<< Главная страница

ЗАПАХ КРОПУ



Категории ЄВген Гуцало ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Не все те забулось, що було змалку. Пригадую, як бiля церкви, на яку богомiльнi баби обернули звичайну сiльську хату, почепили на поперечцi помiж двох стовпiв тракторне колесо замiсть дзвона. Пригадую, як ще малими дiтлахами по синьо-рипучих снiгах ходили колядувати, i нам виносили спеченi з меляси та цукру гiркуватi солодощi, або пирiжки з печеними буряками, або ж просто спускали собаку з цепу. Пригадую, як ранньоï весни, темного, принишклого вечора, поверталися з церкви жiнки з запаленими свiчками; ховали кволе свiтло за тинками долоней, за крайками хусток, оберiгали вiд подуву вiтерця, од власного дихання, намагаючись донести запаленi свiчки аж додому, й цiкаво було дивитись на рухливi цятки вогню, на тремтячi його язички, якi, коливаючись, щось безмовно розповiдали й дорозi, й деревам, i чорному небу,— i все ïх, мабуть, розумiло, бо ж слухало заворожено. Варто менi зараз заплющити очi — й зринає перед внутрiшнiм зором оте рухоме й блiде сузiр'я свiчок, i ледь-ледь освiтлюванi раптовими спалахами обличчя жiнок, зосередженi, врочистi й тихi, i я вловлюю, як пахне мокрою землею, як у носi i в горлi лоскоче духом вербового пуху, недавно одлетiлим дощем i ще чимось таким, чого й не можна назвати. Пригадую, як ми, дiти, зламували на Iвана Купала гильце, прикрашали його стрiчками, стружками, паперовими квiтами, як ходили з тим гильцем по вулицi, спiвали пiсень тремтячими голосами, а потiм, уже пiзнiше, розламували те гильце, прикривали ним грядку огiркiв, щоб добре цвiли, щоб добре родили, щоб було не посушливе лiто. Вранцi виходили на город, i те поламане гильце з паперовими прикрасами, вже зiв'яле, похнюплено лежало на грядцi, а з молодого гудиння усмiшливо визирали жовтi квiточки. I ставало на душi так, наче не було вчорашнього Iвана Купала, наче не було тих вечорово-протяжних пiсень, не було зворушливо-млосного ниття в серцях i ще багато чого не було... Город бiля хати. Цвiтуть соняшники. Озвученi бджолами, вони чомусь схожi для мене на круглi кобзи, якi земля пiдняла зi свого лона на високих живих стеблах. Живе тiло кобз, пахуче, припорошене жовтим пилом, проросле пелюстками,— свiтиться й золотiє, щось промовляє своєю широкою, незгасаючою усмiшкою. Скiльки того смiху на городi — всi соняшники смiються, веселi, але водночас по-доброму замисленi, кожен щось хоче сказати тобi, тiльки пiдiйди до нього. Коли заходить сонце, то й соняшники вечорiють, поступово смеркають, поночiють-поночiють. I вже того смiху не видно й не чути на городi, i вже затихають живi кобзи, або ж i зовсiм позамовкали. Стоять на межi, помiж грядками, помiж картоплею та кукурудзою не розсудливi й приязнi свiтильники, а похмурi квiти смутку й темряви. Стоять мовчки, думають про своє, i в ïхньому заглибленому думаннi й мовчаннi вловлюється щось чуже. Переборюючи легкий острах у грудях, обережно ступаючи по принишклiй землi, наближаєшся до першого-лiпшого соняшника, простягаєш руку, повертаєш його блiде обличчя до свого — i вражено й трохи безпорадно вiдповiдаєш усмiшкою на потемнiлу, на пригаслу усмiшку соняшника, на його широкий i якийсь наче аж докiрливий погляд. Гарбузи в'ються помiж картоплею, спинаються на вишнi, перелазять через тин, вони, прикрiпившись чiпкими своïми вусиками, просочуються, пробиваються скрiзь, де тiльки можуть знайти краплину сонця. Завойований простiр вони вiдзначають високим, зiрчастим цвiтом, цiлими вогняними сузiр'ями, якi палахкотять помiж кущами картоплi, якi завзято здираються на тини, на кущi, якi перелазять через рови, з наïвною безтурботнiстю вискакуючи на вигiн, на стежку, на дорогу, розцвiтають i там, нашорошуючи навсiбiч своï чутливi струни-вусики, аж поки ïхню довiрливiсть розтопче в пилюцi людська нога, або ж худоба, або ж переïде колесо воза чи велосипеда. Так закiнчуються майже всi вилазки гарбузiв за межi городу, але це ïх не лякає, не зупиняє,— i хiба тут вiдмовиш городнiй рослинi у вродженiй вiдвазi!.. I як молоде зiтхання землi, як рожевий подих ранку, стоять на тонких пiдсвiчниках тремтячi маки. Десь у зеленiй, бурхливiй гущi городу, або на окремiй грядцi, або попiд смарагдовою латкою бурякiв вони по-пiдставляли своï рум'янi чашечки, складенi з пелюсток, шпарким променям, ловлять ïх, хочуть нацiдити по вiнця,— та хитнеться одна пелюстка, гойднеться друга, i вже розтеклося, вилилося сонячне тепло, i вже знову треба стати непорушне, обережно пiдставляти рум'янi чашечки, чекати — наллє сонце свого тепла чи не наллє. Пiдiйдеш до макiв, довго стоятимеш, здивований ïхньою чистотою й непорочнiстю, милуватимешся з цнотливостi ïхнього блиску, i ще тодi, дитиною, не порiвняєш ïх нi з своïм власним життям, нi свого життя не порiвняєш iз ïхнiм цвiтiнням,— це порiвняння прийде пiзнiше, коли вже тi маки бачитимеш у спогадах, коли намагатимешся вiдновити у пам'ятi ïхнiй ранково-росяний запах — i не зможеш. I уявиш тодi своє дитинство великою квiткою маку, яка щойно-щойно визволяє своï пелюстки з тугого бубляха, нашорошує ïх, розкрiпачує й випростує, уявиш десь посеред городу, в оточеннi в'юнкоï квасолi, що пнеться по патиках, зазираючи яскравими своïми квiтучими оченятами прямiсiнько в твою душу, уявиш десь на свiтанку, коли бентежне молоко туману тече без берегiв, а у великiй краплинi роси, що зiбралась за нiч мiж пелюстками, вiдбивається весь той щойно народжений свiт, щойно народжений ранок, i тремтить у тiй краплинi його прохолода, й вiддзеркалюється невидимий вiтерець i ще щось таке, чому й слiв не пiдбереш. II Мамина покiйна мама... Звали ïï Килина. Була вона невеличка, висохла й тонка, наче горстка конопель, витiпана на терницi. На темному ïï обличчi життя зоставило зморшкувате своє письмо, в очах випалило живий дух, i вони були схожi на двi бездоннi криницi. На руках щоденна робота повирубувала борозни, репанi розсипища мозолiв. Варила вона дуже смачний борщ, який умiла так затовкувати салом та засмачувати сметаною, що вiд нього не можна було одiрватись. Килина завжди стежила, щоб ïли спокiйно, не поспiшали, щоб пiд ложку пiдставляли кусень хлiба, щоб iз миски не вигрiбали гущу, не виловлювали м'яса, щоб за столом не теревенили, не крутились, не штовхалися, а ïли вдумливо розумно й гiдно. Дiд Iлько також був сухенький, також тоненький, як дубова жердка, на яку одягли полотняну сорочку навипуск та пiдперезали поясом. Був у дiда рудуватий вiхтик бороди, були кощавi кулаки, був тютюн, який вiн розвiшував сушитись попiд хатою, було повно сухого задушливого сiна в шопi, була коза, а може й двi, було кiлька курей та пiвнiв — i, здається, бiльше нiчого не було. Нi, був у них город. Бабина та дiдова хата стояла над шляхом, бiля самiсiнького лiсу,— зовсiм нiкудишня хата, по вiкна загрузла в землю, пiдперта стовпами, щоб не розлiзлись чи не повтiкали на всi боки ïï стiни, з одного боку до неï прилягло одне крило городу, а з другого — друге. На кожному крилi росло по великiй грушi, старiй, дрiмучiй, грушi щовесни цвiли помолодечому густо й пахучо, а пiд осiнь i восени обсипали додолу такий грушкопад цукристих дичок, що й не визбираєш ïх усi й не пересушиш. Тiльки перелетить вiтер, тiльки одшумить дощ, як дiд бере коша або мiшок i йде лазити попiд грушами, визбирувати й вишукувати падалiшнє добро помiж травою, в картоплi, на межi, лазить довго, а потiм повертається до хати, перепахлий чорноземом, мокрою травою, шорстким листям соняшникiв... На кожному крилi городу росли кущi барвiнку. Здавалось, що вiн i зимою зеленiє, бо коли танули снiги, то на свiт пробивалось його цупке, зелене листя, не змучене холодом, не скалiчене морозом. А коли повiтря ставало по-материнськи м'яким та лагiдним, то барвiнок зацвiтав, зацвiтав так, наче небо бризнуло на землю живою своєю блакиттю, зацвiтав так, немов дитячi очi землi дивились на тебе довiрливо. Баба гнiвалась, коли зривали барвiнковий цвiт. Вона взагалi нiколи не могла примиритися з тим, що квiтку зривають. Хоч би яка ця квiтка була — чи чорнобривцi, чи ружi, чи звичайнiсiнькi калачики, чи настурцiï, чи лiсовi дзвоники, чи ромен. Тим бiльше ïï гнiвало, коли хтось необережно збивав на городi картопляний цвiт, коли хтось зривав цибулю iз стрiлкою, яка згодом могла б дати насiння, коли хтось виривав усю стеблину кропу, замiсть нащипати дрiбного листя. Тодi баба чорнiшала, погляд ставав лихий, зiницi ставали зеленими присками, вона бурчала про якесь камiння замiсть сердець, про чиïсь хижi пазури замiсть пальцiв. Тодi до баби нiхто не пiдступався, а коли вже доводилося звертатись, то говорили такими вибачливими, єлейними голосами, що найтвердiший вiск мiг розтанути,— тiльки баба ще довго не танула й не вiдходило ïï серце. Навiть на спаса, коли, здається, з квiтами просинаєшся, з квiтами сiдаєш за стiл, з квiтами ïси яблука та грушi, з квiтами свiжовипечений хлiб вмочаєш у мед i несеш до рота,— навiть на спаса Килина не могла вiдцуратись од свого святого ставлення до цвiту. I коли вона з ножем ходила попiд вiкнами вiд чорнобривцiв до жоржин, вiд руж до козятинських, то руки тримала так, немов уже обпеклась i побоюється, щоб зовсiм не попалити своï долонi. Любила вона кожну рослину всiм своïм єством, i, здається, кожна рослина вiдповiдала ïй такою ж любов'ю. На кожному клаптику землi у неï щось родило, кожен клаптик землi цвiв i плодоносив. Були в неï буряки кормовi, якi вона згодовувала свинi, були буряки червонi, якi рiзалися в борщ, а були й цукровi, котрi можна було спекти в гарячому вугiллi й з'ïсти замiсть делiкатесу. Сiяла баба квасолю кругленьку й невелику, бiлу; сiяла також рябеньку, од якоï i суп i борщ здавалися немов веселiшi, проте найбiльше ïй подобалась довгаста велика квасоля — ряба або ж попросту бiла, яку було i з стручка приємно вилущити, i в пригорщi потримати. Вирощувала Килина ранню редьку — червонобоку й веселобоку, а також i пiзню — чорну, схожу на чималий буряк. Не вилазила вона нiколи iз своïх грядок, порпалася в часнику, в цибулi, в морквi, в огiрках, у помiдорах. Нi дiд, нi баба кавунiв не сiяли, вважаючи, що на артiльному баштанi ïм привiльнiше живеться й ситнiше, проте майже щороку не обходилось без того, щоб десь помiж грядками не притаковилося кiлька диньок, якi Килина й Iлько дуже любили. Якщо ïх нiхто передчасно не збавляв, якщо ïм вдавалось достигнути, то одного сонячного дня баба зривала свою дубiвку i, пропахлу землею та гудинням, клала на обiднiй стiл. Навiть не на обiднiй стiл, а на тапчан, бо ïли вони завжди на тапчанi, який стояв бiля печi. Дiд краяв диню на скибки, i старi ïли ïï повiльно, смакуючи, опустивши погляди, але все-таки з несподiваними iскрами в зiницях... Килина збирала насiння й клала сушитись на пiдвiконнi. Вона завжди збирала всяке насiння, зерно, корiння, макiвки, i в сiнях або ж у прохолодному запiчку в неï було повнiсiнько найрiзноманiтнiших вузликiв, кiлькiсть яких нiколи не зменшувалась,— навiть тодi, коли треба було засiвати або засаджувати город. Килина й Iлько були вже старi, в колгоспi працювати не могли, хоч загадували ïм на рiзнi роботи аж до останнiх ïхнiх днiв, зарiбку не мали нiякого, то мусили все брати з городу. Просто дивно, як на ньому ще могли вмiщуватись латка жита i латка конопель. Без жита на городi прожити не можна було. По-перше, завжди є кiлька пудiв свого зерна, є власний хлiб у найскрутнiшу хвилю. По-друге, стрiха постарiє, вивiтриться, зогниє — от уже якийсь куль соломи i є на нове пошиття, не доведеться нi в кого просити. Щороку перекриватимеш по латцi, а через надцять лiт, дивись, уже й вся хата перекрита!.. Пiд осiнь Килина, високо закасавшись, виходила з серпом на город i починала жати ту латку так, наче перед кожним колоском припадала на колiна. Перевесла скручувала не з житнiх стебел (не вмiла й не хотiла розтринькувати бодай одну стеблинку), а з осоки, яку нажинала за кiлька днiв перед тим. Снопи зв'язувала тугi й дебелi, складала ïх на стернi, щоб трохи пiдсохли, а потiм уже священнодiяла над полукiпками. Коли доходило до молотьби, то дiд Iлько так само починав священнодiяти. Дiставав свiй цiп, переглядав кожну зв'язку, кожен шматочок сирицi, замiнював, що здавалось непридатним або спрацьованим. Тiк посеред двору був уже готовий, дiд тiльки пiдчищав його, пiдрiвнював,— та все ж таки молотив не на землi, а на ряднах. Цiп пiднiмав високо, проте бив не сильно, щоб i солому не перетовкти, й зерно щоб далеко не розприскувалось. Подовгу вiдпочивав у холодку i дуже сердився, коли в цей час баба забувала винести йому свiжоï води. Гiрко й густо пахли коноплi. Темнiли; в негоду ж, розхвильованi, поймались приглушеним блиском; старiючи, вони свiтлiшали, наче позбувалися своєï затятоï дикостi, наче сповивала ïх щоденна постiйна радiсть. Бiля конопель завжди було страшнувато, наче з ïхнього терпкого мороку ось-ось мали повискакувати всi тi страхiття, про якi стiльки наслухався i яких так нiколи й не бачив. Дуже любила Килина вибирати коноплi, дуже любила вимочувати в ставу, а потiм — бити на терницi. Сердито й голосисто гуркотiв цей промисловий агрегат, змайстрований мудрими руками дiда Iлька, випльовував iз своєï велетенськоï пащi неïстiвну кострицю,— i з того гуркоту, з того клацання, з костричноï хурделицi народжувалось, витiкало, починало свiтитись невеличке прядив'яне джерело, воно ставало все сяйливiшим, все чистiшим, i Килина раз у раз вимахувала ним так, наче хотiла освiтити своïм радiсним клоччям i обiйстя, й дорогу, i все село. Саме вона й сукала щозими,— i дебелий, похмурий кужiль поволеньки-поволеньки, струмком тугоï, аж дзвiнкоï нитки збiгав на веретено, а воно крутилось, кружляло, фуркало, i так, здавалось, день за днем, зима за зимою, рiк за роком накручувалось на те веретено бабине життя, бабинi думки й сподiвання... Але чи не найбiльше з усього любила вона вибiлювати полотно. Носила його до ставу, розстилала на прибережнiй лепесi, i полотна спочатку були зеленкуватими, вони ще гiрко пахли коноплями. Але баба ж ïх вимочувала, баба ж ïх била праником, баба ж ïх випiкала на сонцi, i вони чистiшали, вицвiтаючи в спеку, вони ставали радiснiшi, i здавалось, з натхненною бiлою усмiшкою лежать у травi, припрошують пройти по собi бабину мрiю,— i вже бабина мрiя ступає по них босими ногами, шкода тiльки, що полотна короткi, що обриваються в травi... Ill Все потроху дозрiває. Спочатку доводиться скуштувати ранньоï редьки, потiм — цибулi з олiєю. Там, дивись, помiж гудинням закрались першi пуп'янки, затуливши соромiцькi мiсця своï жовтими плямками зiв'ялого цвiту, а вже через кiлька днiв замiсть пуп'янкiв находиш мiж листям дебеленькi огiрки, пухирчастi, iз закляклим сивим туманцем на боках. Вони ще зовсiм нiжнi, солодкуватi, звабливо хрумтять на зубах... Пiсля першого огiрка щодня бiгаєш на грядку, нишпориш, вишукуєш, а вони немов iз землi лiзуть, i чим далi — тим бiльше, товстiшають, уже й жовтизною котрийсь береться. Одного разу мати виходить на город з вiдром або з великою мискою, назбирає огiркiв i квасить. Чудовi лiтнi малосольнi огiрки! Перекладенi в макiтрi або в горщику листям хрону, закладенi кропом, попроштрикуванi ножем, вони квасяться, набираються мiцностi,— i такi ж смачнi, коли ïси уперше посеред лiта! А особливо, коли з молодою картоплею, а особливо, коли картопля полита не старою, а щойно зiбраною сметаною! Вся хата тодi просочена запахом хрону, i лоскоче в нiздрях терпкувато-дурманний дух кропу, i таке враження, нiби поруч з тобою за столом сидить сама радiсть i також ласує й не може наласуватись малосольними огiрками. Помiдори набрякають сонцем повiльно — йому важкувато переборювати ïхню зелену та тверду впертiсть. Проте i ïх напоює своïм теплом, проте й вони м'якшають, займаються трохи вогнем з одного боку, потiм пляма ширшає, вона вже заливає весь помiдор, вiн охоплений пожежею, веселiшає, посмiхається все бадьорiше,— а там уже, дивись, геть зовсiм палахкотить, смiється, регочеться, так йому добре на гарячiй лiтнiй грядцi. I пiд кожним кущем можеш натрапити на це кругле, соковите сонечко, зриваєш, розламуєш — i лежать на долонi двi iскристi грудочки снiгу, тiльки кривавi, тiльки натиканi насiнням. Мати збирає в подiл квасолю. Очi в неï темнi, схожi на двi живi грудочки землi. Руки ще молодi, але вже закованi в ланцюжки жилок, якi струменять пульсуючою блакиттю. Iнодi стручок, тiльки до нього торкнешся, раптово, з сухим трiском вистрiлює навсiбiч всiма своïми коричневими або перiстими ядрами, i мати згинається iде нижче, визбирує. Коли помiж картоплею натрапляє на широкошабельне листя хрону, то кривиться, береться обома руками й вириває. З хроном вона воює завжди: i тодi, коли копаємо город, то нема йому нiякоï пощади, i восени, коли збираємо урожай. Проте, незважаючи на цю вiйну, хрiн не тiльки не зникає, але й, здається, дає ще ряснiшi сходи, а тому ми маємо його, синювато-мiцного, сльозливого i в буднi i в свято, i до м'яса й до нiчого, як каже мати. Тепер, коли згадую матiр, уявляю ïï здебiльшого на городi. Бачу, як вони з батьком навеснi копають — усе своє життя копали, бо рiдко коли щастило виорати кiньми. Бачу, як садять вони — мати викопує ямку, а батько кидає туди картоплину з розплющеними вiчками. Бачу, як мати шарує, як пiдгортає, як прополює, прочищає цибулю-сiянку, i весь час зiгнута, зiгнута, нiби кланяється землi, нiби все своє життя повинна прожити схилена в низькому поклонi. Посушливого лiта всю воду в криницi вибере, щоб полити своï грядки, щоб напоïти кожну рослину,— бо ж хочеться, щоб i капуста вродила, i морква була. Бачу, як восени копає картоплю, буряки, як носить усе те в погрiб, висипає обережно, щоб не побилось, щоб не погнило. Бачу стомленi ïï очi, бачу наморенi ïï руки — i з кожним роком тих ланцюжкiв пiд згрубiлою шкiрою все бiльше, вони покорявiшали, почорнiшали, наче понабрякали землею, i вся мати — ще, здається, зовсiм недавно по-молодому легка, весела й щаслива, схожа на сяяння свiчки, — зараз потемнiшала, обважнiла, тi ланцюжки, та чорнота землi беруть ïï у все надiйнiший полон, вона ïхня бранка. Срiбна моя свiчко, яка вдихнула в мене пелюстину свого вогню! Срiбна моя свiчко, що горiтимеш у менi, що не погаснеш у своïх онуках,— стоïш ти й зараз у моïй уявi на городi, на скупiй землi своєï скупоï долi... Добре живеться в селi в серпнi та у вереснi. Поля на горбах, що спинаються до бездумних хмар, уже посвiтлiшали, в'ється над ними стомлений, доспiлий серпанок; коли по лицю, по вустах та по очах прокочується хвиля розiмлiлого, лiнькуватого вiтру, то раптом вловлюєш запах зерна, вогкувато-теплого, пiдсмажуваного шпарким повiтрям — не сьогоднi, то завтра воно потугiшає, посухiшає, обважнiє у змертвiлому колоску; жнива починаються якось завжди хоча й сподiвано, але зненацька, святково, пiд голосистi сурми сонячного пекла, у вирi небесноï блакитi, котра цiлоденно висить над тобою i котру, здається, навiть доводиться нести на своïх плечах, носити легко, безжурно, з вiдчуттям власноï сили. Жнива клекочуть i смерком, i поночi, i вдосвiта, гуркочуть комбайни, захлинаються од веселого гнiву молотарки, опiвночi на критому току горять жовтi лiхтарi, освiтлюючи купи зсипаноï тут пшеницi, вихоплюючи з намореноï темряви вайлуватi постатi чоловiкiв, чиïсь вiдкритi в усмiшцi зуби, чийсь несподiвано жвавий, з гострою лукавинкою погляд. Гудуть машини по шляхах, i мiшки з зерном, тлустi, зав'язанi на самiй рипичцi, лежать у кузовах сито, заколисано; аж одного ранку година видається свiжа, з рiзкувато-прозорим повiтрям, з блiдуватим, неворухким туманцем в низинi бiля ставу,— i з мимовiльним смутком вiдзначаєш раптом, що вже дихнуло осiнню, що поля вже спорожнiли, де-не-де на бiлiй стернi стоять високi ожереди соломи, що весь хлiб зiбрано, а тому далеч наче поглибшала, свiт навколо села поширшав, але збiднiв, не побагатшав, що небо вже сизiє, а крик гусей од води лунає розпачливо й чiтко; вiдзначаєш також, що нiчнi зорi повищали, збайдужiли й погордi-шали водночас, зазирають у криницi, в комини, в очi не тiльки з висоти, але й звисока, наче не сподiваються там побачити нiчого путнього, нiчого такого, що могло б ïх зацiкавити, здивувати. I вiтер також збайдужiв — за дня вiн дихає пусткою зжатих полiв, доносить з яружок ожиновий запах, прикрилить чийсь вивiтрений голос, блисне перед очима мiтелковим пухом з лугу, а смерком — легiт стає жорсткувато пустельним, своєю невпинною течiєю вiн розповiдає про великi холонучi простори, якi здолав, про чорне мовчання лiсу i ще про щось незбагненне вражаюче, од чого в грудях стає лякливо-пiднесено, морозно; хмари вже цвiтуть не тими барвами, що веснянi та лiтнi квiти, дощi вже не солодкi, не шовковi, не по-дiвочому м'якi, дощi стали студенi й нескiнченно розпачливi, наче в чомусь розчарувались. В таку пору думаєш про те, що прожив, спливають у пам'ятi найхимернiшi випадки, виринає з забуття чиєсь влучне слово, котрому тодi не надав нiякоï ваги, спливе перед зором гiркуватий жiночий усмiх, який, здається, найповнiше виразив нерозгадану таємницю людського буття. В таку пору хочеться й самому усамiтнитись, щоб прислухатись до ледь чутного, до ледь шорохкого вулика в грудях, пройтися спомином бодай по тих слiдах, якi залишили в тобi ще зовсiм недавнi переживання. Слухаєш свiй вулик — i вже чуєш, i вже бачиш, як шарудить, як облiтає жовте листя, i його лет оповитий смутком. Листя опадає з дерев, а вiтер пiдхоплює його, котить веселi мiднi монети по землi, заносить прямiсiнько в душу, навiває туди густих пахощiв, перемiшує ïх з усiма своïми думками, з почуттями, засипає спогади, притрушує щось дороге й нiжне, що нiяк не хоче бути притрушене, що прагне виборсатися з-пiд листя, розтеплитися кволим пролiсковим вогником i далi квiтнути. Проте листя з дерев опадає все густiше, проте налiтає його в душу все бiльше, гiркi, спиртовi аромати тлумляться, тiсняться, розпирають, вони перехоплюють подих,— i тодi мимовiльне зiтхання зривається з вуст, наче спiвчуття за втраченим i одлетiлим. Вже зiбрано мак — зв'язаний пучками, вiн висить на жердцi у сiнях. Бiля маку великими жовтими зернами усмiхаються качани кукурудзи. Соняшники вже зрiзанi, вимолоченi дрючком або качалкою, i насiння лежить у мiшку на тапчанi бiля печi. Вогняно-веселi язики перцю червонiють i червонiють, наче нiяк не можуть перебороти пекельного сорому. Вiнки цибулi i часнику прогинають другу жердку. I з-помiж усiх запахiв яскраво пробивається дух кропу, якого насушили i зсипали в торбинку, щоб зимою було чим обдурити суп, щоб зимою мати зелену страву, яка нагадувала б про лiто... Смугастi та восковi дива — гарбузи — лежать уже в купi пiд грушею, або пiд хатою, або ж поснули по всьому городу, хто де притуливши свою голу голову. Тепер ïх находиш скрiзь — i в бур'янах за хатою, i в кущах бузку, i в ровi, i навiть на розкарякувату сливу залiз один, вмостився мiж гiллям та й задрiмав до самiсiнькоï осенi. Подивишся на гарбузи — та й здасться, що вони, наче нашi давнi пращури, поприпадали вухами до землi, наслухають, чи не здригаються доли вiд шаленого кiнського тупоту, чи не суне татарська орда? Лежiть i слухайте! Лежiть i слухайте, восковi дива, нового тупоту ви не почуєте, зате вловiть, як ще не заспокоïлась наша земля, як ще вона тремтить i здригається од тiєï далекоï навали i недавньоï. Мати копає картоплю. В повiтрi стоïть сухуватий пил, а тепла земля пахне втомою. Материне лице запорошилося сiрою землею, руки також запорошенi, тiльки карi ïï очi з живчиками зiниць блищать свiжо й чисто. Iнодi випростується i, спершись на заступ, вiдпочиває. I чує, мабуть, як уже мрiє про спочинок город, як тоскно скрикують в охолодiй вишинi зашiзнiлi перелiтнi птахи. Павутина бабиного лiта пливе звiддалiк, як чиєсь зiтхання, вона знаходить посеред городу нашу матiр, чiпляється за плече, струменисте тремтить, потiм перепливає на материнi чорнi коси, вмальовується сивиною, здригається, наче поворозка живого ляку, потiм одривається — й легко сотається в повiтрi, поблискує бiлясто, тане. Про що думає мати? Про те, що отакою ж павутинкою бабиного лiта одсрiблюється ïï життя, чи пригадує себе дiвчинкою, котра вперше вийшла в поля i мало не захлинулась од радостi, пробудженоï життям та чебрецевим простором, од вiдчуття полиновоï волi, од зачудування волошкою, котра зазирнула в очi вiчним поглядом? Чи думає про те, як у вiйну несла з Овечачого в Самгородок своïх дiтей, несла вночi, провалюючись по колiна в мокрий снiг, несла, закушуючи до кровi губи, несла, ковтаючи сльози, свiй цвiт i своє майбутнє? Мусила рятувати ïх од смертi, котра насувалась на село. А чи пригадує той день, коли вперше вiдчула, що вона живе на землi, що навколо — бiлий свiт, який зеленiє, синiє i червонiє, бiлий свiт, який смiється, говорить лагiдно або погрожує, бiлий свiт, який тьохкає соловейком, блищить росою i шумить прибережним очеретом? Ще не вiдала в ту хвилю, що ïй судилось нести власне життя на своïх плечах то як камiнь, то як хмаринку перецвiлоï кульбаби. Думає, згадує чи мрiє — i губи на ïï потемнiлому лицi схожi на гiрко прокладену борозну, на живу борозну, котра лежить на безмежному полi ïï обличчя. Потiм знову копає картоплю. IV Пустельнiшає город — i все бiльше заповнюється погрiб. В одному кутку лежать гарбузи, бiля них — буряки, морква, i пiд самiсiньку стелю сягає гора картоплi. Стоять дiжки з квашеною капустою, з яблуками, з огiрками, з помiдорами. I над усiма запахами панує дух кропу, яким перекладенi огiрки, i трохи слабкiший — запах шабельних листкiв хрону, який також упокоïвся в дiжцi помiж огiрками. В окремiй дiжцi квасяться яблука, i поступово ïхнiй розсол все мiцнiшає, рiзкувато-холодно стрiляє в нiс, коли нагнешся над кружками. Ще в iншiй дiжцi — засолена риба: коропцi, краснопiрки та карасi, ïï можна ïсти сирою, так, як споживають оселедцi, а можна добре вимочити й смажити,— тодi вона майже схожа на свiжу. Лежать бiля дiжок iз солiннями твердi та дзвiнкi головки капусти, i коли торкнешся до котроï, то листя невдоволено, нiби аж погрозливо порипує. Причаïлася, задрiмала редька. Бiлiють довгi й кiстлявi коренi хрону, викопанi з тою думкою, що нiчого не пропаде, все згодиться, а бiля хрону — розлаписте листя петрушки, i також бiлiє розгалужене, худе корiнняччя. А на поличцi, влаштованiй у землянiй нiшi, неодмiнно ж стоïть кiлька баночок маринованих бiлих грибiв, складених шапками догори, залитих оцтом, переварених з корiнням, перцем i лавровим листом. Приємно вскочити у погрiб глибокоï осенi або зимою, коли за нещiльно причиненими дверима мете й мете, приємно встромити руку в крижаний розсiл i, тремтячи вiд холоду та вiд насолоди, ïсти хрумкий огiрок; так само приємно знайти помiж картоплею антоновське яблуко i, жадiбно впиваючись зубами в його воскову жовтизну, вiдчувати в ротi пахучий сiк, вловлювати ледь чутний аромат осiннього саду. Восени та зимою — женяться в селi. Той, на кого й не подумав би, що вiн кине своє парубкування, бiльше схоже на бурлакування, жениться, i несподiвано для всiх бере геть зовсiм молоденьку дiвчинку, тиху, неголосисту, гарних батькiв... Дiвчата ходять попiд руки, та все гурмами, ходять у нових яскравих хустках, всi позабризкуванi густим рум'янцем, дружно лузають перепряжене насiння, голосно й безпечно смiються, самi зачiпають хлопцiв, а ввечерi клуб наче аж розсiдається на боки вiд молодого реготу та вiд колосистого свiтла, яке густим снiп'ям вивалюється в темiнь iз вiкон, з дверей. Розходяться по хатах пiзно, i ще довго чути, як однi голоси вiддаляються на ближнiй куток, другi — на дальнiй, як зненацька котрийсь парубок скрикне лунко бiля поля, а йому вiдповiсть хтось аж iз-за цвинтаря. А потiм западає тиша, нiч глибшає, i з ïï дна можна запримiтити лише примружене око зiрки, яка зазирає вниз. Глибоко затонуло село, глибоко опустились дерева й вулицi, на самiсiнькому днi ночi живе людина, припадаючи вустами до клаптика землi, п'ючи з неï силу, беручи пiдтримку. Смачно готує в цю пору мати. Як вона ворожить над борщем! Встає ще вдосвiта, чистить i промиває буряки, шаткує ïх; нарiзає картоплi; сiче ножем капусту. Всього потроху добавляє в горщик — i помiдор кине, i петрушки всипле, i цибулину, i стручок перцю, i листок лаврового листя. А м'ясо кладе з кiсткою, кiстка щоб була з мозком, а коли засмачує — то неодмiнно старається засмачити старим салом, щоб чулось. Ех, i борщ же тодi виходить такий, що поки дочекаєшся обiду, то ладен власний язик проковтнути. Любить мати варити i всiлякi капусняки — з грибами й без грибiв, з кашею i без кашi, а про рiзнi юшки й говорити не доводиться. Особливо любить вона готувати юшку з риби — тато приносить йоржiв та окунiв, чистить сам на тертушцi, а мати доводить усе до пуття, заливаючи водою та заправляючи необхiдними спецiями. Не обходиться i без юшки з грибними вушками, яку мати навчилась варити ще вiд баби Килини — жила ж тодi бiля лiсу, завжди на хазяйствi водились i пiдберезники, i маслюки, i рижики! А iнодi — коли матерi захочеться зробити для всiх приємну несподiванку — зготує вона качку. Так, що нiхто й не побачить, зарiже ïï ранесенько, начинить обтертими яблуками, зашиє, покладе на сковороду, смажить, поливаючи салом, що витоплюється з неï. Цiлий день тодi в хатi пахне припеченим солодом розiмлiлих яблук, цiлий день тодi батько ходить добрiший, нiж будь-коли, усмiхнений не на лицi, а зсередини. Звичайно, перш нiж ïсти качку, на неï треба добре надивитись, треба натiшитись, намилуватись, а потiм уже ïсти, повiльно пережовуючи, смакуючи кожною волокниною, обсмоктуючи не тiльки кiсточки, а й власнi пальцi. Прокинешся одного ранку — надворi вже бiло, i снiжок сiється й сiється. На стрiхах — накривала, на городах — полотна, на кущах — шматки марлi. Все, ще недавно таке заболочене й похмуре, раптом полегшало, повеселiшало. Добре пройтись по першому снiжку. Ген уже хтось на санях проïхав, протолочивши перший слiд та присипавши його золотою соломою. Бiля ставу на самiсiнькому вершечку калини зорiє кетяг калини, i горобцi зчинили навколо нього писк, цвiрiнькливу колотнечу. Через лiд подалась якась дiвчина, i ïï голуба хустина виднiє звiддалiк великою пелюсткою, що прикрила ïï голову. Зазирнеш в ополонку — i плесне тобi в лице чи то димок од води, чи то пара неви-стиглого ставу. I поля на тому березi бiлi, аж зливаються з молочним обрiєм. Зустрiне бiля цвинтаря дядько, з дикувато жвавими, аж наче шаленими очима, й поспитає: — Не бачив, куди вiн побiг? — Та хто? — Заєць! — А де вiн бiг? — З-пiд нiг вискочив, як покотиться, як покотиться! Потiм став — i на мене дивиться. Я до нього йду, а вiн дивиться. Ех, думаю, нема тебе чим вдарити. Простягую руку, а вiн як дремене. На тебе побiг! — Не бачив. — Розвелось же ïх стiльки, що нiякоï хороби не бояться. Оце буде зима цього року з снiгами, з морозами, то вони й ночуватимуть i днюватимуть у селi, все дерево в садках пообгризають. — Та що ви кажете, дядьку!.. — Хрест святий, не грiх, що забожусь,— усе погризуть. Бо нiхто ïх не стрiляє, собаками не травить. Е-ех! Була б у мене рушниця, то хiба б вiн од мене втiк?.. Став — i дивиться! Та ще ж як дивиться, зараза! Неначе кепкує з мене, насмiхається!.. Увечерi снiги синiшають i синiшають. Поволi загусають сутiнки над полями, поволi встоюються в селi, по садках, на городах. Мiцнiшає мороз, снiг iскристiшає, од нього йде студений пах. А з-помiж того студеного паху ледь-ледь прокльовується забутий запах кропу. Бентежить спомини, зворушує, i вже вдихаєш повiтря на повнi груди... А може, й не витає над зимовим городом запах кропу, а може, то тiльки здається, бо дуже кортить його вловити?
ЗАПАХ КРОПУ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация