<< Главная страница

"ОЛЕНЬ АВГУСТ"



Категории Вген Гуцало ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Женя повертався зi школи. Двiрники кололи на асфальтi лiд, дрiбнi крижинки вилiтали з-пiд ломiв i, виблискуючи гострими крайками, покоротких або довших дугах перелiтали в повiтрi. Сонце дивилося на мiсто радiсно й доброзичливо, широко всмiхаючись. I та усмiшка випромiнювала стiльки тепла, що крижанi скалки танули, пiдтiкаючи свiжою водою, а по димно-сизих бурульках, що висiли на ринвах, котилися дзвiнкi холоднi краплi. Женi було весело. Вiн розмахував стареньким портфелем, з якого виглядали зошити та книжки, i, озираючись по боках, щось галасував. Женя галасував про те, що двiрники рубають лiд, що в струмках, якi течуть уздовж тротуарiв, купаються смiшнi та хмiльнi горобцi, поскубуючи лакованими дзьобиками кожну пiр'ïнку на собi. Вiн галасував щось i про тих зустрiчних дiвчаток, якi проходили мимо в розстебнутих пальтах, з грубуватим рум'янцем на щоках; зараз вони здавалися йому ще бiльш дивакуватими й гiдними зневаги, нiж будь-коли. I раптом Женя зупинився. I не тому, що на розi вулицi, де збоку примостився скверик з плакучими вербами, стояв натовп. Його увагу прикував не натовп, а те, що привернуло увагу натовпу. Знiмали кiно. Один чоловiк, якого зразу ж можна було визначити як найголовнiшого, сидiв на високому стiльцi. Коли щось було не так i чоловiк сердився, то вiн енергiйно махав ногами, неначе ïхав на велосипедi. Перед ним був незрозумiлий масивний апарат, який мiг разом iз стiльцем рухатися по двох рейках, наближаючись або вiддаляючись од жовтого автобуса. А бiля жовтого автобуса повiльно виростала черга. Спершу стояв дiдусь, який читав газету. Дiдусь раз у раз поправляв окуляри i зиркав на сонце, мружачись. За ним прилаштувалася молодиця з кошиком, з якого виглядав стурбований довгошиïй гусак. Далi дiвчина у вовнянiй хустинi. Гарнiй дiвчинi було душно, i вона почала розв'язувати хустину, аж доки вугiльнi коси не розсипалися в неï по плечах. З незалежним виглядом, повiльно наблизився студент. Вiн трохи здивовано зиркнув на гарну дiвчину, а потiм обличчя в нього стало таким, неначе бiля автобуса нiкого, крiм нього, не було. Пiдбiг хлопчик з ранцем за спиною i, не стаючи в кiнець черги, пробрався аж до зачинених дверей автобуса. Женя непомiтно для самого себе перейшов вулицю i спинився в черзi. Його помiтили не зразу. Можливо, думали, що це також малий кiноартист. Але Женя не вмiв грати. Вiн повернувся спиною до студента i дивився на чоловiка, який сидiв за зйомочною камерою на високому стiльцi. Режисер Альтов зразу побачив зайвого героя. Гримаса невдоволення з'явилася на його стомленому обличчi. Завжди маєш клопiт з вуличними перехожими! ïм цiкавiше подивитися, як робиться фiльм, а не сам фiльм. Вони ладнi простоювати годинами, неначе в них немає нiяких турбот, не треба нiкуди поспiшати... А тепер ще цей хлопчина. Розкрив рота вiд захоплення. Доведеться починати все спочатку. Альтов пiдiйшов до Женi й поклав йому на плече долоню з довгими сухими пальцями. Тi пальцi були жовтi вiд курiння. Звiдки ти взявся? запитав режисер. Звiдти, гойднув хлопець головою на вулицю, блискучу вiд снiговоï води та крижаних скалок. Ти заважаєш. Я не хочу заважати... Йди геть. Женi здавалося, що найголовнiший тут це оператор, який сидiв на видному мiсцi. Два хлопцi пiдштовхували його апарат вперед, вiн наближався по рейках до черги, а потiм хлопцi пхали той пристрiй назад... I Женя вважав, що нiхто тут не може наказувати, крiм оператора. Тому вiн запитав: А ви хто будете? Альтов почав нервувати. Вперта дитина! Вплуталося, заважає та ще й допитується, хто вiн такий. Взяв хлопчину за комiр, пiдштовхнув рукою: Не заважай! Женя вiдiйшов i став осторонь. Вiн не розгнiвався. Мабуть, цей дядько, що сварився на нього, теж начальник. Вулиця пахла свiжiстю. Високе небо теж пахло свiжiстю, вологою. Повiтря було холодне i чисте. Женя окинув поглядом будинки, що зараз виразно пахли цементом i цеглою, похилу вулицю, по якiй жебонiли струмки, i хотiв уже йти, щоб розбризкувати ногами воду, щоб хрумтiли пiд черевиками ламкi кристали... Але вiн знову побачив, як до автобуса наблизився знайомий дiдусь iз газетою, потiм молодиця з кошиком, з якого виглядав гусак, потiм дiвчина, студент, школяр, якому, очевидно, було стiльки ж рокiв, як i Женi. Все повторювалося спочатку. Неначе в кiно. Але це ж i було кiно, тiльки воно знiмалося, i все тут було справжнє, а не таке, як на екранi. Непомiтно для себе Женя знову опинився бiля апаратури. Йому дуже кортiло бути там, де робилося кiно. Альтов помiтив знайомого настирливого хлопчину, помахав невдоволено пальцем. Мовляв, знову заважатимеш? Дивись, бо ще раз вiзьму за комiр... I Женя боязко зупинився вiддалiк, сперся плечем об вологий, тонкий стовбурець липи. Льодова бурулька, танучи на слизькому вiттi, капнула йому за шию пекучою дрiбною кулькою, але вiн тiльки здригнувся вiд холоду. А коли знову капнуло вiдступив. Знiмати скоро закiнчили. Жовтий автобус загурчав мотором, бiля вихлопноï труби забринiв синiй дим, засмердiло спаленим бензином. Кiнокамеру заховали в машину. Героï повсiдалися в автобус. I це все? подумав Женя, i почуття невдоволення виникло в його душi. Вiн сподiвавсь на щось гарне, незвичайне, таке, як у кiно, де переслiдують шпигунiв, мчаться на поïздах через високi гори, де морем пливуть кораблi пiд бiлими парусами. А тут була буденна черга. Тiтка з гусаком... Дiд з газетою... А найцiкавiше не з'являлось, хоча воно неминуче мало бути! Все, гукнув йому Альтов, можеш iти додому. Знiмати бiльше не будемо. Чому? Скiнчили! I Альтов засмiявся. Тепер обличчя в нього не здавалось таким стомленим, як перше. Вiн смiявся голосно, широко, показуючи багато бiлих зубiв. Мабуть, вiн розумiв, що оцей хлопчина розчарований, бо не побачив зараз таких гарних епiзодiв. якi звик бачити на екранi. Що ж, йому ще не раз доведеться розчаровуватись... Альтов захотiв зробити хлопчинi щось приємне, щоб потiм той мав що розповiдати своïм товаришам таким, як i сам, маленьким людям з шкiльними портфелями. I вiн гукнув Женi. Сiдай у мою машину, провезу! Вони ïхали весняною вулицею; з-пiд колiс похапцем вистрибували краплини, беззвучно падали на тротуар. Лiворуч, бiля Альтова, шибка була вiдсунута, i в машину запорскував швидкий, пружний вiтер. Хочеш знiматися в кiно? запитав Альтов у Женi, вивертаючи кермо праворуч. Тепер вони ïхали вузьким, похмурим провулком, де стiни були нуднi й мокрi, а двiрники в старих фартухах не рубали льоду. Хочу, майже пошепки вiдповiв Женя, не наважуючись глянути на Альтова. Йому було радiсно. Вiн ïхав з людиною, яка, можливо, зняла чимало гарних фiльмiв. Серед них неодмiнно були й такi, якi вiн бачив, якi йому подобалися. Довго переборював свою несмiливiсть, доки наважився запитати: А ви хто такий? Альтов, просто вiдповiла людина за кермом. Альтов? самими губами перепитав Женя, дивуючись, як звучить незнайоме прiзвище. Так. I Альтов подивився на Женю. Засмiявся. Альтов був задоволений: хлопчина навiть говорити не може вiд радостi, що сидить поруч з ним. Його стан легко пояснити. Своє захоплення кiнофiльмами вiн переносить на нього, бо вважає його ж таким цiкавим i дивним. Хлопчик, мабуть, не може iще розумiти, що Альтов звичайний, буденний, як i всi iншi. I Альтов засмiявся ще раз... Вiн знав, як нiхто, що не вартий захоплення. Але хiба вiн мiг пояснити це хлопчинi? Той однаково не повiрив би. Вiн, мабуть, ще й досi гадає, що черга бiля автобуса, яку вони сьогоднi знiмали, це ще не все. Неминуче мало бути щось вагомiше i значнiше, але воно чи нросковзнуло повз його увагу, чи вiдбулось не перед його очима. Женя сидiв зiщулившись. Його непокоïв той смiх. Вiн сподiвався, що Альтов iще зарегоче. I йому стало незатишно. Тепер йому був неприємний оцей вiтер, що вiльно забiгав у вiдчинену шибку. Йому хотiлося б, щоб Альтов пiдняв скло, але не наважувався сказати про це. Ще тодi, коли хлопчина стояв пiд сумною липою i очима, повними захоплення, стежив за зйомкою, Альтов пiдсвiдоме подумав, що добре було б зробити для нього щось гарне. Вiн покликав його в машину, ще й сам не вiдаючи наперед, навiщо це йому здалося. Зараз же, добре усвiдомлюючи, про що може думати першокласник чи другокласник, який, не дихнувши, продивляється фiльм вiд початку до кiнця. Альтов... захотiв бути гiдним його захоплення. Напевне, на двiйки вчишся? спитав раптом, угледiвши, що з забутого портфеля випав зошит з брудною обкладинкою. Женя почервонiв, спритно засунув зошита назад. Нi... А як же? Маю п'ятiрки. Гм, висловив сумнiв Альтов. Женi страшенно закортiло, щоб йому повiрили. Подивився на Альтова сяючими свiтлими очима i промовив: Маю п'ятiрки! Це означало багато. I те, що вiн дуже старанний, ретельно готує домашнi завдання. I те, що забруднений зошит уже дописано, завтра вiзьме новенький, з голубою обкладинкою. Альтов сказав: Це добре. I Женя, вiдвернувшись так, щоб не бачив режисер, усмiхнувся. Отже, йому повiрили. Як це славно, що вiн вчиться на вiдмiнно, нiколи не спiзнюється на уроки. I вiн у душi дав собi слово, що завжди буде старанним i працьовитим. Альтов зупинив машину i вийшов. Кругом лежали купи битоï цегли, гули бульдозери. Бiля незавершених жовтих будинкiв стояли чорнi крани. Пустир був нерiвний, розритий, у ямах рiс бур'ян... Женя також вискочив на тротуар. Альтов заклав руки за спину й дивився прямо перед себе i трохи вгору. Мабуть, вiн бачив сiрi бавовнянi хмари, бо Женя, задерши й собi голову, угледiв ïхнi волохатi, повнi боки. Було надвечiр'я, студенiло. Альтов раптом здригнувся, нiби його пронизав несподiваний холод. I Женя, згадавши, як пiд тонкою голою липою йому за шию попала одна краплина, а потiм друга, теж здригнувся i взявся застiбати на ­удзики своє благеньке пальтечко. Бачиш оце будiвництво? запитав Альтов. Тут менi доводиться знiмати свiй новий фiльм. Правда ж, мало чого цiкавого знайдеш? I справдi, для Женi тут було мало цiкавого. Вiн звик до будiвельних майданчикiв, до робiтникiв у чорних фуфайках, на яких осiв червоний цегляний пил. Вiн звик до грузовикiв, що пiдвозять матерiал, до високих кранiв, що монотонно проносять на тлi синього неба повiльнi стрiли... Тут нiчого цiкавого не було. I Женя сказав: Правда... Що правда? не зрозумiв Альтов. Бо доки хлопчик дiйшов якогось висновку, вiн уже й забув, про що питав, i тепер думав про iнше. Ну, що кiно тут погане вийде... А-а-а... Звичайно. I вiн глянув на Женю так, наче вперше бачив. Навiть нагнувся над маленькою постаттю, уважно розглядаючи невиразнi, .ще не сформованi риси обличчя, припухлий рот... А ти ж, напевне, хочеш у кiно знiматись? Хочу... То ми можемо влаштувати це для тебе. Згода? Еге!.. Еге вирвалося само собою. Женя ще й не встиг осягнутiï всього значення того, що йому сказав Альтов. I коли режисер знову випростався, хлопчик дивився на нього знизу вгору закохано й вiддано. У нього тремтiли пальцi, i вiн сховав руки з портфелем за спину, щоб, бодай, цього не помiтив Альтов. Режисер спробував пройти пустирем, мабуть, вiн хотiв попасти до тих людей, що заливали фундамент, але глина налипла до його черевикiв чорних, лакованих, i вiн, невдоволено суплячись, повернувся на асфальт, почав обстукувати болото. Темно-рудi шматки свiжо блиснули на сiрому тлi... Женя й собi почав постукувати ногами, бо теж було рушив i до його черевикiв начiплялась глина. Обстукував вiн зосереджено й заклопотано. Ти мiг би зiграти в моєму фiльмi Олень Август, сказав Альтов. Це про пiратiв? Нi... А чому саме про пiратiв? Зветься незрозумiле... Нi, це про золотошукачiв, якi заблудили в тайзi. Правда, я сам нiколи не бачив тайги. Та це не страшно. Ти як гадаєш? Не страшно. Отож... Ïх має врятувати маленький хлопчик, син одного шукача. Його не хотiли брати в експедицiю, але вiн домiгся свого хитрiстю. Його iм'я Август, а тому, що вiн марив оленями, шукачi назвали його Олень-Август Альтов вигадував, iмпровiзував. Нiколи в життi вiн не збирався ставити подiбний фiльм. У своïй творчостi вiн не вмiв фантазувати. I зараз, кажучи неправду, вважав, що його брехня має благородну мету... А Женя вiрив. Вiн уже уявляв безкраю, зеленоверху тайгу. Хвоя розлилася, як море, а вiн iз старими бородачами стоïть на сопцi. Вони розгубленi, знесиленi, не знають, куди йти. Але вiн рятує ïх... Як йому це вдається, Женя не знав, але та мiсiя, що була покладена на нього, зараз пiдносила його у власних очах. Адже вiн i сам не сподiвався, що здатен на таке! Альтов запитав: Тобi подобається мiй задум, Олень Август? I Женя, який уже був Оленем Августом, вiдповiв: Подобається. I не лякають труднощi? Нi. I ти врятуєш моïх золотошукачiв? Врятую. I йому привидiлось багато-багато оленiв, яких вiн, безумовно, любив. Вони йшли мiж високих похмурих дерев, поколихуючи гiллястими рогами. Оленi ступали повiльно, i очi в них були замрiянi, як у людей. Куди ти дивишся? запитав Альтов, пiймавши його погляд, що був прикутий до точки на пустирi. Оленi, прошепотiв Женя. Оленi? не зрозумiв Альтов. Альтов рiзко засмiявся. Тварини з гiллястими рогами зникли. На пустирi були самi ями з жовтими або темними стiнами. Женя оглянувся назад. Там також нiчого не було. Тiльки будинки. Нi, цi дiти таки фантазери. Вони iнодi вмiють бачити те, чого немає. За словами у них виникає жива дiйснiсть. Ось, будь ласка. Вiн говорив щось про золотошукачiв, про хлопчину з екстравагантним iменем. Говорив, навiть не задумуючись... А його супутник вже й зумiв уявити, зумiв побачити. I раптом гостре почуття неприязнi пронизало Альтова. Вiн подумав, що, можливо, оцей школяр з порваним портфелем обдарований тим, чим надiленi справжнi майстри? Вiн уже й зараз бачить свiт iнакше, нiж iншi, для нього по пустиревi ходять оленi... Можливо, цей дар пропаде даремно, бо людина не завжди здогадається, що вона трохи не така, як iншi. Але може бути не так вона здогадається?.. Альтов сiв у машину. Загурчав мотор. Женя все ще стояв. Тодi Альтов махнув рукою: мовляв, чекаю на тебе. Женя повiльно залiз у машину. Поïхали. Альтов почував себе роздратованим. Вiн уже забув, що хотiв цьому школяревi зробити приємне. Тепер цього бажання не було. Треба було повертатися додому. Вiн i так багато часу згаяв даремно. Вони ïхали крiзь сутiнки. День згас. Уже не було блискучих вiд весняноï води вулиць. З-пiд колiс не вистрибували краплини, колеса шурхотiли по льодянiй кiрцi, яка встигла з'явитися. I не було двiрникiв у фартухах та з ломами. Альтов зупинив машину бiля великого будинку з бiлими урочистими колонами. Напроти був скверик. На зелених лавках нiхто не сидiв. Тiльки дiдусь з коротенькою борiдкою йшов мимо клумб i постукував палицею. Я приïхав, сказав Альтов. Женя хотiв запитати: А як же з кiнофiльмом? Буду я знiматися чи нi? Але не наважувався. Вiн вловив, що в настроï Альтова сталися змiни. I нiяк не мiг второпати, чим вони викликанi. Адже у машинi сидiв спокiйно, не зачiпав нiчого... Ага, це все винуватi оленi. Альтову не сподобалося, що вiн тодi побачив ïх на пустирi. Може, ïх i справдi не було? Може, ïх i справдi не було? вголос сказав вiн. Кого? Оленiв... В очах Альтова блиснули злi iскорки. Нi, йому все-таки добряче надокучив оцей хлопчисько. У нього якась хвора уява. Йому ввижається те, чого нiде немає... Альтов вiдчинив дверi i сердито сказав: Виходь! До машини наблизилась молода красива жiнка. У неï були виразнi повнi губи i круглi очi. Вона сказала звучним, гарним голосом: А я вже давно чекаю на тебе. У Женi висковзнув iз рук портфель, зошити випали на тротуар. Вiн нагнувся, почав збирати. Кого це ти привiз? запитала жiнка, сiдаючи в машину. Альтов вiдповiв: Бачиш, йому також хочеться знiматись у кiно. Як i тобi, люба. Але в нього немає нiяких даних. А я? У мене є данi? запитала гарним голосом жiнка. О-о! сказав Альтов i задоволене засмiявся. Машина поïхала... Зошити попали у воду, обкладинки посiрiли, були бруднi. Женя встромив ïх до портфеля i раптом захотiв пожбурити той портфель хтозна-куди. Його розгнiвали слова, сказанi Альтовим. Хiба вiн набивався? Женя вже й замiрився, але зовсiм близько бiля нього, в скверику, йшов дiдусь з короткою борiдкою. Дiдусь дивився прямо перед собою, не звертаючiï уваги на вулицю, але Женi здавалось, що вiн усе бачить... Звiсивши голову, подався додому. I раптом, неначе блискавка, спалахнуло: вiн Олень Август! Незважаючи нi на що! Хай той Альтов що хоче, те й каже. А йому однаково. Вiн сам гратиме. Сам iз собою. Вiн зробить таке кiно, що всi ахнуть вiд здивування. I вiн врятує золотошукачiв! I Женя застрибав на тротуарi, розмахуючи портфелем. Пiд ногами захрумтiли льодянi скалки. Женя щось кричав нерозбiрливе й радiсне. Вiн бiльше не згадував Альтова, той був би зайвий в його думках, у його щирих веселощах. Вже було зовсiм темно, коли Женя йшов через парк. Тут пахло мохом, бруньками, сирим камiнням. Вiн попав у най-глухiше мiсце i зупинився. Серце в нього неначе опустилося глибоко-глибоко; стало хвильно й бентежно в грудях... Серед тихих кущiв, мiж якими бiлiли клаптики снiгу, ворушилися гiллястi роги. Нi-нi, то не тiнi вiд вiття стелилися внизу, бiгали по стовбурах, то рухалися роги, то йшло назустрiч багато мовчазних, весняних оленiв...
"ОЛЕНЬ АВГУСТ"


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация