<< Главная страница

ОфелIя



Категории ЄВген Гуцало ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Коли Нюра прийшла по нього в майстерню, вiн, наче вперше, здивувався: яка ж вона молода. Зовсiм молода. У Нюри на зеленому пальтi бiлiли снiжинки, блищали краплинки води. — Надворi йде снiг,— сказала вона.— Вперемiшку з дощем. — Так? — запитав вiн. — Я не люблю такоï погоди. Бр-р... Вона сiла на грубий дерев'яний стiлець, зняла з голови червону шапочку, струснула на пiдлогу. Вiд дiвчини пахло свiжiстю й холодом, приємною свiжiстю i приємним холодом. А вiн дивився на неï, думав, що вона молода. Наче це вперше вдалося йому побачити. Нiби до цього очi в нього були заслiпленi,— i нiжнiсть ïï рухiв, вся ïï постать наче не западали в його погляд. А тепер вона з'явилася несподiвано, вiн навiть не думав, що вона сьогоднi прийде зранку,— i вiн зараз не мiг одiрватися вiд неï, з якоюсь жадiбнiстю дивився. — Ти дивний,— сказала Нюра. — Чому? — Ти не спускаєш з мене погляду. Нiби побачив у менi щось нове. — Я й справдi побачив. — Що ж саме? — Я побачив, що ти дуже молода. Нюра засмiялася. — Я завжди була молодою. I залишуся такою. — I коли ти приходитимеш до мене, то вiд тебе пахнутиме зимою, ожеледдю? — Так. I я смiятимусь, щоб розвеселити тебе. Бо ти завжди похмурий. Надутий. Ти працюєш, рубаєш свiй мармур, весь у бiлому пиловi — i насуплений. I чого тобi сердитись? — Я не серджусь. Тiльки думаю, що ти надто молода. I я буду старiти, а ти справдi залишатимешся молодою. В порiвняннi зi мною. Я нiколи не побачу тебе такою ж старою, як сам. — Ха-ха! Звичайно, нi. Але колись я також матиму стiльки рокiв, як i ти. — Це буде не скоро. Можливо, я цього нiколи не побачу. I ти в моïй пам'ятi назавжди залишишся такою, як зараз. — Це дуже гарно. Ой гарно! Одна людина живе в iншiй. Я живу в тобi. А ти — в менi. Ти знаєш, яким ти живеш у менi? Розкажу. Такий суворий-суворий. Стоïш бiля мармуровоï брили. I вдень стоïш, i вночi. Тiльки сьогоднi, коли я з'явилась, ти сидiв i дивився в вiкно. — Оце таким я живу в тобi? — Нi, не тiльки таким. Розумiєш, я тебе мало знаю. Правда ж, зовсiм небагато? Але я уявляю, через що ти пройшов. Здається, що я могла б докладно розказати про кожен твiй день, хоч ми тодi були не разом. I взагалi, мене ще зовсiм не було на свiтi, а ти вже був. Хiба так може бути? — Звичайно. — Вiн посмiхнувся кутиками вуст. — Так воно й було. Я мав двадцять п'ять рокiв, а тебе ще зовсiм не було. Нiде не було. — Як це так? — дивувалася Нюра. — Хiба ж я з'явилася нi з чого? Знаєш, важко в це повiрити. Адже мене й справдi не було. Але я не могла не з'явитись. Так? — Так. Але ми й не могли не зустрiтись. —- А ще знаєш, яким я тебе уявляю? Там, далеко на островi... Я уявляю, як ти з дерева вирiзуєш щось гнiвне... Гнiвне й дике. Адже з мармуром ти не мiг би там працювати. Мармуру там не давали. — Мармуру не давали... Але я не вирiзував з дерева дикого й сердитого. Я думав про iнше. — Про iнше? Адже iнше зовсiм не в'яжеться з тобою. Я тебе уявляю лише таким. — Я думав про Офелiю. — Ти думав про Офелiю? — Про неï. I мрiяв про те, як вона народжуватиметься пiд моïми руками. — Дивно. Пам'ятаєш iсторiю, яку ти розповiдав, коли ми познайомилися? Тодi ми йшли по Хрещатику. Ти зупинявся майже пiд кожною липою i дивився на неï, як божевiльний. Тодi вони цвiли i ти вдихав ïхнiй запах. А я до них звикла, вони мене не вражали. Ще й думала в глибинi душi: Який вiн смiшний. Як хлопчак. Екзальтований i неврiвноважений. А потiм ти розповiв, як твiй товариш зв'язав докупи двi сосновi колоди, вiдштовхнувся вiд берега i подався в океан. Вiн плив недовго, десь пiсля обiду за ним похопились. Над океаном забринiв лiтак. Отой повiльний, лiнькуватий кукурудзяник. Скоро пiлот побачив iмпровiзований плiт, став кружляти над ним. I, знизившись, iз кулемета розстрiляв людину. Людину, яка хотiла врятуватися, дiстатись до землi, до людей. Вона звалилася на хвилi, потонула, а плiт поплив собi й поплив. I вiн причалив до землi. Тiльки вже без втiкача... Я запам'ятала все до найменшоï подробицi. Менi це снилося, я навiть кричала ввi снi пiзнiше. А тодi, коли ми стояли пiд липами, я хотiла, щоб ти не розповiдав цього жорстокого, немилосердно важкого. А ти — слово по слову висипав iз губ, iз свого минулого. Слово по слову... I тому ти менi видався невблаганно гнiвним, який нiчого не забуде й не простить. — Так, вiн плив на двох соснових колодах, а над ним знижувався кукурудзяник. Я можу добре уявити, як вiн кружляв, як все це вiдбувалося. Для мене це не важко, навiть легко. Ти, можливо, цього не зробиш. У тебе вийде все iнакше. Буде спокiйне море, абстрактне. На ньому гойдатиметься iдилiчний плiт... — Нi,— перебила Нюра,— ти помиляєшся. Iдилiï нема. Я схоплювалася ввi снi — i кричала... Адже — за що?.. Нi за що... В iм'я чого?.. I потiм — ти... Всi тi довгi роки ти сидiв на островi, вiддалений вiд усiх, позбавлений всього. I через те ти тепер похмурий... Нiби гнiваєшся на всiх, не можеш вибачити за своï страждання... I ще там ти мусив би почати свою працю — гнiвну й скорбну. Хоч би з дерева рiзати, аби не здурiти. — А менi ввижалася Офелiя... Чиста. Незаплямована. I в бiлому платтi. I сам не знаю, чому в бiлому. Але дiвочiсть i цнотливiсть пов'язувались у моïй уявi з бiлим одягом. — Менi важко це зрозумiти... Той тридцять сьомий! Я не можу всього осягнути. Може, пiзнiше... Тiльки не зараз. Вiн пiдiйшов до неï, обняв i поцiлував. Своïми губами вiдчув теплi й нiжнi дiвочi губи. Покiрнi й тремтячi, нiжнi. В ньому заворушилася пристрасть, вiн пригорнув Нюру до себе, тримав ïï зовсiм близько бiля свого серця. — Ти славний,— сказала вона. — Ти дуже славний. Я дивуюсь, як ти мiг мене полюбити. — Ти молода. Ну хiба ж можна не любити молодiсть? Ту, якоï не було? Але тепер вона з'явилась до мене. Це — ти... — Давай не будемо бiльше так говорити. Давай краще я тебе поцiлую. Вона поцiлувала його в твердi губи. Сказала: — А тепер давай подивимось твою Офелiю. Вони пiдiйшли до скульптури, ще не закiнченоï. З мармуру випросталась дiвчина — примарно нiжна, вродлива. — Без неï я б не змiг жити далi,— сказав вiн. — Я розумiю. Так буває. Раптом людина вирiшить: коли вона ось цього не зробить — все, далi жити не варто. Але це тодi, коли вона себе переконає в цьому. — Так i зi мною. Офелiя... Бач, вона схожа на тебе. Ти помiчаєш це? — Помiчаю. — Моя Офелiя схожа на тебе. Так, мабуть, буває з кожним чоловiком. Його iдеал схожий на його жiнку. — Давай не будемо бiльше про це. Менi нiяково слухати. Офелiя — i я... Не треба. — Гаразд. — Ходiмо надвiр. Будемо ходити. Зараз липи бiлi i люди — також. Уяви собi: по Хрещатику ходять люди в бiлому. Я навмисне втекла з першоï лекцiï, щоб поблукати з тобою. Вiн став одягатися. Нюра сказала: — У тебе волохата шапка. Вона зараз покриється лапа тими снiжинками. I голова стане великою, наче iз снiгу вилiпленою. Вiн узяв з Нюриних рук червону шапочку, одягнув ïй на голову. — Ходiмо. Вони спускалися аж з десятого поверху. Надворi було тихо й бiло. Шум машин i голоси танули серед бiлого снiгу, що летiв i летiв. — Правда ж, гарно? — запитала Нюра, беручи його пiд руку. — Так,— вiдповiв вiн. Вони йшли повз бiлi липи. — Дивися,— сказала Нюра,— БОНИ наче в цвiту. Тiльки вiн холодний i вологий. А коли набрати в жменi — то розтане. Але вiн пахне, цей цвiт, хоча й iнакше, як справжнiй. Вiн густо вдихав у груди зимове повiтря. Шапка в нього вже починала бiлiти, на ворс мостилися лагiднi й скромнi снiжинки. — Скоро в тебе голова стане бiлою-бiлою,— сказала Нюра. — I ти перетворишся на Дiда Мороза. — А ти будеш Снiгуронькою. —- Добре, я буду Снiгуронькою. Ти мене будеш оберiгати вiд сонця, щоб воно не розтопило. — О-о,-— незвично засмiявся вiн,— ти в мене така Снiгуронька, що тебе нiколи не розтопить сонце. — Ай правда! — погодилась вона. Далi вони йшли мовчки. Було добре йти мовчки й не казати жодного слова. А потiм вона промовила: — Скажи менi таке. Ось ти закiнчиш Офелiю... I ти нiколи не згадуватимеш свого товариша?.. Щоб також перенести в мармур? Розумiєш? — Не знаю,— прошепотiв вiн. — Адже ти не забудеш? — Нi,— сказав вiн. — Але я повинен зробити Офелiю. Для себе i для всiх... Щоб люди вiрили у свiтлу радiсть. Вони ступали по бiлому снiгу через тихi, летючi снiжинки. Голова у нього була вже великою й волохатою...
ОфелIя


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация