очi. — А як з горобейкою? — питали. — А що — горобейка? — гнiвався чоловiк. — На хоробу вона менi здалась. Хоч яку-небудь, а жiнку ще маю, о!.. Вона ж спочатку не знає, радуватись ïй чи плакати, що вiн повернувся. Як i тодi, коли вiн сварився та гнiвався, сидить у кутку на лавi, дивиться закам'янiлим зором. — I в сестри можу прихилитись, але ж свою хату маю, то чого тинятимусь, га? Нема вiдповiдi. I тому, що жiнка мовчить, Юхимовi аж легше стає. Вiн починає говорити й говорити, боïться, щоб жiнка слово вставила. Там щось перекладе з мiсця на мiсце, там щось переставить — у рухах радiсть i хвилювання. I бубонить, бубонить — про все. А в очах — ляклива запобiгливiсть. Нарештi втомлюється балакати — залягає в хатi мовчання, як грiм. Довшає, розтягується, ось-ось... — Вечеряти будеш? — питає Тетяна. Вiн дивиться так, наче його проклинають: по обличчю повзе змертвiла хвиля, обвуглює зморшки. — Що? — ледь-ледь розклеплюються твердi губи. — Кулiш у печi холоне, вечеряй. Ïсть вiн мовчки й неквапно. Лице винувато-рум'яне, лякливо-iскристе. Найдужче боïться тепер одного — стрiтися поглядом iз жiнкою. I хочеться, щоб тiй вечерi кiнця-краю не було. Поки Юхим розказував ото про своï новi пригоди Меланцi та Мотрi з Торбою, вже й днiти почало. Примарне, хворе якесь свiтло просiювалось крiзь завiшанi ряднами вiкна. Але ряден господиня не знiмала. Хай собi висять, поки каганець у хатi блимає, висолопивши блiдого язичка з вiхтиком сажi вгорi. Лиця ставали жовтуватi, бiля очей та бiля ротiв залягли темнi провалля, а Юхимове обличчя то й зовсiм споганiло — доля не дала чоловiковi нi брiв, нi чималого носа. — Я тобi скажу, Юхиме, — обiзвалася сестра, — те, що завжди казала. Не смiши людей та не муч Тетяну. I чого ти казишся? Було б iз жиру — так жиру ж того нема! Ну чого? Скiльки ти уже сходився i розходився? Знову назад побiжиш. — Не побiжу, — затято буркнув Юхим. — Навiть коли ти проженеш мене... — Чого б це я тебе проганяла? Побудеш — i сам пiдеш. — Не пiду, — знову буркнув Юхим. — Одному на старiсть розум у голову приходить, а другому... — Буває, — встряла й собi Мотря з Торбою. Юхим вибалушився на неï. Мовляв, тут брат iз сестрою розмовляють, а ти чого лiзеш? Пустили тебе в теплу хату, скажи спасибi, а сама сиди тихенько, як миша. Проте жiнка вела далi, наче й не помiтила того лихого погляду. — Тому — те, а тому — iнше. Сiм раз одмiряй... — Скiльки ж можна мiряти! — сердито заперечила Меланка. — Вiн уже двадцять сiм рокiв мiряв, а рiзав — то все по серцю та по печiнцi. — Людинi нiхто вгодити не може. Ото хто в неï найближчий та найрiднiший? Вона сама ж. Але живе так, що й з душею своєю не мириться, що сама собi ворог найлютiший. — Це ж хто для мене ворог найлютiший? — поспитав, нiчого не втямивши, Юхим. — Це я собi ворог? — А то ж хто? — пiдтримала Меланка. Проте Юхим наче й не чув ïï. Вiн сiкався до прошачки. — Я собi ворог? А хто ж тодi мiй товариш? Чи не вчорашнiй недруг? Я всiм лиха завдаю, я й сам себе поïдом ïм, так? Усi милi та божi, тiльки я один убоïсько несосвiтенне! Мотря з Торбою нiчого не казала, тiльки дивилась на нього переполошено. Губи ïï, два тоненькi мотузочки, здригались, але голосу не чулось. Ïï оторопiння ще дужче пiддавало охоти Юхимовi. — Авжеж, я не вмiю жити, не вмiю слова сказати, не вмiю ногою ступити! Дурний! Нiчого не надбав, нiчого не накрав! Ворог сам собi! А ви всi годнi i жити, й ногою ступити. А ви i надбали, й наховали! Бач, яку торбу носиш! Це ж, певно, i напросиш, не буває порожня. Авжеж, ти собi не ворог. Бо такий час, людиська мруть, як мухи, а ти алiлуйя, алiлуйя — от уже й маєш яку цiлушку. А я собi ворог, бо й здоров'я немає, бо й виробився, бо й дiтей нема... Груди його ходили ходором, з рота вилiтали не слова, а гарячий присок. Зрештою замовк, тiльки зiпав. Руки тремтiли, немов корiння, яке пiдмиває вода. — А який тепер толк iз тих дiтей? — мовила Меланка. — Ти його доглядай, сама не спи, недоïдай, а тут загуркотiло, прийшли оцi — та й забрали, та й погнали, нема, наче й не було. — Не в кожного забрали, — Юхим на те. — А в кого не забрали, то стеряє здоров'я по ямах та льохах, куди воно буде судне! Оце як подумаю, що поженуть дитину, то ладна руки на себе накласти, щоб не вiдати й не чути... Юхим совався на лавi й позиркував на Мотрю з Торбою. Хотiв поговорити про Галю, але при цiй хiба поговориш? Авжеж, божа це людина, божа, але чужа! Таки змовчав, ковтнувши слова, що на язик просились. I про своє вже: — Ми таки з Тетяною горнята потовкли, а я повiявся — i нiчого не взяв iз собою. — А-а-а... — тiльки й протягла Меланка, маючи своє на думцi. — Бо в чому ходитиму? I сорочки ж усi там зостались, i штани. Що з нею вдвох настарались — подiлимо, що моє — заберу. Меланка нiчого не вiдповiла, дивилась у пiч, i по ïï лицю скакали, а то рiвно блищали блiдi спалахи вогню. Зiр стуманiв, i в живих застиглих сльозах заворушились золотi iскрини. — Хату вдвох ставили, — правив своєï Юхим, — подiлимо безпремiнно. Жити там не житиму, то зможу половину розiбрати або ж продам комусь. Та нi, краще, либонь, розiбрати й на другому мiсцi поставити. — Тю на тебе, — глухо, з самих грудей, заговорила Меланка. — А в чому ж Тетяна житиме, коли ти пiвхати повалиш? — А то менi голова болить про це? — всмiхнувся безпечно Юхим. — Стелi не буде, то долоню проти дощу наставлятиме. Мотря з Торбою знову задрiмала й пробурмотiла крiзь сон: — ...милiсть же моя яко облак утреннiй... Юхим кинув на неï хутеньким поглядом, але зразу ж i заспокоïвся. З пришелепуватих та блаженних дивуватись не треба, бо то хiба вони говорять, то ïхнiми вустами злиденна, згорьована доля обзивається. — Згрiбай, Олено, смiття. Згрiбай усе й на горищi, i в коморi, i в хлiвi, й те, що попiд хатою. Не питала — навiщо. Знала, що рано чи пiзно про це довiдається, що ïï Iван щось задумав. Розуму в нього, може, й небагато, зате твердий i темний, в нього, коли вже там що заквасити, то неодмiнно вибродить. Та й нащо людинi багато розуму? Хiба тi, що мають його багато, такi вже й вдатнi до всього, такi вже й удачливi? Де там! З розумом тим ще лиха наберешся, бiди всякоï, бо розум без гордостi не ходить, а гордiсть без честi не днює й не ночує. Нащо вже лiпше — хитрiсть. I громада за хитрiсть не зневажає, а поважає, то й собi ж од неï нiякого збитку нема. Гребла те смiття на горищi. Ще де яке сiнце чи лепешка, то вiдкладала вбiк, бо хто зна, як воно та що, а зима ж надворi й корову годувати якось треба. Всяку пилюку драпаком докупи мела, потерть визбирувала, бо ж за роки позбиралося чимало. А потiм сяйнуло ïй у головi: господи, це ж коли все палитимуть, то хiба сiно не згорить чи лепешка? Все димом пойметься, все за вiтром пiде. Здушило ïй груди... Щось тре буде придумати, бо коли рятувати, то все рятувати. Потiм у коморi порпалась. Ну, тут багато не назбираєш. Присвiчувала каганчиком, вимiтала павутиння по кутках, порохняву. Ось борошенце просипалось — жаль його збирати й до смiття валити, це ж для курей можна щось зготувати... I знову сяйнуло ïй: не шкодуй, жiнко, бо погорить усе! Але... не могла саму себе подужати, не могла не шкодувати. Вишпортувала вилами гнiй з-пiд корови. Зимою не дуже й чистили, холодно ж, а як-не-як у гною теплiше лежати. Вибравши свiжiше, почала лопатою та сокирою колупати таке старе, що не тiльки нiс забивало смородом, не тiльки в горлi давким квачем стояло, а навiть очi ядуче виïдало. Ого, як заков'язло! I не тiльки гнiй заков'яз, а й сморiд... На якусь хвилю одверталась, бо в головi наморочилось, потiм знову бралась. Гною не шкодувала. Хоч би й де його подiти, однаково не пропаде, у землю ляже та вдобрить ïï. Вже таки розвиднiлось, i Вiльгота, набравши перший мiшечок отого смiття, неспiшне почимчикував надвiр. Став i розглядався по боках, наче роздумував, куди податись. А насправдi ж вишукував тотим оком, чи нiхто часом не бачить його. Нi, коли нiкого нема, то не треба й квапитись. Скинув мiшечок додолу, дiстав тютюну, скрутив цигарку, закурив. Це ж не може бути, щоб нiхто його не побачив — iз Меланчиного вiкна чи з Чернежиного. Тi Чернеги спершу переговорять мiж собою, що, мовляв, дядько Вiльгота стоïть iз мiшком у себе на обiйстi, а тодi вже почнуть одне за одним надвiр вибiгати, щоби зблизька глянути. О, так i є. Середульше вискочило, босоноге, стоïть на порозi, сюди стрiляє-зиркає вибалушеним чорносливом та й зразу — круть i до нужника подрiботiло, аж снiг закурiв. Ну, значить, ось i сам Чернега вийде... — Доброго ранку, сусiде! — першим привiтався Вiльгота, коли вийшов Чернега, стукнувши об порiг дерев'яним протезом i блиснувши в його бiк соковитим, давно дозрiлим чорносливом очей. — Як живеться, як можеться? — поспитав Чернега. I тут же на свого середульшого насiв, що вертав iз нужника. — Ти чого, харцизяко, босий бiгаєш? Знову будеш менi бухикати? — Та ви ж самi казали, тату, що мене нiяка хороба не бере... — Ага, воно ще й на батька зiпає! — А що ж я взую, коли однi чоботи в хатi — та й тi на вас... — Отакi ниньки дiти, — сказав Вiльгота, коли середульший, схопивши запотиличника, шаснув повз батька в сiни. — Ти йому те, а воно тобi iнше... А ми ж оце надумали трохи почистити на горищi й попiд хатою, то я смiття виношу... Став посеред подвiр'я та й думаю: куди ж його висипати?.. — А ти, Iване, не думай. Висип у рiв — та й край. — Наче й невдобно сипати в рiв, бо багато всякого мотлоху завелось... — Можна i в глиняники, тiльки це далекувато. — Отож i я думаю туди, — зрадiв, почувши про глиняники, Вiльгота. — А далеко, то що я пороблю... — А чого ж це ви посеред зими?.. Та й у свято... — Де ще те свято, аж увечерi. Бог простить, вiн усе прощає... Тiльки як отаке нехлюйство в хатi i коло хати, то на душi важко. — Та неси вже, Iване, бо чи ж те смiття варте, щоб про нього стiльки торочити? Закинув Вiльгота мiшечок на плечi, подався з двору. Бач, як той Чернега куснув його: не варто стiльки й балакати. Так куснув, нiби здогадується про щось. Але добре, що сусiд заговорив першим про глиняники, а не вiн, Iван... I за свято згадав... Мабуть, щось закрадається йому в голову, почне стежити, вiн такий, то тре обачнiшим бути. Походив над глиняниками туди-сюди, вибираючи глибшу яму, таку, щоб убiк була вибуртувана. Потiм пiдняв високо мiшок i висипав повiльно. Мовляв, дивiться, кому охота пiдглядати! Висипав — та й подибав назад. А вже за другим разом не просто собi мiшечок нiс iз самим тiльки смiттям та потерухою, але й таке-сяке дрантя поклав. I коли висипав, то вже не згори, а донизу спустився, закинув те дрантя чимдалi, притрусив його старанно. Еге ж, як ото мудро зметикував вiн, щоб у глиняниках схованку влаштувати, i не вночi, а посеред бiлого дня: догадуйтесь, хто вдатен! Нiколи ще не був такий вдоволений собою, як зараз оце. За третiм заходом уже взяв дещо i з цiннiшого — чоботи там неходженi, новенькi зовсiм, юхт на передки. Той крам ще за Оленою дiстався йому, й до цього часу не справив ïй нового взуття: то не було коли, то майстра путнього чортма, а коли вiдверто — то й не хотiлося. Бо поки крам — то вiн крам: i в руках є що потримати, i подивитись любо, а коли зшиєш чоботи, колись же й озути треба, а озуватимеш — стопчуться, а там, дивись, i порвуться. Нi, не марнотратниця його жiнка, нащо там брехнi зводити на неï, проте вже так заведено, що чобiт мусить дертись, коли вiн чобiт. Навiть тодi, коли й не ходиш у ньому. Позаносив Вiльгота у глиняники й одежину, яку ранiше не встиг заховати i яка ще висiла то там то сям; позаносив також свiй столярний iнструмент — а гарний у нього iнструмент, бо ж i майстер вiн не з гiрших у селi, а з кращих; та й не позичав нiкому, як iншi, бо знав, що поки воно в твоïх руках — твоє, а пiде по позичках, попливе по чужих руках — не чекай уже вiд нього нi толку, нi роботи... Занiс Вiльгота також сапи та лопати, познiмавши з них держаки, з вилами зробив те саме, сокирами, колуном, серпи позаносив, коси. А ще яке було там хазяйське причандалля, поскладав на тачку, зверху всипав гноєм i також вiдпер. Коли вже склав усе в яму, то картати себе почав: i нащо це гнiй повiз аж сюди, хiба так хазяïн зробить? Це ж коли придивиться хто — неодмiнно щось запримiтить недобре, бо коли це було видано, щоб Вiльгота добриво не на город одвозив, а по ямиськах розкидав. За якихось години пiвтори зайшов до хати, а вона тiльки голими стiнами свiтить. Це ж треба попередити жiнку, щоб i на порiг нiкого не пускала, а то почнуть розпитувати та вивiдувати. Сiв на лавку, роздумував. Проте вiдчував, що не все ще зробив, що не все заховав. Ось ця лавка i стiл. Згорять, а де вiн потiм дiстане? Це ж тепер таке врем'я, що все палять i трощать, — тим бiльше треба берегти. Узяв сокиру й почав розбивати стiл. Повитягував нiжки, а тодi й дошки повiдокремлював. Вийшов надвiр, попiд хатою шасть у садок, а тут уже й пiд снiг застромив. Добре, що снiгу намело по колiна, можна поховати те та се, а лиха година мине — повизбирує. Кухлi там, чашки, ложки теж у снiг розтикав — мiж кущами. Як навинулась у хату жiнка, то тiльки руками сплеснула: — Де ж ти все подiвав? — А подiвав. Угадай!.. — Колов ïï зiницями, наче колючками. — Пропив... Вона й не усмiхнулась на те. Тiльки: — Якби ще хату можна сховати... Коли б за пазуху влiзла — ïй-богу, сховала б... Вiльгота тупнув спересердя ногою об долiвку. Та якби змога, то вiн би цю хату на край свiту занiс, та вiн цю хату й не ставив би тут нiколи, — якби ж то знаття! Кому-кому, а собi вже пiдстелив би... — Значить, так, — сказав. — Коли що... Заховав я все в глиняниках, присипав потерухою, а решту — в снiгу мiж смородиною та порiчками. Коли що... — Iване... — Чого тобi? — визвiрився, вловивши в ïï голосi жаль. — Нiхто про смерть не думає, але готовим бути треба. — Чи ж з нами буде гiрше, нiж iз людьми? Таж i Юрко... — Що Юрко?! Всiм одне вготоване, нiхто не вiдкрутиться, коли що... Тут нi Юрко не поможе, нiхто... — Якби ж корову де сховати. Бо так берегли ïï, так ховалися з нею, а може пропасти... Це якби подумати... — Думай чи не думай, а багато не надумаєш. Треба щось робити — то найлiпше думання... Босi й голi отi Чернеги, а живуть весело. I чого, здавалося б, тiшитись? Ну чого радiти, скажiмо, самому Чернезi? Що в нього молотарка ногу вiдiрвала, бо, пiдпивши, залiз туди, куди твереза людина не тiльки свою, а й чужу ногу не встромить? Або чого радiти Чернежисi? Здоров'я в неï не таке вже й мiцне, а дивись — щороку по дитинi, а в урожайнi роки — то й по двоє. Робочих рук у хатi не хтозна-скiльки, а годувати усi тi роти треба, щодня в пельку щось мусиш покласти. Щоправда, й дiти бiдовi: його наче й доглядати не треба — само себе доглядає, само й на ноги спинається ще перед роком, само собi i ïсти знайде — чи листок квасцю весною, чи яблуко i стручок гороху влiтку. До роботи всякоï беручкi, силувати не треба, це так, але ж... юрмовисько яке! Зупинився на хвилю Вiльгота в чужих сiнях — зирк одним оком на ляду до погреба, другим на драбину, прихилену до стiни. Жердка висить на мотузочках, на жердцi — однiсiнька пiр'ïнка здригається вiд протягу. Та й з горища пусткою вiє, бо якби яка в'язка сiна, то ще з осенi продали б, не втерпiли б. А в погребi коли є ще трохи на денцi картоплi та бурякiв, то добре, бо може тiльки пiвтора корiнця й лежати вiд бурякiв та недогризена мишами шабатурка з-пiд моркви. О, вже почули, що хтось у сiнях є, вже хтось бiжить до дверей. Узявся за клямку — зразу ж i розчинилось перед ним. Темненька, як галченя, дiвчинка засвiтила на нього чорним зором. Вiльгота вiдсторонив ïï, ступив у хату. — Доброго ранку. Хоч у хатi стояли гамiр та шарварок, проте його помiтили, почули. Жiнка вiд печi, господар з лежанки, дiти хто звiдки (з тапчана й з-пiд тапчана, з-за столу, з-пiд лави, з печi, зi скринi, з припiчка, з-за материноï спiдницi та з-пiд материноï спiдницi) — всi дивились на гостя з цiкавiстю, аж наче переполошено. Нiхто у вiдповiдь не побажав Вiльготi доброго ранку, i вiн, важко ступаючи, пiдiйшов до ослона, витер долонею, сiв. Скакнув поглядом по хатi — все в нiй говорило про нестатки, убогiсть, а потiм поманив пальцем оту дiвчинку, що стрiв на порозi. Дiвчинка й не думала пiдходити. Вiн поманив ще раз — i вона, дивлячись спiдлоба, повiльно пiдiйшла. -Мабуть, думала, що матиме якийсь гостинець. Проте Вiльгота незграбно погладив ïï по головi й усмiхнувся. Всмiхнувся так, як би то чорна земля всмiхнулась — невмiло, без тепла. Дiвчинка насупилась i вiдбiгла вбiк. — Ха-ха-ха, — зареготав рипливим смiхом Чернега. На запитливий сусiдiв погляд нiчого не вiдповiв, але смiятись перестав. Був це крутолобий балакучий чоловiк, якого по-вуличному звали Пiвтори ноги. Тi прiзвиська взагалi чiплялись до нього легко, як реп'яхи до собачого хвоста, але так само легко й вiдставали. Свого часу його звали Неллi (бачив чуже кiно, де грала якась Неллi, й те кiно переповiдав односельцям); звали Дишельманом (вперше колись постригся в районного перукаря й зумiв недоплатити йому десять копiйок); звали його також i ХТЗ (мрiяв стати трактористом, але далi причiплювача так i не пiшов). — Як поживаєте? — поспитав Вiльгота. Чернега знову засмiявся. Здавалось, нiчого веселiшого, нiж те сусiдове запитання, вiн i почути сьогоднi не мiг. — А так, — вiдповiв. — Наше життя як мотузок: зверху вiдiрветься, то ми знизу рвемо й доточуємо. Тепер уже засмiялись дiти. Вони весело поглядали на батька, позиркували одне на одного й реготали. Найменше дитя, загорнуте в пелюшки, зайшлось раптовим плачем. Чернега взяв його на руки, почав заколисувати. — Мамо, воно цицьки просить! — крикнув котрийсь iз хлопчакiв. — Хай покричить, то гладший буде, — мовила мати. Обiзвався, кахикнувши, Вiльгота: — Маку насiяли багато, а молока для них — нема... — Доïмо козла, — сказав господар, проте вже не засмiявся, й нiхто в хатi не засмiявся. Тiльки знову всi дружно блимнули чорносливом на гостя. Мовляв, i без тебе знаємо, а вiд твоєï балаканини — не набiжить. — Це ж ви хотiли колись у нас телицю купити... — здалека почав Вiльгота i вдав, що лише в долiвку дивиться. — Та хотiли, але ж правили ви дорого, а в нас якi статки?.. Ото наша мати — i за матiр, i за корову. — Ну, не було у вас грошей, а в нас покупець трапився. — Авжеж, не ви шукали для телицi покупця, а телиця сама знайшла. — Ми вже старi з жiнкою, — правив своєï Вiльгота. — Не можемо того хвоста нi доглянути, нi нагодувати... Тиша загускла в хатi — усi дивились на Вiльготу. Господиня забула про вогонь у печi, i на ïï твару полум'янiли чи то вiдблиски з челюстей, чи то золоте сяйво зацiкавлення. — Чи не купили б у нас корову? — закiнчив гiсть. Того золотого сяєва на жiнчиному лицi побiльшало. I зненацька Чернега знову зареготав. Викидав iз грудей смiх великими клубками. Здавалось, i немовля заслухалось, бо перестало рюмсати. Всi дiти здивовано й непорозумiло дивились на батька. — А чого ж!.. — нарештi крiзь смiх мовив Чернега. — А чого ж i справдi не купити! Дитячi лиця одмiнились — на них засiялось i розцвiло по усмiшцi. Вiльгота ж не розгладжував уст, по слiвцю кидав та, здавалось, пильно поглядав, щоб те слово далеко вiд нього й не покотилось. — Корова в нас гарна, до пашi невибаглива, на самому пирiï... — Та й без пирiю! — не мiг уже втриматись Чернега. — Ти ïй намалюй пирiй — а вона вже й доïться! Ха-ха-ха! Вiльгота наче не чув того реготу. — Не така вже й стара, всi зуби цiлi, доïться на чотири дiйки, а якби роздоïли п'яту, то й на п'яту доïлася б. — У тебе, Iване, така корова, що й з хвоста потече молоко, тiльки вмiй смикнути. — Корова тобi потрiбна, бач, скiльки горобцiв маєш, — Вiльгота кивнув на дiтлахiв, що поперемiнне заглядали в рот то йому, то батьковi. — Iншi на твоєму мiсцi народили б одне-друге, та й годi, а в тебе, чоловiче, як у тiєï дощовоï погоди: репнула зав'язка — i сiється, сiється. Сказав — i пошкодував: не в свiй же город полiз, а в чужий. Хiба тi дiти свiт йому зав'язали, чи що? Проте Чернега не образився. А тiльки мовив з єхидною такою, колючою усмiшечкою: — Моï дiти — це мiй клопiт. — Авжеж, — згодився Вiльгота. — Але ж сам знаєш, яке тепер життя... Не знаєш, де обпечешся, а де обморозишся. — Що так, то так. Коли мене морозить, то здається, нiби пече, а пече — то здається, нiби морозить. Але яке б не було життя, а воно однаково життя!.. — Жiнки всякi способи знають i зiлля... — А я не хотiв i не хочу! Може, я здоровшим себе чую, коли вони ото бiля мене бiгають та кричать. — Нiхто ж нiчого не каже, — спробував назад вiдступити Вiльгота. Проте господар уже зайшовся: — Може, воно ще там не дитина, а булька, — i вбивати?! Як же я тодi в очi дивитимусь собi i своïй жiнцi... — Ох, Луко... — тiльки й вставила жiнка. — Як подумаю, що котрогось, — повiв рукою по хатi, — в мене могло не бути, то ладен сам себе вiдцуратись. Хай живiт порожнiй, хай того хлiба тиждень не бачило, хай на лушпайках сидить — зате свiт бачить, горобцiв чує! — Та вже ж що горобцiв, — криво посмiхнувся Вiльгота. — Бо й то радiсть! — по-пiвнячому скрикнув Чернега й закашлявся. Раптовий кашель здушив йому горло, i чоловiк аж посинiв. Отямившись, мовив уже спокiйнiше: — Хоч i кашляю, зате не збрехав. Мовчали. Й дiтлашня теж понабирала води в роти — вiд найстаршого до найменшого. Врештi Чернега знову обiзвався: — То прийшов продавати корову? — Ага. — Скiльки ж вона просить? — Скiльки даси. — Овва! — тiльки й мовив господар. По обличчю пробiгла гримаса — мабуть, хотiв чоловiк засмiятись, але стримався. — Знаю, що багато дати не зможеш, а й за безцiнь не забереш, бо якусь копiйчину на корову призбирав. — Якими ж грiшми тобi платити? Нiмецьких ти вже не вiзьмеш, бо нашi близько, а наших грошей катма. — Щось же ти призбирав... Мабуть, i старi червiнцi знайдуться. — Давай у борг! — скрикнув Чернега. — Давай у борг, а я потiм тобi заплачу стiльки, скiльки захочеш. — Пиши розписку, — важко видихнув Вiльгота. — Пиши розписку, що об'язуешся сплатити менi за корову стiльки, скiльки вона запросить не сьогоднi чи завтра, а через пiвроку. — Хоч через рiк! — I ще пиши, що коли не буде грошей, то об'язуєшся вiддати за корову шматок хати. — Що хоч напишу! Жiнко, там у нас якась паша є? Га? А дiйниця? Бо куди ж молоко доïти? Ну, спасибi тобi, Iване. Завжди був поганоï думки про тебе — i жмикрут, мовляв, i такий, i сякий, але бачу, що кожне може переiнакшитись. Це ж для моïх дiтей — здоров'я. А коли забирати? Зараз? Ого! Жiнко, а налигач у нас є? Пiди пошукай, бо як же без налигача? Нi, нi, треба на своєму вести. — Пиши розписку, — нагадав Вiльгота. Чернега не забарився з розпискою. Дiстав iз ковбашки пошматовану книжку, вирвав останню, до половини чисту сторiнку. Щось написав i тицьнув Вiльготi. Той прочитав i, згорнувши, сховав на грудях. — Де ж дiйниця? — метушився Чернега. — А де налигач? — Губи його тремтiли. Бiгав по хатi, не знав, де присiсти. I знову до Вiльготи: — Ви ïï ще не доïли сьогоднi зранку? — Та ще нi. — А не ялова вона у вас? До бугая водили?.. — Чи ти, Луко, не знаєш? — Знаю, знаю, але ж хочеться ще раз перепитати. То водили? — Водили... — Жiнко, ти чуєш? Це ж вона приведе теля. Теля виросте, можна буде продати!.. Жiнка слухала його — й не обзивалась. Тiльки свiтила широким, виснаженим зором. Здавалось, нiби все те вiдбувається поза ïï свiдомiстю, а вона як задумалась про своє, то й передумати не може. — Отже, так, — i далi гарячкував Чернега, — поставити знайдемо де. Хлiва нема, то нехай i в коморi побуде, однаково комора порожнiсiнька. А там щось i злiпимо для неï. Чи не так, жiнко: Вона все ще мовчала. Та господар i не чекав ïï вiдповiдi — говорив про своє: — Буде молоко — можна й на базар понести, все якась копiйчина мiж пальцiв крутитиметься. Дасиш людям сиру, а вони ж тобi вiддячать — те миску борошна принесе, друге жменю крупи чи пшона. Не пропадемо! А таки не без кебети чоловiк, — осмiхнувся внутрiшньо Вiльгота. — Такий з пiсочку стулить хатку-дiрку, поселиться там зi своєю мурашвою, та ще всi й щасливими будуть. — То ходiмо, — квапив Чернега, думаючи про те, що поки та корова в чужому хлiвi, доти вона й чужа, а заведе до себе — власна, не чия-небудь! Вiльгота виходив iз хати, опустивши голову, наче боявся глянути по боках. За ним веселий, аж слiпий од радостi, хутенько перебирав ногами Лука, та раз у раз зупинявся, бо майже на галоп переходив, випереджаючи гостя i тручаючи його то грудьми, то плечем. Дiтлашня хмарою посунула за ними. Наступали одне одному на ноги, спотикалися. Нарештi, розхристанi, босi й голомозi, поставали аж за порогом i стежили, як молоденьким, розгарячiлим пiвником скаче i скаче навколо сусiда ïхнiй батько. Вийшла й мати надвiр. Руки в неï чомусь тремтiли, то посплiтала пальцi, щоб хоч трохи вгамувати дрож. Тiльки Юхим подався до своєï горобейки — чи по сорочку забуту, чи по штани, як тут без стуку дверi одчинились i разом iз морозом до хати ввалився староста Самець iз Юрком Вiльготою, а за ними й нiмець в окулярах (Як же це вони йшли, що я й не побачила, й не почула? Мабуть, Юрко провiв, бо вiн тут кожну бадилинку знає, а вже яка дiрка в тинi, то вiн ïï й продирав). Меланка дивилась на Самця, а бачила усiх трьох. Усi вони були якiсь насупленi, з сiруватими обличчями — наче аж глевкими. I губи ïхнi глевкi, й погляди, а що вже лоби — то такi тьмянi й холоднуватi, мов у покiйникiв. У Меланки сама рука пiднiмалася, щоб перехреститись, але жiнка тiльки водила долонею по припiчку, нiби порох витирала. I все дивилась на Самця — жердинистого такого, на тичкуватих ногах та з голубуватим прищиком на дзюбатому носi. — Як ся маєте, кумо? — поспитав Самець, начебто жартома поспитав, а лице як було замерзлим, то так на ньому нiчого й не здригнулося. Вже й кумою стала, вже й породичались, — подумала Меланка, а вголос: — Та так, як i наш похресник. Господи, треба ж було змовчати! I що це ïï за язик смикнуло?.. Бо цей Самець хiба одну людину на той свiт спровадив. Та вiн i комара ладен задушити тiльки за те, що той на цьому свiтi живе, а якби ще спробував укусити... — Авжеж... — несподiвано згодився Самець i змiряв ïï важким поглядом — та таким важким, наче надгробний камiнь ïй на груди поклав. — А це що за проява? — i кинув на Мотрю з Торбою, що вже не куняла, а сидiла рiвно, дивлячись на прибульцiв неклiпливо i спокiйно. — Прошачка... Божа людина... — Всi ми божi, — розважливо сказав Самець. Зиркнув на образ у кутку, а тодi вже рiвним голосом наказав Мотрi: — Ану век! Вона слухняно пiдвелась i поволеньки подалась через хату. Нiмець в окулярах не так посторонився, як одсахнувся вiд неï, i в його навдивовижу прозорих очах схлюпнувся й затремтiв блакитний острах. На лобi збурилося двi зморшки, а коли прошачка вийшла й тi зморшки розгладились, то залишились замiсть них двi тремтячi борозенки. Нiмець непорозумiло глипнув на Юрка, далi на Самця, поправив окуляри i з перебiльшеною увагою втупився в Меланку. — Немає пошестей нiяких у селi, то нанесуть... — буркнув староста, немов тими пошестями був найбiльше заклопотаний. — Де дiвку свою сховали, кажiть! — це Юрко. Усе ще гладила долонею припiчок, а по спинi одна мурашка прудко побiгла, лоскочучи колючими лапками, а за нею — i друга навздогiнцi. — Хiба ж не шукали? — зiтхнула. — Ви, тiтко, признавайтесь, бо ми до вас не свататись прийшли. Прийдемо свататись — тодi й жартувати будемо. — Нема ïï, в Нападiвку до родичiв три тижнi тому подалась. Самi ж бачите, що нема. Нiмець, мабуть, нiчого не тямив, бо дивився хоча й насторожено, але трохи дурнувато. В Юрка ж були не очi, а ножi, i вiн тими ножами не тiльки Меланчине живе тiло рвав, а й душу ïï краяв. Самець не втрачав рiвноваги — розглядався по кутках, наче для цього й прийшов сюди. — Коли знайдемо, буде вам погано, — знову Юрко. — Та вже ж... краще не буде, а що гiрше — то, мабуть, теж не буде. Юрко, рiшучий, зазирнув пiд тапчан, потiм — на пiч. Одслонив вiко скринi, туди-сюди перевернув полотно, що дно прикривало. Розкарячився — i в штандари по плечi залiз. Нiчого не побачив, але взяв коцюбу й коцюбилном там поворушив, лиха година тобою б ворушила, коли ти так стараєшся! — Пiдпiлля в хатi нема нiякого? — Чи ти не знаєш? Яке пiдпiлля, коли глиняна долiвка... Подерся на горище, лiхтариком там присвiчував, щось перекидав, лаявся крiзь зуби, а злiз назад — весь у павутиннi, порохном притрушено брови, а до вуха чи то кiзяк, чи то яка iнша хороба причепилась. Ну й запопадливий же ти, Юрку, чом я тебе малим не задушила, коли ти по моєму подвiр'ю бiгав, коли ти з моєю Галею грався? I що тобi та Галя лихого заподiяла, що ти ïï слiди винюхуєш? — Пiднiмiть ляду, — наказав Самець. Хотiла не скоритись, але таки зiгнулась над лядою. Взялася за клямку, тягне до себе — не може пiдняти. Чи то так ляда поважчала, чи то в неï руки вiднялись... Тодi Самець одтрутив ïï плечем, сам легенько пiдняв — та й став спускатись по драбинi. Меланка не чула свого тiла. Яби ж вони, проклятущi, усi втрьох залiзли в погрiб, то можна б зачинити, а там — що буде, то буде. Але ж i Галя тамки, не зачиниш... Юрковi уста скривилися в глузливiй посмiшцi. Та зразу ж стер той посмiх — i до Меланки: — Хiба я не знаю, що ви, тiтко, хитрi? Ви такi, що самого чорта пiддурите... Але вона не чула, що вiн каже. Всiєю iстотою слухала — що там у погребi. Так зiщулилася вiд страху, що сама собi здавалась не бiльшою за горошину. Ну, зовсiм маленькою, такою, що могла непомiтно скотитися вниз, туди ж таки, в погрiб... Голова з погреба стала показуватись, плечi, руки. А Меланка боялася — i все шукала Самцевi очi, щоб заглянути в ïхню помережану червоними жилками пустку. Зустрiлись поглядами — i спершу ноги в Меланки дрiбно дрiбно затремтiли, далi ж раптово задерев'янiли. Бо прискали з його очей лукавi iскорки, але якiсь наче прихованi, обережнi. Обтрусив колiна, мовив: — З голоду не повиннi померти, бо бараболi трохи маєте... Юрко докинув: — Та й сало, мабуть, десь є заховане. Заховане. Бо хiба ти мало його залив за шкуру менi та людям? Пiд шкурою моєю заховане. — Огiрки у вас гарнi в дiжцi, — зовсiм спокiйно вiв староста. — Чи не позичили б менi з макiтру? — А чого ж... Нiмець усе ще принюхувався до вишневоï гiлки. Був на його худорлявому, обтягнутому восковою шкiрою обличчi такий вираз, наче його нiчого тут не обходило. Щоправда, руку не знiмав iз автомата — нi тодi, як у хату зайшов, нi зараз. Юрко вийшов надвiр, почав обтрушувати палiччям загату — не iнакше як схованки дошукувався. Але Меланцi вже трохи вiдлягло на душi — хоч камiнь ще й лежав на грудях, проте немов полегшав. Одним оком дивилась, як там Юрко пiд хатою товчеться, а другим — за Самцем стежила. Знає чи не знає? Не може бути, щоб не помiтив, бо вiн хiба ж одну дiвку до тих дойчiв запроторив? Хiба ж одного парубка заслав на каторгу? О, пiшов до хлiвця, але тiльки на порозi постояв, бо, мабуть, знає, що нiчого вже там не знайде, навiть якби кожну соломинку своïми пальцями перебрав. О, повернувся, на неï дивиться — i так дивиться, що... Йде. До неï йде. Пiшла назустрiч — i само вихопилось: — У мене ж i яблука квашенi є... Самець непорозумiло глипнув. Голубий прищик на його носi од холоду побiлiв i наче аж побiльшав. — Може, i яблук принести? — допитувалась. — Та не треба, — гмукнув староста. — У мене вдома влежанi є. Пiдiйшов Юрко. Таке насуплене, з посоловiлими очима, губи з досади покусує, щоб тебе холера кусала й не вiдпускала. А що вже сердитий — нiби не когось вiн хоче загнати в Нiмеччину, а його самого оце женуть. — То не признаєтесь? — Чи ти не бач, що нема? Сам скрiзь шукав. — То не признаєтесь? — сiкається й сiкається. — В Нападiвцi... — Кому ви говорите! Вiдчула, що течуть по щоках сльози. Юрко скривився й одвернувся: губи сiпались, немов його щойно скривдили i вiн силкується затамувати образу. Раптом Юрко розмахнувся i вдарив Меланку. Спершу не вiдчула болю, зiницi ïï застигли, наче позамерзали. Нi, не зiницi, а двi ненависнi, спопеляючi скалки. Якби скрикнула, чи що, то, може, вiн би ïï бiльше не бив, а то ж мовчала, вуста зiмкнувши, — i Юрко, лихий, став бити ïï носаками. Меланка згиналась, згиналась, а потiм i звалилась додолу. Нiмець в окулярах усе ще рожевим язиком лизав снiг. Староста дивився в небо, на хмари, що густою повстю нависли над селом. Юрко зосереджено хекав. Знав, що добре допiк чи не кожному в своєму селi, знав, що не буде йому пощади, — й вiд того не тямився. А коли йому кiнець, то хай i всiм. Вiн себе ще покаже, назавжди запам'ятають!.. Нарештi перестав бити — зняв шапку, витер спiтнiле чоло. Вже трохи заспокоïвся i був задоволений. Поспитав глумливо: — То в Нападiвцi? Меланка щось прошепотiла, але нiхто нiчого не почув. — Ви зiтхаєте, тiтко, еге? — кепкував Юрко. Вона щось знову прошепотiла, i вiн нагнувся, щоб почути. — Хай би я тебе... ще маленьким... була задушила, — ледь-ледь прохрипiла Меланка, i на ïï губах запухирилась кров'яна пiна. Знову озвiрiв Юрко, знову замiрився, але стримав його староста: — Побережи кулаки, бо день попереду. Та й чоботи пошкодуй своï, порватись можуть. Меланка чула, як порипує пiд ïхнiми ногами... Усе далi й далi, вже за ворiтьми. Снiг, на якому лежала, зцiлював ïï, освiжав. Так вона лежала, хотiла було пiдвестись, але подумала, що це ж доведеться зi снiгу вставати, i не зважилась. Тiла свого не вiдчувала, а в головi починала шумiти рiка. Бiгла та рiка по камiнню, дзюркотiла по пiску, сплескували на нiй хвилi, i Меланцi здавалось, що бiжить рiка з кожною миттю все швидше, дзюркотить усе гучнiше, ось-ось пiдхопить ïï й понесе, закрутить. Мотря з Торбою притомилась. Задишки в неï нема, ядухи також нема, а ти ж дивись — забиває дихання. Нема чим дихати, то хоч бери i святу землю гризи, щоб якось ту спрагу вдовольнити. Бувало, захлявши, зiпреться на костур, погибiє так, погибiє, то воно наче й вiдпустить, наче й полегшає. А це ж, як на зло, i костур свiй забула в чужiй хатi. А щоб сiсти на землю, то не сядеш, бо снiг, зима... Зiтхнула, а й зiтхання не помогло... Хоч би деревце яке, хоч би пеньок поблизу — немає. Нiчого не росте мiж селом та Соболiвкою, довгим, як мотузок, кутком, що вiдбiг од села. Зiйшла поволеньки в ярок, тут уже притулилась до поренчат на мiсточку. Та й задивилась перед собою — рiчка не широка, не хтозна-якоï глибини, а проте своя вода є в селi, i ген млин стоïть пiд вербами. Вони позапинались бiлими хустками — старi й молодшi, стрункi й дуплавi; й наче позажурювались, та все ж гуртом, немов укупi журитись легше. На горбку, бiля чиєïсь клунi, ялина висока вродливо чорнiє, зелене хутро на нiй iз сивим, срiблястим полиском, що так i вабить зiр. I — безлюдно кругом, нiби повимирало все, нiби в норах попричаювалось. Тiльки iз Соболiвки ось якийсь лемент чи то крик долинув — i знову вигулюється моторошний спокiй. Мабуть, непереливки комусь... Заплющила Мотря з Торбою очi, а коли розплющила, крiзь сльозовиння побачила, що наче хтось iде берегом. Приглянулась, а таки справдi йде: i не чоловiк, i не хлоп'як, а так, сказати б, пiвпарубка. Шапка з обiрваним вухом, благеньке пальтечко з обшарпаним заячим комiрцем. Та й смiхотливий, мабуть, бо пiд ноги дивиться — й усмiхається, нiби щось веселе там бачить. — Драстуйте, — сказав пiдiйшовши. Та й дивиться на неï з цiкавiстю, як на якусь прояву, чи що. — Замерзаєте, еге? Мотря з Торбою не вiдповiла, то вiн знову: — Колядуєте чи щедруєте? Ану, яку щедрiвочку знаєте? Чи просто руку простягаєте? Еге, з балакучих оцей i не чоловiк, i не хлоп'як, а так — пiвпарубка. Тiльки чого це в нього лiвий рукав метляється, немов там саме повiтря? На вiйнi начеб не встиг побувати, щоб там йому одчикрижило, але хiба пiд лиху годину не загубиш там, де й не сподiваєшся? — Та не бiйтесь мене, тiтко, я не з клятих, — пожартував пiвпарубка, i на його татаркуватому лицi позмiïлась гримаса. — Захляла я... — мовила Мотря. — Такi молодi — й захляли, — все ще намагався розвеселити пiвпарубка чи то ïï, чи то самого себе. — Посидiти б... — То ходiмо до мене у млин, — запрошував. — Там хоч i не нагрiєтесь, зате посидiти посидите. А й справдi, чому б не пiти, коли добра людина просить. Дибала слiдом, намагалася ступати у його протопти, але пiвпарубка йшов сягнисто, хоча й не швидко. Мотря помiтила на кущi калини червоний кетяг, не скльований горобцями, i простягнула руку, щоб зiрвати. Пiвпарубка зупинився й стежив за нею — не може дiстати, хоч як тягнеться. — Нащо це вам? — поспитав, зiрвавши кетяг i подаючи ïй. — Скрiзь ходжу, то, може, комусь знадобиться, — й поклала калину в свою стару, латану-перелатану торбу. Уже переступила порiг у млинi, коли пiвпарубка раптом зупинився. До його слуху долинув лемент iз ближчого кутка, на якому тополi стояли високi й срiбнi, як палаючi свiчки. I зразу ж по шляху прогуркотiла машина, за нею друга — й позникали в глибокiй вулицi, за тинами та за хатами. Тiльки димок синенький повився над повiєм, та наче аж сюди смородом перегорiлого бензину вiйнуло. Хлопець надворi зостався, щось там видивляючись, а Мотря у млин зайшла. Сiла на старих мiшках порожнiх пiд стовпом, що пiдпирав стелю. Тихо. Зачаïвся старий млин, завмер, — вода тобi не плесне, не шелесне. Це отак вiн спатиме аж до весни, поки крига скресне, а потiм тут колеса загримкотять, вода заспiває i люди по-бджолиному загудуть. Запахне зерном, теплим борошном, що лоскотатиме нiздрi. Але ж... чи буде в людей принести що-небудь на помол?.. А зараз тхне мишами, холодом, злежаним порохном, i ген на вiкнi павутиння бахмате погойдується. Аж до пiдборiддя пiдтягла баба ноги, зiщулилась, щоб затишнiше було, й задрiмала. Та зразу ж рипнув сердитий снiжок пiд ногами в пiвпарубка — i вiн уже до млина ввiйшов. Занепокоєний, мабуть, украй був, бо пробiгся з одного кутка в другий, на бабу й краєчком ока не скинувши, потiм спинився, наче роздумував. Косоокий, з розтягнутою шворочкою довгих вуст, у млинових холодних сутiнках вiн був схожий на людину, котра замишляє щось недобре. Бабу вразила перемiна в його поведiнцi та й виразi обличчя, i вона, з обачностi, полапала, чи близько ïï торба, й пошкодувала, що забула костур. — Де ж ви були? — спитав, зловивши ïï погляд. — Скрiзь ходили моï нiженьки, i скрiзь вiйна та холод. — А в нашому селi що бачили? — I тут вiйна та холод. — Ет!.. Це ж ви iз Соболiвки йшли? — Вигнали мене, окаяннi, з хати. Добра жiнка притулок дала, а собаки понабiгали, гавкати почали, за ноги хапали... — Якi собаки? — Я й пiшла, бо не стану ж з ними гризтись, а в них автомати... — Ага, нiмцi й полiцаï, значить! — нетерпеливилось йому. — Ну-ну! — Перед господом усi рiвнi. I настане час, що будуть вони гарчати й кусатись. — Якi ж ви! — тiльки рукою махнув пiвпарубка. I вискочив надвiр. Мабуть, знову роздивлявся по боках. Мотря торбу свою ближче пiдсунула й спiдницею накрила — так надiйнiше. Тут зразу ж пiвпарубка назад ускочив. Лице його полютiшало, перекривився, мов чемерицi об'ïвся, — й знову мiсця собi не знаходить. То туди скочить, то сюди, i все легко так, по-котячому. Врештi став — i до неï:— Що ж там, на Соболiвцi, га? — I так менi нiженьки заболiли, так рученьки заболiли, що стала я на мiстку перепочити. Був би в мене костур, то... — Ви скажiть, що там тi собаки робили? В ïï зорi тремтiло по сльозливiй жаринцi. — Чи не били нiкого, чи з собою не забирали? — допитувався. Жарини перемiнили барву — iз золотистих обернулись на зеленкуватi, та й годi. — А до Меланки ви не заходили? Нiякоï там дiвчини не бачили? Говорiть, чи у вас мову одiбрало? — вже сердився пiвпарубка. Мотря, мабуть, злякалась, бо зморшки ïï затремтiли, стала бубонiти скоромовкою, наче слова пережовувала. Намагався щось зрозумiти з того бубонiння, проте нiчого не втямив. Бо торочила прошачка про церкви, про храми, про геєну огненну, про ранкову росу на молодiй травi. Зiр ïï тьмянiшав, застилався густою каламуттю, а руки тремтiли, ворушились, наче все ще розшукували хтозна-де забутий костур. Пiвпарубка тiльки плечима знизав. — Ви тут сидiть! — крикнув, нiби вона глуха. — Можете й на шламбон отой запертись iзсередини. Й пiшов. Мотря сидiла з приплющеними очима. Поступово заспокоювалась, перестала бубонiти. Мертва тиша, пропахла старим борошном i курявою, огортала ïï. Тiло вiд холоду дерев'янiло все дужче, але вона вже перестала вiдчувати мороз, як i перестала чути своï задубiлi ноги. Було в тiй тишi щось п'янке, був солодкий хмiль, — i мозок бабин став засинати, стало в ньому пригасати все, мерхнути, вкриватися гливим попiльцем. Вронила зачамрiлу голову на колiна й заснула. — Я, Тетяно, ще не старий, — говорив Юхим, сидячи на ослонi й мнучи шапку. — Може, й пiдтоптаний, це так, багато ж випало ноги бити i на плечах носити, але не старий. — А хто тобi каже... — Я все наново хочу почати. Жити — наново, парубкувати — наново! Бо дурень був, думав — сьогоднi не живу, то завтра поживу. А дзуськи! День минув — i дулю показав iз маком. Не треба вiдкладати, бо прийде ота костомаха з косою — i дрантя не поскладаєш, щоб на той свiт зладнатись. — Авжеж, ти в мене парубкувати почнеш! — кепкує Тетяна, яка вже так добре знає свого чоловiка, як вiн i сам себе не знає. — Коли б я тебе не оженила на собi, то й досi б у старих дiвках сидiв та придане збирав. — Ти? — ошелешено питає Юхим. На якийсь час у нього вiднiмає мову, вiн, вибалушившись, дивиться на жiнку, i, крiм великого здивування, на його лицi немає нiчого. — А хiба ж нi? — вiдчувши, що ïï зверху, далi кпинить Тетяна. — Огинався бiля мене, як кiт бiля сала, а зачепити не смiв. — Не смiв?! — тiльки й годен перепитати чоловiк. — Бо не смiв! — А хто тебе на вечорницях у Явдошки Дундички притиснув був у темному кутку, га? — Хiба так тиснуть?! — кольнула жiнка. — А хто тебе лапав бiля корiвника? — Хiба так лапають?! Одважився аж через два роки пiсля отих вечорниць. I то якби не залив собi пельку сивухою, хiба осмiлився б? — Ех! — злiсно видихнув Юхим. — Ти все це так верзеш, нiби запам'ятала! — Бо запам'ятала. Стiльки доброго й було в моєму життi. Знаю навiть те, що ти попiд вiкнами ходив уночi. Батько мiй усе хотiв тебе дрючком оддухопелити, але я не дала. Знала, що коли такого дурня, як ти, прожене, то вже другого й на мотузку не притягнеш. Вони сварились уже не раз, але таке вiн чув уперше. — Ти... вiдьма! — прошепотiв. — Еге ж, вiдьма, — безпечно згодилась вона. — Причарувала, а вiдчарувати нiяк не можу. — Вiддавай моï штани! — крикнув. — Зняти з тебе й тобi ж вiддати? — Тетя-яно-о! — протягнув погрозливо. — Що, Юхиме? — вона iз удаваною ласкою. — Не крути з мене вiрьовку, бо перекрутиш — i лусне. — Ти вже, Юхиме, давно луснув. — Вiддай менi сорочку! — А ти хiба без сорочки? — Тетя-я-яно-о-о! — протягнув тонесенько, мало не зверескнув. — О, кувiкає!.. Ще, диви, з голосу спадеш, то що робитимеш? — Який це тебе гедзь укусив? Ти ще нiколи такою не була! — тупав ногами. — Вiддай штани! Вiддавай сорочку! Вiддавай усе моє, нiчого не залишу, навiть найменшого лаха! — А хiба в тебе щось є, крiм лахiв? Бери! — Вона скочила до скринi, вихопила якусь одiж i кинула до ослона. — Бери! — I в повiтрi прошумiли, розметавши холошви, латанi штани. — Бери! — I слiдом за штанами на долiвку впала бiла полотняна сорочка з плямою на грудях. — Юхим вишняком залив, а вiдiпрати не встигла. Вiн звик, що Тетяна нiколи йому нiчого не вiддавала, хоч скiльки разiв уже з нею розходився. Тому стежив за нею трохи здивовано. — И очкур свiй можеш забрати, i зелений пояс парубоцький, яким ти нiколи не пiдперiзувався — боявся сам собi красенем здатись. I капшучок для тютюну забирай, який тобi вишила, — нiчого не лишу, нiчого не жалко. — Ну-ну, — бубонiв Юхим. — Вiзьми й оце дрантя, — схопила iз жердки свитину й кинула на купу. — Забирай i чунi, — дiстала з-пiд лiжка зчовганi чунi з червоноï гуми. — Будеш у цих чунях як гусак на морозi. — А ти не дуже, — без тiєï злостi, що перше, промимрив чоловiк. Гнiв його раптом минув — саме тодi, коли Тетяна без довгих балачок почала збирати його набутки та прибутки. — Можеш капшук назад забрати, менi твоï гостинцi не потрiбнi. — Гребуєш моïми гостинцями? Ха-ха! А хiба ж ту сорочку ти сам собi купив чи пошив? Я краму набрала, я своïми руками докупи стулила. А гуми хто на чунi дiстав, га? А свитина за чиï грошi до хати припливла? Юхим, побуряковiвши, мовчав. — Бач, од капшука вiдмовляється! Нове життя своє без мого капшука починатиме, ха-ха! — А де мiй портфель? — запитав чоловiк. I раптом зiр його спалахнув радiстю, й лице також спалахнуло, наче пiд веселим промiнням. — Шукай сам, коли так тобi потрiбен. — Е-е, коли вже ти ладнаєш мене, то й портфель знайди. Вiн наче аж зараз оговтався, знову сiв на ослонi й навiть руки на грудях склав. Здавалось, треба журитись, а вiн вдоволений, бiсенята в зiницях почали метушитись, навкулачки стусатись. Лукаво так позиркував, як Тетяна за тим портфелем по кутках нишпорить. До нього верталась утрачена гiднiсть, уже почувався господарем, навiть командувати взявся: — А в ковбашцi подивись, може, там цибулею притрусила. — Чого б це я в ковбашцi тримала? — бурчала Тетяна, проте лiзла в ковбашку, перевертаючи там лахмiття, недопалки свiчок, прибережене для праски деревне вугiлля. — Заглянь пiд лежак! — Хiба ж вiн там коли-небудь валявся? Але лiзла на пiч, нишпорила пiд лежаком. Вже не мала тiєï вiдваги в грудях, що перше, вже почувалася так, наче була в чомусь винуватою. А Юхим помiчав те i прикрикував: — За гладущиками подивись, там у тебе всякоï всячини повнiсiнько. Про той портфель його знало все село. Дiстався вiн Юхимовi од директора школи. Одного разу поïхав директор в область на якусь нараду, а повернувся в село з новiсiньким портфелем — iз свинячоï шкiри, з блискучими металевими косинцями на згинах, з двома широкими пряжками. Вiз Юхим директора з вокзалу, а той уголос вiзьми та й пошкодуй, що не покинув старого портфеля в мiстi, взяв назад. Ïздовий нiчого не сказав на те, але всю дорогу тiльки й думав про старий портфель. Вже коли пiд'ïхали до школи, вже коли директор скочив на землю й почав розминати ноги, вiн таки не стримався: — Якщо хочете викидати, то лiпше менi вiд дайте... — Ви про що? — непорозумiло запитав директор. — Портфель ваш старий... З тих пiр Юхим майже нiкуди не виïжджав без портфеля. I не подумайте, що вiн туди харчi клав, коли вибирався в далеку дорогу, — нi, харчi вiн клав, як завжди, в торбинку, котра зверху затягувалась на шворку. А портфель був порожнiй. Скажiмо, йде чоловiк до крамницi солi купити, грошi покладе в кишеню, а портфель пiд пахву — i гайда. Спершу кожен увагу звертав на те, навiть розпитували, що та до чого, — i Юхим почувався неабиякою людиною. А згодом i пiдсмiюватись почали, то в своєму селi перестав носити директорський подарунок, зате коли вибирався в сусiднi села — неодмiнно брав. Та й до району вже нiколи без портфеля не виïжджав. Як-не-як, а в базарний день у мiстечку багато приïжджого люду, не одне може подумати, що ти районне начальство, а то — дивись! — ще з вищоï гори. Тримаючи пiд пахвою портфель, перероджувався Юхим, здавалось, має неабияку вагу, та й з Тетяною тодi поводився незалежно. Завтра менi в дорогу, — казав поважно, — не забудь начистити портфель смальцем, хай блищить. Одказувала: Ти б хоч дiрку залатав, там така, що кицька пролiзе. Заперечував: Про портфель говориш, нiби про наритник. Я дiрявим боком до тiла прикладаю. — Шукай, шукай, — наказував зараз Юхим, ще ширше та певнiше розсiдаючись на ослонi. — Бо як же я тепер на люди вийду? Глянь за помийницею, може, там... Тетяна нiбито й гнiватись перестала на нього. Мабуть, знала, не знайде портфеля — непереливки будуть. — Що, нема? — допитувався чоловiк. — Отака ти господиня, не знаєш, де в тебе що лежить. I ти хочеш, щоб я без портфеля з дому пiшов? Е-е, нi! Забирай капшук, складай докупи всi лахи, бо нiкуди я не пiду, поки пропажа не знайдеться. А ти як думала?! Тетяна не вiдповiдає. Справдi, де могло дiтись оте дрантя, смiх отой? Наче завжди напохватi лежало, перекидалися ним, не раз хотiла викинути, та Юхим не дозволяв. I сьогоднi зранку ще нiби очi ïй муляло... I де тiльки могло запропаститись? I Юхим теж почав шукати. Рядно на лежанцi пiдняв, у дiжку для замiсу тiста заглянув. До сiней рипнув та й — хутенько до курячого сiдала. Еге ж, як поклав вiн тут зранку свiй портфель, i досi лежить. Притрусив його сухими кiзяками, смiттям присипав. Нехай спробує хто-небудь знайти! Аж усмiхнувся од утiхи. Авжеж, вiн прийшов до Тетяни дiлитись, прийшов забирати своє, але без портфеля нiкуди не подасться. Бо з портфелем вiн чоловiк, а без портфеля — казна-що! Тепер корова стояла в коморi й свiтила великими вогкими очима. Гарнi були в неï очi, розумнi, а що вже блискучi — так i блимає ними, аж у твоïй душi розвидняється. Всi дiти поприбiгали, в коморi й повернутись нiде; ряба притулилась до стiни, аби ïм бiльше мiсця було. Мати стала в сiнях, а наблизитись боïться, наче то не ïхня корова, а чужа. Чернега ж тримає налигач у руках, бубонить: — До чого ж це ïï прив'язати, га? До чого? Нi тобi кiлка, нi цвяха, нi скобля. Не буду ж я отак стовбичити день i нiч, налигач на руку намотавши. Жiнко! Чого ти стоïш, як iз хреста знята, придумай що-небудь!.. — А як же без ясел? — кинуло котресь iз дiтей. — За яслами затримки не буде, тiльки б ïï прив'язати. Ну, думай, жiнко, думай. Я корову на хазяйство привiв, а ти хоч скажи, як ïï прив'язати. — Припни поки що до дилюки, ген вилiзла iз стiни. — Можна й до дилюки, ряба плохенька, не повинна б сказитись та за цю дилюку нашу хату в свiти затягнути.. Ану киш, дiти! Ще котре зурочить, то молочниця доïтись перестане. Жiнко, бери дiйницю! Звiсно, дiйницi в них не було, то мусила взяти горщик. — Яка ж ти в мене! — з досадою зiтхнув Чернега. — Взяла горщик! Та хiба горщика для наших дiтей вистачить? Метнулась назад до хати — i повернулася з макiтрою. — Ой-ой-ой! — розвiв руками Лука. — Ну добре, макiтри для дiтей вистачить, а для нас iз тобою?! Нарештi побачив у ïï руках вiдро — i: — Спершу було так. А ти ж його хоч сполоснула? Мусила бiгти сполоснути. Чернега бубонiв докiрливо: — Хiба вона б змогла без хазяïна? Де ïй без мого ока! — I знову до жiнки: — А вим'я промивати думаєш, га? I ось перша цiвочка молока вдарилась об денце, розприскалась, зацяткувавши голубуватими плямами вiдро. Дiтлашня поприсовувалась ближче, кожне намагалося зазирнути всередину — i вони безмовно, тихцем почали вiдштовхувати одне одного, тручати лiктями, плечима. Рот у кожного напiврозтулений, погляди горiли жадiбнiстю — дiти чи не вперше в життi чули, як шумить свiжоздоєне молоко. А мати ïхня також прислухалась до того шуму, бо нi дiйок, нi вим'я, нi своïх рук не бачила — все заслали сльози, все оповив туман. Несподiвано i дiти й мати повернулись до Чернеги, який, узявши руки в боки, реготав. Нiхто втямити не мiг — чого ïхнiй батько смiється. А той не вгавав, смiявся iз заплющеними очима, а коли на хвилю розплющив ïх, звiдти так i сiялись чи то вогнистi остюки, чи то веселi iскри. Ряба мукнула. Чернега повернувся до неï, погладив мiж рогами i, ковтнувши той солодкий та сипкий смiх, мовив: — Корову маємо. Мовив так, нiби щойно, в цю останню хвилю, переконався, що корова таки справдi його, що корова не в чужому хлiвi, а в його ж таки коморi, що доïть ïï його жiнка, що зiбрались навколо його дiти. — Наша... корова!.. — проказав затинаючись. — Це ж не пропадемо тепер, як люди будемо! — Усе ще гладив i лоскотав ïï мiж рогiв. — Ми навiть корiнчика ïй не поклали ïсти, а вона молоко дає. Розуму в неï — ого скiльки! Та вона менi тепер замiсть дочки буде. — Таке скажеш... — несмiливо заперечила жiнка. — Ти, Катерино, доглядай ïï, а я подамся до ставу. Там лепехи торiшньоï нарву, посiчемо, запаримо, бо не буде вона тобi голодна доïтись. Еге, ряба? У закутку взяв мiшечок — i гайда через садок, потiм через город — i вже в лозах, а ще трохи пройти, то й став лежить, бiленький, мов скатертина. Пошукати бiля берега, то можна дечого назбирати; звичайно, не абиякоï пашi, але на кращу хiба можна й сподiватись? Та ще посеред зими? Кращу треба з лiта запасати, з осенi; ну, попереду в них ще не одне лiто та осiнь, а до роботи вiн нiколи не був силуваний, — буде в них i сiнце, i гичка, одного хвоста якось уже догляне, хе-хе! I вiн усмiхався нищечком, бо й досi нарадуватись не мiг. Що не кажи, а живеш по сусiдству з людиною, вже так ïï знаєш, як свою долоню, — а виявляється, що й не знаєш до пуття, що помиляєшся, бо вважаєш чоловiка вовкулакою та куркулем, а в нього там у душi не зовсiм i темно, якийсь каганчик блимає. Звичайно, мiг би Вiльгота вiддати свою рябу й не за розпискою, i не йому, а такому, що хоч i зараз добре заплатить, — а ти дивись, нiкуди не подався, до сусiда прийшов. Таки, мабуть, пошкодував його дiтей, таки, мабуть, i в ньому обiзвалося щось людське, бо не в лiсi живе, не помiж звiрiв... З молоком у вiдрi Катерина зайшла до хати, а за нею й дiти повкочувались. Тiльки вони поставали навколо столу, порозтулявши роти, як тут i гостi на порiг, а за ними — бiлими клубками холод. Попереду староста, морщиться знадвору, що в хатi повiтря кисле та несвiже, а худенький, хлоп'якуватий нiмчур навiть носа свого долонею затулив, очi його раптово стали такими жалiбними, наче вiн ось розплачеться. Тiльки Юрковi хоч би що — звик уже бувати в Чернег, рiшучий i важний, суворо басує з-пiд навислих брiв, а губи ледь-ледь здригаються. — Хлiб-сiль! — проказав голосно, якось аж погрозливо. — Спасибi, — прошелестiла у вiдповiдь, — А де ваш кривий бiгає? — Лука? До ставу повiявся, по лепеху... — Ага, льоду старому закортiло! Признавайтеся, тiтко, одразу — де заховали Меланчину Галю? — Хiба ж я ïï ховала? I в очi не бачила!.. — Ваше щастя, що дiти дрiбнi... А то — жодного не зостанеться... — Юрку, побiйся бога! — Чого б це ми бога боялись? Нехай вiн нас боïться, — вставив Самець i всмiхнувся самими вустами. Мале дитинча пiдiйшло до нiмця i витрiщилось на його автомат. Нiмець наставив зброю малому прямо в лоб, клацнув i голосно скрикнув: Паф! Паф! Малюк заплакав iз переляку i хутенько потюпав до гурту. В хатi не шукали, бо й так видно, що голо кругом. Хлiва в них нема, ото хiба горище та комiрчина. А на горищi в них навiть мишi не водяться, це зразу стало ясно нiмцевi, тiльки поткнувся туди. А Юрко — до комiрчини. Очi не можуть звикнути до темряви, то став i клiпає, наче димом йому виïдає ïх. — Де це ви корову дiстали, га? — питає зрештою. — Батько твiй продав... сам приходив сьогоднi. Юрко — до корови ближче, впiзнає, ïхня чи не ïхня. Ряба! Звiсно, не могли посеред дня Чернеги з батькового хлiва вивести молочницю, це вже старий щось придумав. — Чим же ви заплатили? — Розписку дав Лука. Хотiв засмiятись, але в грудях була пустка. Тут i Самець заглянув у комiрчину. — Худiбка? Виводь, Юрку. На благо буде... Катерина спершу не втямила, що й до чого. Просто в голову не могло вкластись, що оце ïхню корiвчину одв'язують для того, щоб забрати. Стояла з безвольно опущеними руками й дивилась. А з хати одне за одним виприскували, як порох, ïï босоногi дiтлахи й стовплювались навколо неï. Пiд бровами поблискували не очi, а чорнi жуки-рогатики, i тих мовчазних, безшелесних рогатикiв росло та росло, наче це все вiдбувалось не в сiнях, а в лiсi на тiнистiй галявi. Юрко деяку мить наче аж вагався — одв'язувати вiд дилюки рябу чи не одв'язувати, але недовго вагався. Дiти не розбiглись, то ряба в сiнях зупинилась, задерла голову й пирхнула через нiздрi. Нiмець пiдняв автомат, клацнув i рiзким, металевим голосом крикнув: Паф! Паф! Шаснули до хати, дехто надвiр, а решта по кутках принишкла. Корова нарештi пройшла. Вже була надворi, коли Катерина немов отямилась, кинулася слiдом, закричала: — Юрку, то куди ти женеш ïï?! Юрку, та це не твоя, а наша! — Чули, що сказано? На благо великоï Нiмеччини! — А свою ти хiба вигнав би з хлiва? Хiба вигнав би? Юрко мовчав, тягнучи рябу до ворiт. — Своєï б ти не вигнав, а-а-а... — залементувала. Юрко зупинився, круто вигнув шию i бухнув iз самих грудей: — А хiба чужу жену? Хiба не свою? — А-а-а-а... Мати впала на снiг, а босi дiти стовпились навколо неï. Проте дивились не на матiр, а на рябу. Юрко вже вiдчиняв ворота, староста йому помагав. I тут Катерина помiтила старого Вiльготу. Стояв на ганку, але не зовсiм висунувся, а лише так, щоб можна спостерiгати, що вiдбувається. Скочила до тину: — Iване, скажiть ви ïм! Вiльгота голову ввiбрав у плечi, хотiв у темне провалля сiней шаснути, але в останню хвилю спинився. — Чого ви мовчите, скажiть! Сусiд подивився в один бiк, потiм у другий, далi погляд його пiд ноги впав. Нагнувся, пiдняв якусь хворостину, почав ïï в кiльце скручувати, нiби важливiшого зараз нiчого не було. Катерина ж усiєю своєю постаттю тягнулась до нього, наче вiн був ïï останньою опорою й захистком. — Та скажiть ïм!.. Юрковi своєму скажiть!.. — А що властi скажеш, — пiвголосом промимрив Вiльгота, ведмедкувато повернувся й провалився у чорних сiнях. Катерина раптом задивилась на своïх дiтей: постоять на правiй нозi, лiву пiдiгнувши, а потiм навпаки. Постоять на однiй, а потiм — на другу. Наче маленькi червонолапi боцюни позлiтались на ïï подвiр'я й почали танцювати. Скiльки ж тих боцюнiв i чого вони скачуть, невже не можуть крильми змахнути й злетiти на стрiху, щоби босонiж на снiгу не стояти?.. Пiвпарубка перевiв подих, а потiм уже через шпарку в дверях взявся розглядати подвiр'я. Не подвiр'я, а стовковисько, i червонi плями на снiгу. Наче хто кришенi на борщ буряки розлив, але хто б це ïх розливав? Мабуть, кров... Вiн зразу помiтив тi червонi клаптики пелюсток, але чомусь не хотiв сам собi зiзнаватись, що то кров. Дуже йому кортiло, щоб цього дому нiколи не навiдувало нещастя, щоб тут завжди були мир i спокiй, а горе — на провалля та на бескеття повiялось. — Це ти, Олексо? З хати визирала Галя. Була якась перелякана, все в неï сумне — i руки сумно звисали вздовж тiла, i губи сумно склались, i складка на перенiссi. Серце в пiв-парубка занило, в горлi грудка застрягла. Вiн ковтнув ту грудку, але нiчого сказати не мiг. Меланка лежала на тапчанi. Була вкрита грубим рядном, а руки склала так на грудях, нiби вмирати зiбралась. Непорушний зiр втупила в стелю. Синцi на щоках, садна на лобi робили ïï страшною. Галя одвернулась до вiкна, закривши обличчя долонями. Пiвпарубка спинився бiля тапчана й силкувався заглянути в очi жiнки. Але тому, що погляд був спрямований угору, нiчого не мiг прочитати в ïï зорi. Олекса, опустивши голову, одiйшов убiк i задивився у друге вiкно — на крислатi яблунi, що тримали на гiллi бiлi пелехи iнею. В хатi корчилась, беззвучно конала тиша. Врештi Галя не витримала, кинулась до матерi, нахилилась над нею: — Обiзвiться... Меланка тiльки повiками змигнула, i знову ïï погляд втупився в сволок, по чорному тлi якого вирiзано химерне лапате листя. Галя й собi хутенько зиркнула туди, нiби сподiвалась щось побачити, але зразу ж одвернулась i прикусила губу. Наблизився пiвпарубка, але дивився вже не так непорозумiло й розгублено, як перше, а сердито й насуплено. — Озвiться, мамо! — Води... Проте, коли Галя принесла води, пити не змогла. Струмочки побiгли по пiдборiддю, по шиï, стукала зубами об вiнця кухля. — Хто ж це ïï? — запитав Олекса. — По мене приходили, а я ж у погребi. Не знайшли, то ïï почали мордувати. Отой Юрасьо, що до мене колись учащав. Вiн же й поклявся — коли не в могилу мене зведе, то в Нiмеччину спровадить... Сиджу я, картоплею присипана, а менi наче хтось нашiптує: вийди, вийди! Знала, що облава, а не всидiла. Заглянула в хату — нiкого, надвiр — мати на снiгу лежить. Я й не спам'яталась, як ïï на плечi звалила й сюди. Говорю до неï, а вона мовчить. Мабуть, багато кровi збiгло, мабуть, не тiльки печiнки, а й дух вiдбив. Одвернулась, щоб не бачив, як скривилось ïï лице. Пiвпарубка торснув за плече: — Мати кличе. Меланка й справдi намагалась так ворухнути рукою, нiби пiдкликала до себе. Дочка прудко скочила, з надiєю почала вглядатись у зжовклi, змертвiлi риси лиця. — Сховайся в погрiб, — шепотiла Меланка, — сховайся... — А й справдi, — почув той шепiт пiвпарубка. — А я побуду бiля неï. — Е-е, нi! — мало не скрикнула Галя. — Не хочу в погрiб, годi вже з мене. Я там сидiтиму, а тут... — i не доказала. — Вони тебе, дочко, з'ïдять, — шепотiла Меланка. У головi ïй наморочилось, туманилось. — Благословенна ти в жонах... i благословен плiд... чрева твого... Пiвпарубка катував себе зараз у думках, що нiчим не може зарадити, допомогти. Що життям покараний — стояти й спостерiгати, бо чужим ранам, як i власним, не допоможе нi доторк, нi слово, винуртуване з глибини, нi подих, переповнений спiвчуттям. Пiвпарубка стояв i з кожною хвилею все бiльше обертався на стужавiлий клубок, в якому до краю понапиналися нерви. — Галю, — пiдiйшов до дiвчини, виразом очей кажучи бiльше, нiж словами, — послухай матiр... — А-н! — гнiвно стенула плечима. — Галю... — Чого тобi? Яблунi стояли байдужi, вишнi — заспанi. Прогуркотiла машина по вулицi, а яблунь не розтривожила; провели когось поза тином, а вишень це не розбудило. Й пiвпарубка не розбурхало, нiби не тутки вiдбувалось, хтозна-де. Чого вiн сюди прибiг? Чи його кликали, що вiн прибiг? Скiльки вже сюди ходить, а його ж i разу не запрошували. Усе в цiй хатi до нього байдуже. I яблунi... Ех, якби оживити зараз Галину матiр, якби зiбрати все здоров'я своє докупи — i ïй у вуста вдихнути. Аж кулаки постискував од безсилля. Зойк розiтнув тишу. Пiвпарубка наче сiконули ножем по тiлу. Галя приклала до рота долоню, немов хотiла затамувати той крик, що рвався з грудей. Пiвпарубка повiльно, немов чужими ногами, пiшов до тапчана. Iшов — i побоювався йти, бо не хотiв, щоб справдилось його передчуття. Меланка вже лежала з заплющеними очима. Галя взяла ïï за руку й шепотiла: — Мамо... мамо... мамо... Так минуло з пiвгодини, а може й бiльше. Оте мамо крапля за краплею падало в Олексину голову i дзвенiло там, мов у лункiй пустцi. З кожною тiєю краплею тiло його мертвiло — ну наче зовсiм у нього не було тiла. — Пiду до дiда Катеринки, — обiзвався пiвпарубка. Й не доказав. Забракло снаги, щоб доказати. Аж згодом: — Земля тверда... I ще перегодом: — Вiзьмемо сокиру, ломок... Якось викопаємо... Галя впустила материну руку, вражено дивилась на нього. Видавалася такою лихою, аж старою. Поспитала надсилу: — Про що ти? — Могилу ж. Вона немов спитувалась утямкувати — iз усiм свiтом щось недобре коïться чи вона збожеволiла? — Ти... про що? Вiдчув, що вгрузає в долiвку. — А хiба... — Ти вже хочеш ïï закопати? Вона ще оживе! Оживе!.. Геть! Щоб тут ноги твоєï не було! — Галю... — Совiстi не маєш! Чого стоïш? Га?.. Оживе!.. Неквапно повернувся й з опущеною головою почвалав геть. Iз Соболiвки гнали кiлька корiвчин, кiлька дiвчат, а ззаду — п'ятеро чи шестеро дядькiв — серед них i Юхима — iз заступами. Не такi вони й дядьки, щоб крiпкi та при здоров'ï, але кращих i не позоставалось, а окопи копати й такi зможуть, лиш тiльки присилувати треба. Чернега прямував од берега, начебто й не знав i вiдати не вiдав, що коïться на кутку, нiс собi мiшечок лепехи за плечима. То до нього два мадяри кинулися, привели до гурту, погнали з усiма. Попереду — худоби кiлькоро хвостiв, за нею кiлькоро дiвчат, яких iз печi постягували, зi схованок, а за ними вже дядьки. Чернега спершу тюпав у гуртi, а потiм кинув мiшок об дорогу, сам бiля нього опустився, — не пiду, мовляв, далi, бо на чому ж це я пiду? Метнулись до нього, хотiли прикладами пiдняти, то котрийсь iз полiцаïв пiдкотив йому штанину, дерев'яний протез показавши. Рудобровий, вузьколиций мадяр недовiрливо щиколоткою постукав по дерев'яшцi, потiм так само Чернегу по лобi, — i всi рушили далi, зареготавши. Чернега сидiв на снiгу й не мiг устати: геть-чисто знесилiв од злостi. Пролетiла над ним ворона, каркнула. — Дур-р-рна! — обiзвав ïï Чернега. I, наче та ворона винувата в чомусь була, помахав кулаком. Та раптом його наче що вкололо. Почав приглядатись до гурту, що вже вiддалявся, але нiчого не мiг розгледiти. Схопився i, забувши мiшечок зоставити, пошкутильгав навздогiнцi. Треба було поспiшати, то вiн зразу ж упрiв i проказував уголос: хе, хе, хе! — наче тим хеканням допомагав собi. З гурту його помiтили, мадяри позупинялись i реготали, за животи беручись. Своï також не могли втриматися од смiху — нiколи ще не доводилося бачити дядька Чернегу таким кумедним. — А корову мою... вiддайте! — крикнув Чернега, шкутильгаючи до худоби з набитим лепехою мiшком. — Що моï дiти ïстимуть, га? — питав, нi до кого не звертаючись i простягаючи руки до рогiв рябоï. В гуртi перестали смiятись. Пiдскочив до Чернеги рудобровий конвоïр, турнув — i чоловiк упав разом зi своïм мiшком. Непорозумiло подивився на ворогiв, на своïх людей, на худобу, що обнюхувала голу дорогу. Наче хотiв запитати — що ж це дiється, невже це правда? — але так нiчого й не запитав. I навiть не пробував звестися — знову знесилiв од образи й од лютi, i зiр його стьмянiв, i весь свiт навколишнiй видався велетенським бiльмом, крiзь яке ледь-ледь проступали постатi з розмитими обрисами... Отямився трохи тодi, коли поблизу вже нiкого не було, схлипнув — i раптом почав гарячково одчiплювати свiй протез. Одчепивши, схопив обома руками, пильно розглядав (хiба ж це помiч, та це ж бiда, це горе його!)— i спересердя почав молотити ним усе навколо: i замерзле груддя, i кiзяки, i снiг. — Ось тобi! Ось тобi! — приказував, невiдомо що картаючи i що б'ючи. Захекавшись, одкинув протез — та й згорбився бiля свого мiшка, не чуючи холодноï землi пiд собою й нi про що не думаючи: мав зараз не голову, а пустирище, по якому наче аж перекочувалося смiття та курився давкий димок од спаленого бур'яну. Так його й запримiтили пiвпарубка та дiд Катеринка. Спершу боялися пiдходити — зупинились оддалiк i розмiрковували, що б то могло бути. Не звiр же, мабуть, бо хiба звiр пiд таку годину до села навинеться, йому тепер безпечнiше ховатись по яругах. Очевидно, людина, та й не з чужих, бо хiба нiмцi свого кинули б? — Це ви, Луко? — запитали в один голос, наблизившись. Чернега навiть не глянув на них. Попросив глухувато: — Подайте менi дерев'янку. Пiвпарубка подав йому дерев'янку. — Поможiть... Помогли й припасувати, бо в дядька вже руки не слухалися — так задубiли, що пальцi мало не хрускали. Чернега встав — i заточився, то його пiдтримали. — Де моя корова? — запитав майже пошепки. Дiд Катеринка глянув на пiвпарубка, той — на дiда Катеринку. Пiвпарубка пiдморгнув крадькома дiдовi — мовляв, не тiльки чоловiк собi руки-ноги мало не поодморожував, а й розуму вiдбiг. Бо хто ж не зна, що скiльки не живе Чернега, нiколи не мiг собi на корову отягнутись. Проте дiд Катеринка вiдповiв ухильно: — Десь вона є... — Де моя корова? — знову запитав Чернега. — Не журiться, — докинув пiвпарубка, який також не вiдав про ту дивну купiвлю, — пошукаємо вашу корову — i знайдемо. — Хай вiддадуть менi рябу, — прошепотiв Чернега. Дiд Катеринка знову перезирнувся з пiвпарубком — мовляв, чого тiльки на свiтi не трапляється. Пiвпарубка запитав: — А що це ви в мiшечку несете? — Пашу для своєï рябоï... — Хе-хе, — не стримався, щоб не осмiхнутись, дiд Катеринка. — То берiте свiй мiшечок, пiдемо на цвинтар могилу копати. Земля ж тепер — мов камiнь, ïï сокирою не врубаєш, нiякою хоробою не вiзьмеш. То, може, доведеться вогонь розкладати. От ваша лепешка й знадобиться — на пiдпал... Усiх дядькiв на Соболiвцi половили, оце тiльки ми, непотрiб, i зостались. Одне без ноги, друге без руки, а трете i з ногами, i з руками, а пуття нiякого нема... Чернега не питав, для кого могилу копати, пiшов за ними. А цвинтар той недалеко, за горбком. На старому, що в селi бiля школи, вже ховати нема де, стiльки там хрестiв i надгробкiв понапихано, то мiсце для нового розсудливо вибирали — за селом од поля. Скiльки хочете копайте собi, скiльки хочете ховайте — простiр i воля для мертвого чоловiка, бо є куди цвинтар посувати. Повiтря пахуче й свiже, небо вгорi безмежне, як мисль, — утiшайся цiлiсiньку вiчнiсть! Пiшли помiж могилами мiсце вибирати. Дiд Катеринка скочив у замет по пояс, вилiз — i: — Давайте там, де бiльше снiгу. Там має бути земля м'якша. Ти, Олексо, хмизу пошукай, бо без вогню позагибаємо. Почали тут землю цюкати, а вона — видзвонює, гупає, гехкає, тiльки не пiддається. Одлетить яка скалка, та й годi, — закоцюбло все, таке вже неприступне, хоч сльозами поливай, аби вiдм'якло. То пiвпарубка таки вогонь розклав. А помочi з того — ну на пiвпучки, бо горiти не горить, вiтер односить полум'я, i рук не нагрiєш, бо димом тим крутить, як чорт помелом. Одвернувся пiвпарубка — воно й погасло, знову витягуй трут i кресало, вимолюй ту iскрину в кременя. А добре-таки, що лепеху мають, без неï i на такий вогонь не спромоглися б. — Зимою вмирати — найгiрше дiло, — гомонить дiд Катеринка. — Зимою землi не вгризеш. От весною земля пухкенька, але ж умирати весною жалко. От i не придумаєш, коли воно краще... Як не крути — на одно виходить: кепсько вмирати. Поки пiвпарубка ще раз бiгав по паливо, полум'я знову погасло. То вiн уже почав його викопаною землею обтушковувати, щоб не зслизало за вiтром. Коли закущилися язички, вiн зiгнувся низько над вогнем, губи нахололi хотiв одволожити — i раптом одсахнувся: привидiлися в рудуватому блиску полум'я очi Галинi. Морозцем дернуло по душi, i зразу ж той морозець пом'якшав, розвеснiло. З несподiваною пiдозрiливiстю озирнувся — Чернега, згорбившись та з лиця помертвiвши, цюкав колуном землю-матiнку в непiддатливi груди, а дiд Катеринка по-гороб'ячому метушився поруч, намагався вколупнути заступом. I говорив спiвучим та тоненьким, майже жiночим голоском. — Прокидаюся, а мiсяць через вiкно прямiсiнько на мене дивиться, i такий жовтий-жовтiсiнький, як перезрiлий чиряк. I голос моєï покiйноï матерi ще луною у вухах стоïть: Ладнай клуночок i збирайся на той свiт... Бiлi хрести ледве зводились над могилами. Пiвпарубка випростався — його увагу привернув ледь чутний гуркiт машин, що долинав iз дороги, яка ховалася за горбками. Повiтря ледь-ледь тремтiло вiд ïхнього далекого реву. Пiвпарубка глянув лiворуч, де попiд самим обрiєм мала слатися залiзниця. Там над вибалком мушинi цятки заплямили полотно поля — зiгнанi з усього села люди рили окопи. Дедалi копалося легше — земля вже була м'яка, тхнула сухим перегноєм. Дiд Катеринка узяв ïï в пригорщу, подивився на неï ласкавими вицвiлими очима, понюхав. — Чорна, як життя наше, — сказав i сiйнув ту землю на снiг. Пiдвiв голову Чернега, глянув на дiда й одвернувся. Прошепотiв сам собi: — Корову мою забрали... Наповзав страх. Поволеньки-поволеньки, нiби мжичка в осiнню годину, вiн оповивав душу, пригашуючи крихiтний вогник надiï, що ледве жеврiв. Уже боявся поткнутись на двiр — опустiлий, збезлюднiлий, лякав його ще дужче, нiж недавня облава, яка обминула ïхню хату, — дяка Юрковi! Таки зумiв одвести небезпеку вiд батькiвського вогнища, таки не пограбували в нього нiчого (щоправда, й грабувати не було чого, але ж...), не погнали окопи рити разом з усiма, виставивши на глум i посмiховисько. Але не тiльки боявся потикатися надвiр — остерiгався й до вiкон наближатися. Усе ходив серединою хати, тримався ближче до печi, до глухих куткiв. А чи не залiзти в штандари, часом зблискувало в головi, чи не згорнутись клубочком у запiчку? Знав, що ось-ось доведеться покидати хату, але не мiг вiдважитись на це. Той страх, який вилазив iз кожнiсiнькоï шпарки, яким захлиналося довколишнє мовчання, не мiг перемогти в ньому остаточно думки про те, що все це — його, що вiн зрiсся зi своєю домiвкою, як зростаються з нею цвiркуни, або павуки, або ж блощицi. Сподiвався, що тут обмине його лихо, бо хата, наче рiдна, захистить його i врятує, що вона вiддячить йому за ту любов i догляд, за той клопiт, за тi руки, якi вiн до неï доклав. Та й думалося, що, може, не палитимуть, розладиться в них там чи в останню хвилю несподiване щось трапиться... Далi розмiрковувати остерiгався, несподiване — та й годi, але i в тому несподiваному, якого не випускала свiдомiсть, його вже повинен був захистити старший син Макар, котрий пiшов iз червоними. Олена перейшла вiд лiжка до столу, хотiла взяти нiж чи ложку — i вiн насiв на неï: — Сядь каменем i не шастай менi, бо?.. Але вона таки взяла нiж, одрiзала скибку хлiба i, посоливши, почала ïсти. Його це вразило невимовне — дивився, як розтуляє рота, як пережовує, як пiд зморшкуватою шкiрою в неï перекочується борлак. Те, що ïй зараз закортiло ïсти, вiн чомусь сприймав як образу, як глум. Уже не мiг вiдiрвати од неï погляду, з кожною миттю все бiльше наливаючись слiпим гнiвом. — Що ти робиш? — прошепотiв. — Ïм, — вiдповiла Олена. Йому хотiлося скочити, вирвати той кусень iз ïï рук, розтоптати, але вiн тiльки невiдривне дивився, як вона неквапливо, зi смаком пережовує. Ковтнув слину i вiдчув, що також хоче ïсти. Бо iз самiсiнького ранку нiчого й на зуб не встиг покласти. Усе ще сердячись, встав, пiдiйшов до столу й одрiзав хлiба собi. Найшов цибулину, почистив i, мочаючи в сiль та хрумтячи, почав пережовувати. — То, може, снiдатимеш? — поспитала Олена. З'ïв одну миску кулешу, за нею ще — i не вiдчув ситостi. Знову хрумтiв цибулиною. Уже недавнього гнiву на Олену не було, але страх не полишав його iстоту. Страх тонесенькими цiвочками заповзав у його iстоту — сам собi здавався великим решетом, повним тривожного весняного вiтерцю. I голова його бiльшала, виростала в головi болiсна пустка, — раптом вiн iз здивуванням подивився на цибулину, його занудило, — i вiн вiдклав ïï. Невже згорить увесь куток?.. Пiймав себе на тому, що цiкаво б подивитись на пожежу. Вдень, звичайно, воно не так грiзно й страшно горить, як уночi, але ж це палахкотiтиме не одна хата, а весь куток, яких-небудь вiсiмнадцять обiйстiв. Йому аж на душi потеплiло, коли уявив те чорно-золоте пекло, отi двигтючi велетенськi вiхтi, що пожадливо прагнутимуть сягнути неба i вишини трохи вкусити. Але нараз пригадав, що бiда не обмине i його хати, що вона також обернеться на купу попелу, — i стало йому нудно й млосно. Олена взялася латати спiдницю. Засилила в голку довгу нитку й мусила далеко вiдводити руку. Ïй добре, подумав Вiльгота, бо ïй нiчого не шкода. Живе на цьому свiтi, то й добре. Має сяку-таку стрiху над головою — задоволена, а коли позбудеться, то чекатиме, поки вiн, Iван, спроможеться на нове накриття. Бо вона баба. Присмокталася до нього — i все своє життя тiльки те й знає, що смокче його, смокче... Ненавидiв ïï зараз, але без тiєï злостi, яка iнодi в ньому проявлялася, — треба було моцi на злiсть, а вiн зовсiм ослаб. Коли палитимуть, то повиннi б не з одного краю заходити, а з обох бокiв почати, щоб швидше, щоб менше людей повислизало. Це ж, значить, кому судилося першому нюхнути димку? Дiдовi Катеринцi й Шамрайцi. Ну, дiд Катеринка таки свого доскочить, бо ж повинен уже колись доскочити оцей балакун, баляндрасник i реготайло, для якого нiчого на свiтi святого нема, який з усiх насмiхається i все висмiє, який у землю не вростав, а котився по нiй i котиться, мов перекотиполе. А Шамрайцi нiколи не таланило, то чого ж це ïй аж тепер має поталанити? Зi своïм першим чоловiком пожила пiвроку — та й не стало його: чи сам утопився в ополонцi, чи хтось турнув пiд лiд — до сього часу нiхто не знає. За другим порозкошувала трохи бiльше, аж рiк, i вмер од сухот. Нiхто вже бiльше не сватався — побоювались чоловiки, що й вони довго не протягнуть, а гарна ж була Шамрайка, з хороби гарна!.. Бiля дiда Катеринки сидить Самiйло Турик — iз тих, що коли вже вхопляться за що зубами, то швидше без зубiв зостануться, нiж випустять. Самiйло сам голий, зате правду вже любить, так любить, що й тебе голим примусить ходити в iм'я тоï сучоï правди. Еге ж, правдолюб!.. Вiн, мабуть, сам собi подобаєтся за свою чеснiсть, а якби не подобався, то й не гавкав би за неï, авжеж, i тут ухитряються урвати кусок для себе!.. Хай горить!.. А бiля Шамрайки — хто ж це там? — ага, Тодось Бохонко, божий чоловiк, смирний, не говорить, а медом маже, а що вже церкву ту любив та любить — i днює й ночує там, бо на цьому свiтi непогано пожив, то й на тому хоче випросити тепленьке мiсце. Ану, побачимо, змилостивиться над тобою твiй бог, чи подасть помiчну руку, чи буде тобi й на небi так тепло, як сьогоднi на землi, ха-ха-ха!.. Бiля Самiйла сидять Куницi — двi старi дiви, якi на живого парубка завжди дивились, як на чорта з рогами та з ратицями, котрий на рiвному та на твердому так тебе проведе, що неодмiнно посковзнешся i гепнешся. Сестри Куницi жили з того, що ткали людям полотно, помагали пiдгортати картоплю, бавили дiтей, — не мали вони свого кореня в життi, таких i легкий вiтерець викорчовує без слiду, не те що буря. Звичайнi, здається, люди, сiрi, як осiння сльота, а як приглянешся, то в кожному бiльшовицьке щось сидить. Це зараз по-причаювались, а колись же в активiстах ходили, голови задирали високо... У закамарках душ такими й позоставались, хресiйбо! Усiх ïх сьогоднi спалять. Що ж, така в них доля. Така доля i в Парiйчукiв, i в Постоюкiв, i в Хоменкiв, i в Чуйкiв, i в Грипечукiв, i в Чернег — у всього ïхнього кутка, у всiєï Соболiвки. Така доля! Згорять вони — на ïхньому мiсцi родичi Вiльготинi поселяться, якi вже з ним, Iваном, житимуть у злагодi, та й вiн з ними не ворогуватиме. Олена одягнулася, перев'язалась мотузком, яким тягли з криницi воду, почала класти за пазуху дерев'янi ложки, риночку поклала, веретено. — То вже пiдемо, чи що? — похмуро запитала в нього. — Пересидимо в Юрка або в церквi. Коли що — у яр скочимо, той, що бiля Юркового городу, там багато снiгу... Говорила вона спокiйно й тихо, наче аж байдуже; таким тоном можна обговорювати дрiбнi господарськi клопоти — замiшано свинi чи нi, внесено з погреба картоплi на снiданок чи не внесено... — Йди, — мовив Iван, — а я за тобою. — Разом безпечнiше, — спробувала наполягати. — Нема чого зоставатись... — Йди, — повторив Iван. — Бо коли вдвох подамось, то сусiди можуть запiдозрити щось. — Хати не замикай, — сказала Олена. — Зайдуть усередину, подивляться, що нiкого нема, то, може, помилують. А буде замкнуто — подумають, що поховались. Вона вже вийшла в сiни, як вiн побачив бiля печi коцюбу. Хай би взяла... Але чомусь не схопив, не побiг наздоганяти. Слухав, як прохрумкотiли ïï ноги попiд вiкнами, стихло, слiпе мовчання стало за плечима, пильно придивлялося до нього. Вiльгота рiзко обернувся, наче сподiвався щось побачити ззаду, але, крiм обдертих голих стiн, там бiльше нiчого не було. Зостався сам, гостро вiдчував самотнiсть, бо навiть рiдна хата не створювала затишку. — Тьху, зараза, прости господи, — сказав дiд Катеринка, — заступ зламався... Дiд стояв у могилi по груди, з досадою крутячи в руках зламаний заступ. Ото такий талан, ото таке везiння. Тепер пальцями не вкопаєш, сокирою багато не вигребеш, а могилу ж треба кiнчати. — I де тiльки в мене та сила береться на старiсть, — бубонiв дiд. — Замолоду нiкого не мiг подужати, а тепер... — Мабуть, багато кашi почали ïсти, — докинув пiвпарубка. — Доведеться менi йти по заступ. У млинi там усякоï всячини є... — Галя йде до нас, — мовив Чернега, сидячи на викопанiй землi. — А хто ж то з нею? Дивилися на дорогу, що вела iз Соболiвки до села. По дорозi справдi йшла Галя — простоволоса, роздягнута, руки склала на грудях, нiби так хотiла захиститися од холоду. За нею простував Юрко Вiльгота. Ось вони зупинилися обоє, задивилися сюди, на цвинтар, потiм звернули — й до них рушили. Галя широко ступала, волосся порошилося над ïï чолом, а рук од грудей не вiднiмала. Тiльки ближче пiдiйшли — i втямили всi, що це Юрко зловив дiвчину, веде ïï до управи. — Що копаєте? — запитав. — Хто дозволив? — Окопи риємо, — сказав дiд Катеринка. — Вдасть наказала... — У вас, дiду, зуби повипадали, а ви iржете, як та коняка коростява, — на кутнi. — У мене й кутнiх немає, — не втримався дiд. А тут i Чернега обiзвався. Сидiв на купi землi, рiвно так i спокiйно дивився перед собою. — Корову в мене забрали. Повиннi б вiддати менi, га? Юрко всмiхнувся кривенько, нiчого не сказав. Галя осклiлим зором заглядала в яму, брови в неï сiпались, наче ïх вiтрець пiдвiвав. — Меланцi хату копаємо, — сказав пiвпарубка. — Од твоïх рук... — Окопи риємо, — пробубонiв дiд Катеринка. — Всi!.. Зараз!.. — почав дуже голосно, аж верескливо, Юрко. — Йдiть iз цвинтаря! На окопи! Отуди! — i вiн вказав рукою на мурашинi розсипища постатей, що ген-ген чорнiли в полi. — Тю на тебе, — гмукнув легенько дiд Катеринка. — А на собак ви будете тюкати! — недобре ошкiрюючись, проказав Юрко i ступив до ями, замахуючись ногою на дiда. У цей час пiвпарубка й рубнув його сокирою по головi. Сокира застряла в потилицi, i Юрко, падаючи, потягнув за собою й пiвпарубка, поки той не догадався випустити з руки сокиру. Дiд Катеринка, на якого валився Юрко, помiтив, як в очах у того спалахнув i почав склянiти розпачливий переляк. Дiд одскочив i тут же швиденько взявся вилазити з ями. Не мiг вчепитись нi рукою, нi колiном, усе ковзався вниз, аж поки йому Чернега допомiг. I зразу ж стали загрiбати яму. Не було чим, то засипали пригорщами. Тiльки Галя стояла непорушне, не допомагаючи, i губи ïï ледь здригались. — Снiжком притрусити треба, — сказав дiд Катеринка, — щоб не так в очi впадало. Чернега нагрiбав снiгу в поли, а пiвпарубка взяв мiшок i всередину насипав, наче пiску. Втрусили не тiльки яму, а й бiля ями, i тепер вона стала схожа на всi навколишнi могилки: непоказна i наче не свiжа, а давня вже. — Тепер потюкаєш на собак, чого ж, — бубонiв собi пiд нiс дiд Катеринка, заходжуючись i слiди притоптувати й присипати, щоб не таке стовковисько було. — Сокиру не забрали, — мовив Чернега. Всi випростались, нiби очерет пiсля раптового подуву, i глянули один на одного. Тiльки Галя нiби нiчого не бачила й не чула. — А-а, — махнув рукою дiд Катеринка. — То моя сокира, хай там i лежить. Багате придане матиме на тому свiтi. — Ага, придане, — згодився пiвпарубка. Хотiв усмiхнутися, але вуста немов позамерзали, не розклеплювались. — Отож умiє пристроюватись чоловiк, — взявся кепкувати дiд Катеринка. — В чужу могилу скочив, наче для нього копали. Нiхто йому не вiдповiв. Галя ж подивилася так, наче хотiла щось втямити, але не втямила, бо не ожив, не зблиснув iскринками смуток в ïï зорi. — Коли б i менi ще так повезло, — не вгавав дiд, — то я вже нiчого не хотiв би. ...Пiвпарубка з Галею хутко йшли до млина. Пiвпарубка раз у раз брався розпитувати, як це вона попалася в Юрковi руки, але тiльки й чув од неï: Виглянула надвiр, а вiн мене пiдстерiгав, мабуть... Олексi здавалось, що вiд нього тхне, вiн витирав долоню снiгом, але запах. не зникав. Спустившись у ярок, пiшли по глибокому, борсаючись, i тут Галя загубила чобiт. Чекала, пiднявши ногу, поки вiн знайде i принесе. Пiвпарубка помацав — чобiт був без вустiлки i холодний-холодний. Коли помагав озутись, Галя сперлась йому на плече — пальцi в неï трусились. Глянув у ïï очi, хотiв там застерегти вiдразу до нього, страх перед ним, — у зiницях була безмежна пустка. Заєць вискочив iз-пiд кущика, покотився-покотився. Враз зупинився, глянув назад i, прищуливши вуха, кинувся вбiк, залишаючи на вибiленiй ряднинi яру цятковиння слiдiв. Галя зачудовано стежила за ним, i в ïï зорi почала загусати зосереджена увага. — Заєць... — тихо проказала вона. I тим одним словом хотiла виразити багато, а найбiльше — своє здивування, що в такий час, коли в душi людськiй все вигорає, коли душа стає попелищем, що в такий час весело й щасливо бiгає в полях заєць, ховається за кущами, обгризає кору на стовбурах. Наче нiчого й не вiдбувається в свiтi, наче все так, як i було в давнину. — Заєць... — знову повторила дiвчина, не рушаючи з мiсця. Пiвпарубка опитувався щось утямити iз того ïï казання, а не мiг. Те сiре зизооке поплигайло не пробудило в ньому нiчого, в його iстотi все ширшала й ширшала пустеля, по якiй вигулювався холод. I в тiй пустелi не було мiсця зачудуванню. До вечора ще наче й далеко, а сутiнки вже самi виростають — чи то iз землi встають, чи то з хмар просiюються, i все навкруги журливiшає, похнюплюється, мовби незрячим стає. Соболiвка, одбiгши вiд села, хотiла б, либонь, i далi в поля гайнути, але причаïлась на пiвдорозi, мов остерiгається далеко скочити. Прилягла бiля яру, а над нею — нi диму тобi, нi ворони змерзлоï. Лише кiлька верб по згiрку тюпають до рiчки — не дiйшли: холодно, то поспинялися, щiльнiше кутаючись у бiле хустя. I ген-ген, при самому обрiï, тьмянiє стрiхами далеке закоцюбле село, до якого докотився фронт — i закрижанiв хвилею, далi не зрушить. Дiд Катеринка не мiг усидiти в хатинi — що не кажи, а коли не палити по кiлька днiв, то в нiй холоднiше, нiж надворi. Вийшов на обiйстя, сюди-туди поткнувся, а й тут не лiто, не зогрiєшся. Коли по правдi, то йому лише в петрiвку буває тепло, бо в жилах уже не кров, а вода. Чи не взяти оту дубову кору i добре випалити? Кору дiд Катеринка припас для того, щоб людям шкури видублювати, проте лежить вона вже кiлька рокiв без дiла, бо яка тепер худобина в людей? Тiльки й шкури, що своя, а видублюють ïï й без нього — дiда Катеринки... Коли запасав кору, думав: прибережене на горбi не волочити, прибережене само полежить, ще й прогодує колись, а воно... Почав ту кору з сiней носити, бiля припiчка зсипати. На пiдпал вати насмикав iз куфайчини, хоч та куфайчина й так вiтром давно вже пiдбита. Пурхнула iскрина, за нею стрельнула друга — i вже зароïлися мерехтливi бджiлки, творячи золоте царство вогню, його живу таємницю. Дихнуло дiдовi в лице теплом, воно сягнуло далеких закамаркiв душi — i вже йому посолодшало в мислях, полегшало. Принюхуючись до солодкого диму, який витягало в комин, замугикав: Пiд дiбрiвкою пiд зеленою — Там парубки комара б'ють... Пiд дiбрiвкою пiд зеленою — Вже комара вбили... Вогонь пiдпливав синюватим сяянням. Отак i дивився б i дивився у його гарячу душу, бо полум'я — немов чарiвник: воно очищає тебе, випалює клопоти й турботи, наливаючи iстоту спокоєм i рiвновагою. Пiд дiбрiвкою пiд зеленою — Цьому-тому по чвертi. Пiд дiбрiвкою пiд зеленою — А Миколi стегенце... Внiс iще кори, а потiм пiшов на задвiр'я i став розгортати бiля загати снiг. Пiд снiгом лежало картоплиння, вiн зняв його, а там уже й солом'яна невелика мата. Застромив туди руку, помацав — i на обличчi його застиг очiкувальний вираз. Нарештi пробiгло щось схоже на усмiх, губи затремтiли — i дiд витягнув iз схованки чорно-червоного пiвня. — Коли вже вогонь розвiв, — проказав Катеринка, — то чого б тебе не обпатрати? Коричневi кружальця пiвнячих очей були наче з живоï барвистоï глини... З тих пiр, як нiмцi почали забирати в ïхньому селi все, що тiльки потрапляло пiд руки, пiвень просидiв у виритiй дiдом норi не один день i не одну нiч. Усi його кури попереводились — тих своï виловили, тих чужi вибили, зостався тiльки один цей чорно-червоний спiвун. Дiд пожалiв його, переховував, сипав йому ïсти, давав води, все було добре, тiльки одного було шкода Катеринцi: не доводилось чути пiвнячого спiву нi опiвночi, нi вдосвiта. — Геть зовсiм схудла пташина — бубонiв дiд, тюпаючи до хати. — Чим так маєш страждати, то лiпше я тобi шию скручу. Наïдку з тебе нiякого, та все ж буде чим душу закропити. Пустив його на долiвку, а сам, кинувши в пiч дубовоï кори, сiв на ослонi. Пiвень, мабуть, розучився ходити — сидiв посеред хати, розчепiривши крила. — А-а, та ти ж, либонь, не бачиш пiсля темряви, — здогадався дiд. — Ти вже вiдвик од свiтла, песиголовцю, зовсiм охляв. То й добре, менше кричатимеш, менше битимешся. Страх не люблю, коли курцi вiдрiзати голову, а вона ще скаче, нiби хоче знайти ту голову та приставити назад... Найшов у ковбашцi пiвжменi соняшникових зернят, сипнув на долiвку, але пiвень i головою не ворухнув. — О, таки заслiпила тебе земля, висмоктала з тебе соки. Ну, так i бути... Ось поставлю зараз у макiтру води, обпарю... Тiльки вiн заходився наливати води, як по дорозi стрiмка гуркотнява прокотилась i наче й далi посунула на Соболiвку, але й бiля дiдовоï хати не втихло. А ще через якусь хвилю в сiнях загупотiло, дверi полетiли назад, хряснули об стiну — i вже стояв на порозi бiлявий високий нiмець. Вiн поглянув на вогонь, потiм, ставши на лежанку, заглянув на пiч i, поморщившись, легко скочив на долiвку. Щось запитав, i хоча дiд нiчого не зрозумiв, проте вiдказав: — Сам живу, старий уже, нiкому не потрiбен. I нiякого багатства в мене нема, i сала нема, i яєць нема. Що було — все позабирали, за вiтром пiшло. Кажу правду, бо вже старий, щоби вам брехати. А сам собi думав: Це вони, мабуть, Юрка шукають. Бо чого б на пiч заглядали? Думають, що вбили, а тiло сховали... Нарештi нiмець глянув на долiвку й побачив пiвня. Знову щось запитав у дiда, i в голосi його вчулася погроза. — Бо таки нiчого нема, — й далi правив своєï Катеринка. — А хiба це пiвень? Здохлятина, а не пiвень, саме пiр'я та кiстки. I якби хоч спiвав, а то й не хрипить. Нi в борщ його, нi на печеню. Ото колись були в мене пiвнi... Проте нiмець не став слухати, що в дiда колись було. Пiдняв пiвня з долiвки, спершу погладив, а потiм роздмухав на грудях пiр'я — бiлий чи синiй. В сутiнках видалась йому та птаха не такою вже й пiсною, i нiмець, муркнувши гут, склав губи так, наче вже ласував свiжою курятиною. — Та ïй-богу, що не гут, — наче аж сердито заперечив дiд Катеринка. — Ось дай сюди, я дмухну. Нiмець з пiдозрою глянув на простягнуту старечу руку, скривився — i хутенько подався геть, залишивши дверi навстiж вiдчиненими. — А в своïй хатi ти теж не зачиняєш, га? — кинув йому навздогiн дiд Катеринка. Хотiв вийти надвiр, але на сiнешнi дверi хтось накинув клямку. Ото ще вар'ят, — бубонiв дiд, — украв пiвня, а мене замкнув, щоб не побiг i не вiдняв крадене... О, ще, диви, на обiйстi смалити заходився, бо ж звiдки цей дим сотається? Що такому — насмикає снiпкiв зi стрiхи, а на порозi багаття розкладе... Взявся грюкати кулаками, але хоч би голос тобi у вiдповiдь! Гайнув у хату, припав до шибки — стоïть бiля ворiт блакитноокий зайда з пiвнем пiд пахвою, всмiхається. Смiйся, щоб ти на кутнi смiявся, але звiдки ж тодi дим оцей, що клубочиться пiд вiкном, косами стелиться по подвiр'ю? Може, привiяло його звiдки... Але звiдки?.. Коли бiля шибки, вгорi, пролетiло охвiстя вогню, Катеринка вiдсахнувся, рука його мимоволi потяглась до лоба, щоб перехреститись, але на пiвдорозi завмерла. Дiд знову визирнув у вiкно — тепер курохват був уже не сам, бiля нього стояло ще два — мабуть, тi, що пiдпалювали, — i всi дивилися сюди, на дiдову хату. Холод i млiсть пронизали дiдовi груди, але вiн усе-таки зiбрався на силi, щоб рогачем вибити скло. I зразу ж звуки пострiлiв сiконули по вухах, i кулi з чмоканням повпивалися в глиняву стiну. — Свят, свят! — прошепотiв дiд Катеринка i задки вiдступив до печi. — Що ж це вони коять?.. I пiвня мого вкрали, i зi мною... Пiд дiбровкою пiд зеленою чи я у вас не молодець... тьху... верзеться... У печi догоряла дубова кора. Катеринка дивився на неï як заворожений. Вже на черенi зосталася недотлiла купка, пойнята попелом, а з неï зрiдка вискакували швидкi iскри. Злетiвши вгору, вони зразу ж гасли, на коротку мить освiтлюючи челюстi. Хата сповнювалась задушливим димом, од нього стали сльозитися очi. Знову золотисто дзизкнула iскрина — i тут Катеринка, наче його збудили, кинувся до вiкна, плечима вибив раму й, обдираючи лiктi та колiна, почав виборсуватися з хати, аж поки звалився бiля призьби. Встав, розкуйовджений, у подертiй сорочцi, хотiв уже за причiлок шаснути, але почув регiт. Смiялися нiмцi. Вони дивилися на нього i дуже весело смiялись. Один з них держав канiстру з бензином, другий — дрючок iз обгорiлою ватою, а курохват, звiсно, тримав пiвня. Гнiв збурив дiда Катеринку. Одним оком шукав дрючка, а другого не спускав iз тих, бiля ворiт. Катеринка, стиснувши кулаки, пiшов на них. I чим ближче пiдступав, тим веселiше ïм було. Пострiлiв дiд не почув. Не побачив i того, як пiвень випав iз-пiд нiмцевоï пахви на землю i, змахнувши крилами, з густим лопотiнням полетiв мiж вишнями. А може, почув? А може, почув i здалось йому, що то його душа знiмається в небо? Стоячи в сiнях. Вiльгота бачив, як увесь Чернежин виводок вигнали надвiр, вигнали й Луку, вигнали й Катерину з немовлям на руках. Нiмцi пiдпалили загату зразу в кiлькох мiсцях. Вогню спершу не було видно, тiльки синiй димок закурiвся, зав'юнився, а потiм уже блиснуло бiлими язиками, замиготiли похапливi верчики, веселi крутенi полум'я, погустiшало диму. Дiти чередою оточили свою матiр i, попритулювавшись одне до одного, стежили за тим, що вiдбувається. Лука теж дивився непорушне i, спираючись на палицю, зiгнувся, голову ввiбрав у плечi. Вогонь уже чiплявся за стрiху, прагнув вище забратись i нарештi вилiз, язики його побiльшали, стали червонуватими... Добре, що вiтру нема, — мимоволi подумалося Вiльготi, — тихо, то полум'я не перекинеться... Нiмцi поставали вiддалiк i перемовлялись мiж собою. Мабуть, вогонь не дуже ïх i приваблював, бо вони й не дивились на пожежу. Раптом почали штурхатись, i один — банькуватий здоровань з круглими плечима — взявся натирати снiгом свого товариша. А той, непоказний, майже зовсiм нiкчемненький, з ряботинням та лишаями на запалих щоках, упав i, смiючись до слiз, не мiг пiдвестись. Мало не схлипуючи вiд реготу, усе-таки встав i, спотикаючись, одбiг до тину. I тут його погляд упав на дiтей, що з закам'янiлими лицями дивились на нього. Нiмець часто заклiпав повiками й затих. Урештi по лишаях звинулась ображена гримаса. Твердим кроком пiдiйшов до Катерини i, показуючи пальцем на немовля, запитав: — Малтшiк?.. Дьєвотшка?.. Жiнка дужче пригорнула дитину до грудей. У ïï розширених зiницях ворушились вiдблиски вогню. — Дьєвотшка — карашшо! — сказав нiмець i хотiв погладити немовля. Але Катерина злякано вiдсахнулась. Це вразило молодика, i вiн рiзко вихопив дитину з материних рук. Катерина кинулася до нього, але нiмець одтрутив ïï плечем i, раптово розмахнувшись, кинув загорнуту в пелюшки дитину на хату, де вже прогорiли снiпки. Вона зникла в полум'ï, наче й не було, тiльки матерi вчувся кволий зойк, — але, може, то ïï душа зойкнула? Катерина кинулася в хату, почала лiзти по драбинi на горище. Висковзували з-пiд нiг щаблi, на плечi й на руки сипались iскри, але це ïï не спиняло. Вже ковтала дим, вже сама вона, здається, тлiла, не тiльки одяг, проте кинулася до димаря, туди, де... — Тiкайте! — крикнув Чернега своïм дiтям. Але вони немов поприкипали до землi. То вiн аж палицею замахнувся, аж вирячився од лютi:— Розбiгайтесь! Дiти приснули по городi врiзнобiч, нiби горох. Й одразу ж одне дивно пiдскочило на бiгу i впало обличчям у снiг. Чернега пострiлу не чув — вiн тiльки бачив, як падає його дитина. Та, врештi, пострiл таки долинув до його слуху — i дядько обернувся до палiïв. Крутоплечий здоров'як знову прицiлювався на город. Чернега, майже не кульгаючи, кинувся до нього, вчепився обома руками за горло — й страшно спотворилось його обличчя. Тут пiдскочив лишаюватий i, пiднявши автомат, вдарив Луку по головi. Чернега здригнувся раптово, й тут ще один удар примусив його поволi зiгнутись i важко впасти, вгрузнувши в снiг. Господи, — думалося в цей час Вiльготi, — i хату його спалили, й самого порiшили, а хто ж менi за корову заплатить! Ех, якби знаття, то я ще зранку вiдвiв би рябу на сусiднє село... Чернега не вставав. Ще одна його дитина спiткнулась i зарилася з головою в замет. Але решта вже докочувалась до яру, вже й зникала. Хай би жили, — само собою думалося Вiльготi. — Повиростають, то я безпремiнно стребую iз них те, що батько заприсягався вiддати. Тiльки де ж це Юрко бариться? Невже й справдi не прискочить, щоб захистити, щоб порятувати? Що ж, вiн ïм i сам розкаже i за себе, й за сина, вони повиннi зрозумiти. Ось вони йдуть. Холодно, а вони всi розгарячiлi, спiтнiлi, навiть з рум'янцем. Бо робота така. До якоï роботи приставлять чоловiка, то такий у нього й вигляд. Пiти назустрiч чи сховатись? Коли сховається, то подумають, що боïться, що ворог. Е-е, нi, хiба ж вiн ворог, хiба ж вiн ïм лиха якого зичить... Iшов назустрiч i землi пiд собою не чув, так обважнiли ноги. — Заходьте... Хотiв голосно сказати, а й сам не почув свого голосу. Це його налякало, i Вiльгота вклонився, але очей у землю не опустив, нi, а все ïх з нiмцiв не зводив. А тi поставали навколо нього, приглядалися з цiкавiстю. — Правильно палите, — змiцнiлим голосом мовив Вiльгота. — Усi вони активiсти й бiльшовики. — I однiєю рукою показав на Меланчину хату, ще незачепану, а другою — на Чернежину, охоплену полум'ям, буйну. — К-караш-шо! — пiдохотливе обiзвався лишаюватий. Вiльгота вiдповiв йому вдячним поглядом — ай справдi, не такий вiн виродок, як здаля могло показатись. Хiба посеред нашого брата мало таких, що доля обiйшла вродою, надiлила такими парсунами, що й удень, не тiльки вночi, лiпше обминути, щоб не перелякатись?! — А Юрко мiй, мабуть, теж десь палить, еге? — зовсiм уже повеселiв Вiльгота i, помiтивши, що його не зрозумiли, пояснив: — Полiцаєм мiй Юрко, помагає вам, бо хiба ви самi справилися б? I зразу язик прикусив — навiщо ото говорити, справилися б чи не справилися б? Не його це дiло, а ïхнє. Проте вони, либонь, не втямили нiчого, бо лишаюватий знову пiдохотливе кинув: — К-караш-шо! — Еге, харашо, — згодився Вiльгота. Нiмцi перезирнулись мiж собою. Вiдчувши непевнiсть, Вiльгота заспiшив: — Коли хочете, я вам усе тут покажу... Де хто ховається... Все покажу... В оцiй хатi, — показував на свою, — безпечно... Та куди ж ви йдете? Кажу, що це моя, а мiй син Юрко... I закляклими од жаху очима дивився на ствол автомата, який наставляв на нього лишаюватий. I вже не мiг видобути з грудей жодного слова — там усе бiльшала та бiльшала гаряча пустка, а в головi раптово зашумiло, немов у нiй зненацька пустився рясний весняний дощ, залопотiв по широкому листю, закльокав по калюжах i все густiшав, краплини падали бiльшi, билися лункiше... — Ха-ра-шо... — видихнув Вiльгота. Почали з окопiв розходитись. Зразу йшли гуртом, так безпечнiше здавалось, а тiльки до села наблизились — тут уже хто куди, кому як додому ближче. Йшли й оглядались — одне на одного та на нiмцiв, що зостались позаду, не поспiшали нi в машини сiдати, нi на мотоцикли. Вже сутенiти почало, все примеркало, люди також потроху пригасали, наче з них вибiгало та вицiджувалося свiтло. I здавалось, що не снiг лежав довкруг, а синюватий смуток. Юхим спершу надумав iти на Балабанiвку — на цьому кутку в нього жив далекий родич, з яким вони оце були на окопах. Родич казав, що має флягу нiмецького спирту, можна б погрiтись, бо хто зна, коли ще доведеться пити. Вiн був не з пропащих п'яничок, та й скупуватий удався, але захотiлось йому зараз щось добре зробити для Юхима, бо хоч скiльки вони жили в одному селi, скiльки були родичами — нiколи вiн нiчого i не дав йому, й не порадив добре. — А на закуску теж найдеться щось, — говорив, ховаючи холоднi та розсудливi очi. — Там крапля олiï, цибулина. — I не кажiть! — вигукнув Юхим, вiдчуваючи голод. — Сьогоднi так виробився, набiгався, як бездомний пес, а в ротi нiчого не мав. Коли кличете, не вiдмовлюсь. — Уже й бараболя якась звариться. — Це ж i бараболю можна пiдсмачити олiйкою, еге? — збуджено допитувався голодний Юхим. — А чого ж... — невиразно мимрив далекий родич, якому було шкода тратити олiю ще й на варену картоплю. — Можна з олiєю, а можна й так. Бо спирт — це ж i закуска, i жири. — От би на став заглянути, може, тамки пiд кригою риби надушилось. Нiчого, що душена, ïсти можна. — Е-е, якби ж то... Дочекаємось весни, а там i гранатою можна глушити. Я вже запас iз тих гранат маю на мiй вiк вистачить. Ти бач, який кебетливий, — подумалося Юхимовi, — Треба й собi назбирати всякого залiзяччя, а то вiйнi ось-ось амба, а я нiякоï хороби й не прибережу собi. А треба, треба — в людей не допозичаєшся. — Слухай, — майже пошепки мовив Юхим i озирнувся, хоч бiля них нiкого не було. — I чого нашi ждуть? Вдарили б — та й усе. — Вдарять... — Уже той фронт i чуєш, тiльки не бачиш. — Коли стемнiє, то видно. — А може, цiєï ночi?.. — i не доказав. — Може, й цiєï... Тiльки б у нас не було колотнечi нiякоï, бо тодi — не обiбратися лиха. — Гiрше не буде, нiж в... О, горить! Це ж на Соболiвцi. Що б могло зайнятись? Ген як славно дим валить. Зупинились i вбирали зором ту пожежу. Та коли спалахнуло ще в одному мiсцi — стояти вже не могли. Отже, i ïх не минула та гiрка доля, яка погибеллю прокотилася по сусiднiх селах, залишивши згарища й задертi в небо бовдури. Не встиг iще Юхим i отямитись, як родича поруч уже не було — ген-ген чимдуху потягнув на Балабанiвку... А куди ж йому?.. Ноги самi рушили, ноги самi понесли додому. Вже добре бачив, що горять хати. Ген ще одна закурiлася, легеньке сiре клоччя загойдалось над нею, пiд тим клоччям в'юнко заметушились вогники. Чия ж то? А то чия? Врештi почув пострiли i припав за горбком. Що ж це коïться? Невже i його хату палитимуть? А в чому ж вiн житиме? А де житиме Тетяна? Господи, скiльки вона з ним, Юхимом, натерпiлася, а тепер ще й таке горе? Скiльки ж та жiнка може терпiти? Зараз вiн ненавидiв увесь свiт, а найдужче себе. Гнiв бухтiв у ньому, й вiд того гнiву стало так гаряче, нiби вiн не до снiгу припадав, а серед палаючих хат стояв. — I нащо мене земля носить? — шепнув. — I чого вона досi не запалася пiдi мною? Щоб провалився я... Гадалось, що якби зараз був удома, що якби лiпше поводився з жiнкою, то не було б цього... Спомин про Тетяну пiдстьобував, не давав сидiти. Схопився i спершу неквапно, а далi все хутчiш став наближатися до Соболiвки. — Треба ïй сказати, — бубонiв, — що хочу з нею помиритись. Що не такi вже ми молодi, щоб сходитись та розходитись. Бо смiялися з нас i смiятимуться, а ми хiба не люди? Хата дiда Катеринки, що зайнялася перша, горiла, мов скирта соломи. Юхим хотiв пробiгти мимо, але щось припинило його. Пожежа, яку побачив зблизька, не налякала й не пригнiтила його. Юхима здивувало, що стара яблуня, котра росла пiд самiсiньким вiкном, також горить. Якби аараз побачив палаючу землю або палаючий снiг, то це вразило б його менше. А то — жива яблуня!...! вже тодi аж угледiв дiда Катеринку на стежцi й гукнув: — Дiду! А ви чого лежите?! Вставайте й гасiть! Ого, мабуть, добре поклало ото старого, що не чує й не зводиться. — Вставайте!.. — крикнув i побiг далi. Горiли й сусiднi хати, але вiн якось ïх не помiчав. Бубонiв:— Це ж Тетяна сердиться на мене... А чого сердитись? Ну, не помирились, то помиримося... Думає, за портфель на неï маю серце. Та нехай той потфель пропаде, коли за нього гризтись. Он iз ïхнього подвiр'я скiльки диму валить. Ну, це, либонь, од сусiдiв смикнуло вiтерцем — i вже всеньке обiйстя застелило чужим димом. Але чого ж це Тетяни нiде не видно? Невже й досi портфель шукає? Але хiба вона не бачить, що ïхня хата полум'ям сходить? — Тетяно! — хотiв покликати. Але крик застряв у горлi. I впав Юхим — не було за що перечепитись, а вiн таки впав. Руки послав уперед, щоб звестись, а земля вiзьми й провались пiд тобою, i пухка така, як чорний туман... — З млина нiкуди тебе не випущу, — сказав пiвпарубка. — А коли прийдуть i сюди, то буду боронитись. Галя як сiла пiд стiною, як впустила голову на колiна, так i не пiдвелась. Але в ïï поставi вiн уловив недовiр'я. — Це вже не млин, а трухлятина. Три лiта не мололи тут, не навiдувався нiхто. Не повиннi б... Та коли що — тебе не вiддам. Чуєш? Галя мовчала. Пiвпарубка зiгнувся, пiдвiв ïй голову. Очi в дiвчини напiврозплющенi, пашiли сухим блиском. Благальне силкувався заглянути в ïхню глибину, наче хотiв випросити бодай натяк на згоду. Але дiвчина дивилась на нього — й не бачила. Вiн це добре вiдчував — вона його не бачить, бо все єство ïï зосередилось на своєму, на болючому. — До матерi... — врештi видушила вона. Пiвпарубка все не вiдпускав ïï голову. — Хай смеркне-Обiзвалася Мотря з Торбою: — Може, ви ïсти хочете? У мене тут назбирано... Ось варена картоплина, сухарики є, а ще сушенi грушки. Дали буряк в якiйсь хатi, але ж його спекти треба, бо сирий. Я печенi буряки люблю... Все те витягувала з торби, розглядала, обдмухувала. Шкоринка здалась ïï зацвiлою, то понюхала, взялася нiгтем зчищати цвiль. Головку часнику видобула, червоненьку цибулину. Дуже хотiлося ïй, щоб у торбi знайшовся кусник сала, але скiльки порпалась там — не було. Таки не подали ïй сала за останнiй тиждень нi разу. I ганчiр'я всякого почало менше перепадати — ген на ногах, обв'язане мотузками, уже позношувалось, треба б цiлiшого. Мотря зiтхнула й заходилась переминати в беззубому ротi оту шкоринку, — не засувати ж ïï назад, щоб зовсiм пропала. Так вони й сидiли — пiвпарубка з Галею бiля стiни, а прошачка пiд стовпом. У млинi все потроху насуплювалось, i кутки блимали на них з глухуватою неприязню; з дiрок у стелi процiджувалось чи те примарне свiтло дня, чи то рiдесенький, розпорошений попiл вечора. Хоч би тобi вода шелеснула чи тоненько, по-пташиному пискнула внизу пiд колесами, — нi, тихо, позамерзало все, скуте кригою. Тiльки рiзким, пропахлим старою курявою холодком дме з-пiд дощок, i павутиння важко пообвисало по стiнах, обсипане чи то давнiм борошном, чи то iнеєм. Пiвпарубка насторожився — наче голоси знадвору вчулись. Приклав вухо до стiни, але хiба вловиш що-небудь через таку грубу?.. Одхилив дверi, а пiд млином троє дiтей. Блискають переляканими очима й туляться одне до одного, бо роздягнутi й босi. Вiн спершу й не впiзнав ïх — може, якi приблуднi чи бiженцi, бо хiба мало зараз таких по свiту скитається?.. Але по очах ïхнiх застерiг, що впiзнали його, i зразу ж майнуло: Чернежинi! Спершу не хотiли йти в млин, то вiн ïх позатягував. I все сварився, що вони своєï хати не тримаються, що позавiює ïх де-небудь, аж весною познаходять костi. — I за чим ваш батько дивиться, га? Якби в мене такi були, то з ранку до вечора тiльки те й робив би, що березовою кашею годував... Ну, чого мовчиш, Марку? Обiзвись. Диви-но, якi шмаркляки позамерзали пiд носом. Марко, наступаючи собi ногою на ногу, щоб теплiше було, сказав: — Тата вбили. — Отакоï! — вихопилось у пiвпарубка. — Та ми ж недавно з ним на цвинтарi були... Це що вiн торочить, Ганко? У Ганки тремтiли руки — чи вiд холоду, чи вiд страху. Одвернулась, наче й не хотiла говорити з пiвпаруб-ком. А Марко: — I хату нашу спалили. А Саньку в огонь жбурнули, то мати за нею кинулась. — Це правда, Павле? — вицвiлим, якимось жалiбним голосом звернувся пiвпарубка до найстаршого серед дiтей. — Чого ж ти мовчиш? Павло не одвернувся, не одвiв погляду, прямо дивився на пiвпарубка. Й нiчого не вiдповiдав. — А потiм, — взявся далi розказувати найменший, Марко, — тато як крикнуть нам: Тiкайте! Хто куди! Ми й побiгли. Та пiдстрелили Марiйку, Максима i Федька теж пiдстрелили... А Михайла аж у полi догнало. Вiн щось кричав, але ми далi побiгли. — Марку... Ганко... Павле... — Весь куток палять. Я хотiв подивитись, то вони, — показав на брата й сестру, — не дали менi. Раптом Галя скочила i до дверей метнулась. Пiвпарубка наздогнав, схопив ïï за плечi й не пускав. — До матерi, — виривалась дiвчина. — Пусти! — Не пущу, — борюкався з нею пiвпарубка. — Нiкуди не пущу. Але дiвчина зовсiм розуму вiдбiгла. Била його лiктем, дряпала i все поривалась до дверей. Пiвпарубка навiть не одвертався од ïï ударiв, тiльки коли по лицю перепадало, то щулився. — Чого присмоктався? Чого до мене липнеш? Куди не повернуся — все ти i ти. Ще нiколи такого ворога не мала. А вiн тiльки губи закушував — то верхню, то нижню, i все не обзивався, нiби язик проковтнув. I крапельки кровi вогко поблискували на губах. Ось Галя тернула ïх лiктем, розмазала — i наче одблиск пожежi впав на його лице. Врештi вона вгамувалась. Раптово тiло ïï обм'якло, зiр прижухнув, наче мрякою заволокло. Пiвпарубка якусь хвилю пригортав дiвчину однiєю рукою до себе, потiм перехилився набiк, потягнув до стiни. Мотря з Торбою встала, пiдiйшла до дiтей. Давала ïм сушенi грушки, цвiлi шкоринки, але дiти не брали. Вони стояли тiсною купкою, наступали собi на ноги та ще розглядались по боках, немов ïх оточували палаючi стiни, немов ось-ось мала впасти на ïхнi голови стеля. — Взути вас треба, — сказала Мотря. — Ось я зараз... Нагнулася за мiшком i почала дерти його навпiл. Потiм найшла кiлька мотузочкiв i взялася тiєю мiшковиною обмотувати Марковi ноги. Запримiтила в кутку жмуток закостриченого клоччя, обтушкувала ним пiдошви й литки, потiм ще мiшковиною, а тодi вже мотузками. Дiти з увагою стежили за нею. — Не пропадати ж, — бубонiла Мотря. — Коли такi малi повмирають, то що буде? Хай уже по менi невзабарi одспiває метелиця, але ж ви, зелененькi, не в'яньте, не сохнiть, хай уже я... Мiшкiв вистачило ще для Ганки, а для Павла — лиш на одну ногу, то Мотря повисипала все зi своєï торби i нею обмотала. — Тепер, — сказала, — знiмати не треба. Так i ходiть, так i спiть. А коли надибаєте якi лахи, пiднiмiть i намотайте собi. Дiти слухали ïï поради, мовчали. — Не пропадете, — говорила Мотря. — Будете ходити зi мною, свiт не без горя, але й не без добрих людей. Навчитеся гарнi слова говорити, а за тi слова буде вам шана й оддяка. Ось повторюйте слiдком за мною: не збирайте собi скарбiв на землi, де мiль i тля ïсть i де злодiï пiдкопуються i крадуть. — ...пiдкопуються i крадуть, — прошепотiв найменший, Марко. — Збирайте ж собi скарби на небi, де нi мiль, нi тля не ïсть i де злодiï не пiдкопуються й не крадуть. — ...не пiдкопуються й не крадуть. — Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше. — ...буде й серце ваше. — Блаженнi вбогi духом, бо такi втiшаться. Блаженнi сумнi, бо такi втiшаться. Блаженнi тихi, бо такi осягнуть землю. Блаженнi голоднi й жаднi правди, бо такi наситяться. Блаженнi милостивi, бо такi будуть помилуванi. — ...будуть помилуванi. — Ви сiль землi: коли сiль звiтрiє, то чим солити? Нi на що не годиться вона, тiльки щоб викинути геть i щоб топтали ïï люди. Ви свiтло свiту... — ...свiтло свiту... — мимоволi, тихенько повторював Марко, бо слова тi падали на його душу, як зерно на спраглу землю. Сутенiло; наливався темрявою глухий млин. Тихе Мотрине казання ледь-ледь чулось i примарне, таємниче згасало. Та ще раз у раз пiдпалювало дитячi очi, якi спалахували гiркуватим, заглибленим вогнем. Галя спала, й пiвпарубка вiдчував своєю долонею, як б'ється ïï серце. Вiн так прислухався до того тукання, що не чув нi Мотриних повчань, нi того, як здалеку доноситься гуркiт моторiв. Та врештi гарчання моторiв заглушило биття серця, i вiн скочив, виглянув за порiг. Зразу ж вiдсахнувся, почав зачиняти дверi на грубий залiзний прогонич. Замкнув — i побiг до коша, де пiд купою дертi був схований автомат. Але на пiвдорозi його спинив глухуватий голос, у якому прокльовувалась тонким живчиком пристрасть. Мотря повчала: — I коли права рука блазнить тебе, вiдiтни ïï й кинь од себе; бiльша-бо користь тобi, щоб один iз членiв твоïх згинув, а не все тiло твоє вкинуто в пекло. — ...вкинуто в пекло. — Ти бач! — здивувався пiвпарубка. — I складно ж ви чешете, тiтко. Але нащо ïх такого навчати? — Коли ж око твоє праве блазнить тебе, вирви його... — бубонiла, наче й не чуючи його, Мотря. — Та годi, годi! — закричав пiвпарубка, бо мотори вже сопли пiд млином. — Не забивайте дiтям памороки, чуєте! Був уже бiля коша, рука нишпорила пiд дертю, ось пальцi наткнулись на холодне залiзо. Не збирався так просто вiддавати своє життя. Не хотiв, щоб безкарно вбивали оцих дiтей, яких не зумiли вистрiляти гуртом. Не дасть, бо вiн не безтямне дерево, вiн не бездушний камiнь. Посiявся снiг за шию — задер голову й крiзь велику шпарину побачив бiло-рожеву пелюстину молодого мiсяця. Чи то тiльки здалось, що мiсяць?.. Полоснув чергою по машинi — й вона звернула вбiк, та зразу ж забуксувала. Темнi постатi скочили на снiг, i пiвпарубка, навiть не цiлячись, скосив одного, другого... Оце вам! За все!.. За все... З натугою розклеплювала повiки, а вони ж обважнiли, наче згори покладено мiднi п'ятаки. Вона й рукою хотiла ворухнути, щоб зняти п'ятака, але рука лежала мертвою колодою. Опитувалася зiтхнути, але сили не було, то тiльки в думках зiтхнула. Мороком повнилась голова; здавалось, дрiмає. Але... звiдки цей чад? Невже хтось каглу заткнув? Це ж треба встати й вiдiткнути, бо хiба ж довго задихнутись? Врештi розплющила очi. Побачила над собою низький, задимлений сволок — наче зовсiм опустився, лежить мало не на грудях. Треба буде якого чоловiка закликати, щоб стовпа поставив, бо й стеля отак завалиться, а хата ж ïхня стара, давно ставлена. Шибки поблискують — невже пiд вечiр випогодилось та мiсяць уповнi зiйшов? Силкувалась повернути голову, щоб глянути у вiкно, але в'язи ниють, немов туди цвяхiв понабивано. I кожен цвяшок так жалить, так впивається! Хай жалять, хай упиваються, бо коли вона не встане сама, то хто ïï зведе? I, крекчучи, почала вставати. Але ж хiба це мiсяць так свiтить? Ген, за воринням, жахкотить того вогню, наче хура хмизу горить. Поволеньки злазила на долiвку — i хата попливла, закрутилась. Добре ж побито ïï, добре змордовано, щоб вас так свята земля мордувала. Що ступiнь — то все на тебе падає, а перед очима кружала, наче решета, повнi блакитного жару. Горiла вся Соболiвка. Кожна хата мала золотий верх, була вшита не снiпками, а миготливими язиками полум'я, якi струменисте збiгали догори, а то зненацька iскристий вiхоть виростав, виростав — i сягав мало не до неба. Меланка вiдчувала, що той жар починає пекти ïï тiло. Одiйшла на задвiр'я — ïï хата стояла незачепана i, освiтлена з бокiв, здавалось, ось-ось також спалахне. Меланка пройшла по межi, але й тут було важко дихати, бо дим котився на неï, i часом на город лягали кривавi смуги. Вона одступила ще далi, ближче до берега, i тут, помiж лозами, пiд обвислим вербовим вiттям, теж не було чим дихати. Немов мiж небом i землею повигоряло все повiтря, а зостався лише дим, дим, дим... Пiшла через кущi, i тут якийсь клубок пролетiв перед нею i з шумом упав попереду, застрявши помiж лозою. Меланка спинилась, приглядаючись, а потiм — якась спорожнiла й байдужа — рушила прямо на той клубок. Це був пiвень. Меланка пiдняла його й притулила до грудей. Вiд села долинули пострiли, i вона стала. Потiм звернула лiворуч, перебрела, спотикаючись, через верболози — й опинилась у полi. Йшла i йшла, притискаючи пiвня до грудей. Опинившись на горбку, знову глянула на Соболiвку — вiддалiк пожежа здавалась не така бурхлива, хати догоряли рiвно й спокiйно. Пiвень у ïï руках мовчав. З його очей стримiли, здається, тремтячi вiстря вогнистих шпильок.
МЕРТВА ЗОНА